Другі Оповідки

Одного разу в одній веселій книзі про виживання в Україні я прочитав, що у людини в Арктиці від морозу ціпеніє мозок. Тоді він в мене заціпенів від припущення, що Україна це Арктика. Пізніше я отямився і згадав своє дитинство. Та й погодився з думкою шанованих авторів. Ціпеніє.

Якось після сільської восьмирічки ми продовжили своє навчання в місті. Ми - це троє друзів. Я, Вітя та Ігор. Три товариша, троє сизих орлів. Власне, орлами вважали себе тільки ми самі. Наші нові, городські, однокласники були свято переконані, що ми є сільськими когутами. Якраз чомусь не благородними орлами чи хоча б півнями, а саме когутами.

Такі кричущі розбіжності на орнітологічному ґрунті постійно приводили до складних соціальних конфліктів. Тобто банального, взаємного та з насолодою мордобиття.

З приходом зими расова дискримінація посилилась. Наші кролячі шапки викликали неконтрольовану лють ідеологічних супротивників. Вони нагло й безпідставно вважали кроликів істотами явно вищими за нас. І ніяк не могли погодитись, що когути можуть безкарно вишивать у шапках по вулиці. Тим більше з цих самих нещасних кроликів.

І тому, як тільки ми здавали шапки в гардероб, ними неодмінно починали грати у футбол. Після кількох таких матчів лише люди з дуже хворою уявою могли впізнати в наших, прости господи, шапках головні убори. Дуже швидко своїм вбранням ми почали нагадувати типових представників татаро-монгольської орди з репродукцій про навалу Батия. Перехожі завжди намагались обійти нас як можна далі, а темні бабусі взагалі хрестились не ховаючись.

На щастя, старша сестра Віті працювала в цій школі секретарем директора. І після тривалих умовлянь врешті-решт погодилась зберігати у себе те, що ми вважали шапками. Звичайно що у тумбочці для взуття.

В той трагічний січневий переддень Хрещення на вулиці було мінус двадцять морозу. І пронизливий, в кісточку, вітерець. Ігор, не попередивши нас, замість вертати до рідної стріхи, подався в спортзал. Все-таки наші люб’язні стосунки з городськими постійно потребували гарної фізичної форми.

Тим часом, я з Віктором зібрались додому і прийшли за шапками. Ми вирішили, що Ігор подався додому самостійно і тому дуже здивувалися, що він забув свою шапку. Одностайно вирішили завезти його малахая йому додому. Ми ж справжні товариші, а не хто-небудь як.

Якби надворі була гарна погода, то цілком можливо, що ми могли б навіть подумати, що не можна забути шапку при мінус двадцять з вітерцем. Але погода була люта і сильний вітер з морозом моментально видув з наших голів навіть кволі натяки на розумову діяльність.

Інстинктивно добравшись до автобусної зупинки, почали смиренно чекати транспорту. Час від часу зриваючись в запальний шотландський степ. Хоча й не знали, як цей привабливий танок називається. Отак потроху наші незаймані мізки і заціпеніли остаточно.

Коли через сорок хвилин приїхав автобус, ми вже були акуратно відмороженими. Але не бійтесь, не на настільки, щоб втратити почуття священного обов’язку перед другом. Який у такий дикий мороз забув взяти шапку. Трохи відтанувши в автобусі, по приїзді в село ми першим ділом побігли до хати побратима. Товариша і брата.

Я думаю, ви не раз бачили в кіно трагічну сцену, коли матері чи батьку загиблого героя приносять речі їх сина. Годинника, медальйона, хрестика тощо.

Так от. Ми принесли шапку.

Доки добігли і поки безмірно здивована мати Ігоря насилу відкрила нам двері через замерзлий замок, ми вже знову щасливо заморозились. І це ще повезло, що Вітя, простягаючи розпатлану шапку сина нещасній матері, таки спромігся на дуже просту фразу:

- Ось! Од Ігоря осталось…

І поки очі матері безмовно полізли на лоба, ми чимдуж рвонули по хатах. Без дурних коментарів. Страшенний же мороз на дворі. Ненька Ігоря тільки й того, що скрикнула нам услід пораненою чайкою.

Щасливий епілог.

Наступний рейсовий автобус не витримав морозу і зламався. Через чотири години ледь теплий Ігор пішки, полями та дібровами, добрався таки до своєї хати. Треба сказати, що почорніла з горя мати не відразу впізнала сина. Бо він, свят-свят-свят, замотаний у шарф і вкритий льодом з бурульками, дуже вже скидався на оточеного німця з-під Сталінграда. Да й говорить толком українською мовою уже також не міг. Мукав ото тільки не по-нашому.

А наступного дня, в річницю Хрещення Господнього, у нас в селі сталося справжня, казкове, непідробне диво. Я і Вітя після зустрічі з Ігорем залишилися живими.

Що не говоріть, а все-таки хрещенський мороз сильно підірвав його фізичні сили…