Другі Оповідки

Мій син дуже проти зоопарків в українській комплектації. Не можу, каже, дивитися на звірів у нелюдських умовах. При чому, так з дитинства було, оскільки дитя росло чуйним.

Я цю громадянську позицію підтримую, бо в мене є й свої резони недолюблювати подібні звіринці. З аналогіями сумнівними, соціально-побутовими, пов’язані…

Спекотного дня далекого року вибралися всім сімейством, із тещою включно, у зоопарк. Пробачте вже за таку приховану тавтологію. Свій до свого по своє.

Зоопарк в спеку є сильним видовищем. Звірі суціль спітнілі, змучені, на вигляд засмоктані, засмикані. Люди також не кращі, коли в натовпі притиснуться. І все це плаває в неперевершених пахощах. Аж очі сльозяться від цього аромату ванілі. Як казав мій прапорщик в армії, тепер ви знаєте, що таке сєрмяжная правда жізні.

Діти бредуть повільно, наче клямку тягнуть. Приїхали - треба дивитись, скоро буде морозиво. А тут ще ми, прости господи, педагоги-біологи, зображаємо ентузіазм. Грузимо діточок корисними фактами із життя тварин.

Зайшли в мавпятник. Матір божа! Крики, стогін, огризки, сморід. Мух аж темно. Мавпи ошаліло перед очима скачуть. Синочок за штанину шарп, шарп. Нахились, папа, хочу на вушко щось спитати.

А чого в обізьянок попи красні? Жінка почула, очима туди-сюди водить, брові суворі зробила – відповідай дитині! А це, кажу, вони маму не слухали, то й получили ремньом. В сина очі круглі, здоровезні поробились, аж відхитнувся з переляку. На все життя слухняним став…

Перейшли до копитних, думав, що попустить. Куди там! Побачили сім’ю одногорбих верблюдів або ж дромадерів. Допитливе дитя знову смикає папу, на верблюдів показує. А хто в них, питає, верблюд, а хто верблюдиха? Я тут на верблюдів уважніше зиркнув і застиг. Заціпило. Окрас у тварин однаковий. Рогів, щоб точно сказать, хто папа, немає.

Обережно очі поміж ноги верблюдам скосив. Кохана зразу погляд перехопила, кулаком за спиною дитини тицяє. Тільки спробуй мені щось ляпнути, збоченець нещасний. Син жде на відповідь, а я завис паскудно. Непедагогічно!

Коротше, всім сімейством у верблюдів втупились, загадку рішаєм. Добре, що теща знайшлася. Свята жінка. Дай їй, боже, здоров’я! Внука на руки підхопила, щоб краще бачив, і каже пронікновєнно:

- А це, Сашенька, як в обичній сім’ї. Хто більший, той і верблюд. Той і папа!

І так всім все зразу легко і понятно стало. Прямо очі на світ відкрила….