Другі Оповідки

Цей чорний-пречорний сюжет має багато варіацій, але мені пригадалися дніпропетровські мотиви радянського періоду часу.

(Увага! Вразливим душам не читати!)

У Івана Васильовича, професора кафедри анатомії місцевого університету, виник дефіцит кадаверного матеріалу або, якщо простіше, трупів для навчальних цілей. Як людина відповідальна, він не міг допустити, щоб майбутні ескулапи вивчали анатомію людини на тваринах і подзвонив колезі в морг найближчої лікарні. Щоб той виділив трохи наочного матеріалу з числа мертвих безхатьків або просто незатребуваних мертвяків.

Колега повідомив, що підходяща наочність є, але катма відповідного транспорту, щоб доставити цінний вантаж за призначенням. Іван Васильович не розгубився і попросив, щоб колега нарізав і завернув ступні та руки, а решту, що там уже залишилось, доставим коли-небудь після. Зараз нам головне до теми м’язи кінцівок підготуватися. А відповідний транспорт з категорії в’ючних ми підшукаємо, не переживай.

Потому професор енергійно висмикнув з натовпу двієчників під дверима кафедри студента Едіка і поцікавився, чи хоче той здати екзамен. Едік віддано з’їв професора очима, бо хотів здати екзамен вже третій тиждень.

Іван Васильович прихильно оцінив таку невситиму жагу до знань і повідомив, що битий шлях до заповітної мрії Едіка лежить через морг лікарні такої-то. Суть задачі виклав буквально – береш там ноги в руки і бігом сюди. Оскільки до моргу рукою подать, то на все про все тобі двадцять хвилин, тролейбусна зупинка. Заліковку забереш після щасливого повернення.

Едік соколом ясним майнув до лікарні, де благополучно отримав поклажу у вигляді емальованої посудини типу велике відро. Близькість заповітної цілі боляче вдарила студенту в голову, він знахабнів і вирішив скористатися тролейбусом, бо так, бачте, швидше. Був надто молодим і ще не знав, що в житті є обставини, коли надмірний поспіх абсолютно не виправданий.

Едік з перебільшеним завзяттям кинувся в тролейбус і трагічно спіткнувся на сходах. Впав на карачки, а відро, паскуда, зрадницьки вивернуло свій формаліновий вміст на пасажирів. Які виявилися злочинно не готовими до нових послуг громадського транспорту.

Наприклад, коли відрізана синьо-фіолетова рука невідомого нещасного докотилася до ноги домогосподарки Елеонори Михайлівни, то вона, пронизливо заверещавши, з льоту відбила небезпечний предмет прямісінько в схилену пику Едіка на карачках. Студент рефлекторно смикнувся і відбив руку невідомого нещасного далі в салон. На превеликий жаль, так блискуче розіграна регбійна увертюра не знайшла належного розуміння серед пасажирів і Едіка почали банально товкти усім тролейбусом.

Від прикрої передчасної смерті студента врятувала пильна пенсіонерка системи НКВД, яка дуже вчасно викликала міліцію. Доблесним органам правопорядку довелося докласти значних зусиль, щоб видерти Едіка з рук розлюченого формалінового натовпу, який конче хотів четвертувати спійманого на гарячому маніяка-розчленовувача.

Приблизно через годинку знервований професор подзвонив своєму колезі в морг лікарні та спитав, де носять чорти того клятого неуча, який просте відро не може принести. І при цьому в нього хватає ще наглості претендувати на високе звання хірурга! Немало здивований колега відповів, що Едік давним-давно пішов від нього.

Іван Васильович працював в радянській медицині і тому відразу запідозрив недобре. Відтак миттю зателефонував високому міліцейському начальнику, якому різав підшлункову, щоб той дізнався по своїм каналам чи не було, раптом, в місті якихось незвичайних пригод із студентом Едіком. Про те, що було в руках Едіка професор далекоглядно промовчав. Полковник енергійно виказав граничну готовність негайно все перевірити.

Затим професор, для заспокоєння душі, обдзвонив інші морги міста і поцікавився, чи не поступав до них чоловік дев’ятнадцяти років з відрізаними руками і ногами в посудині. Всі як один медичні заклади заявили, що до них інколи прибувають клієнти в роздріб, але щоб одразу запакованими в емальовані судочки, то такого ще не було.

Із глибокої важкої задуми професора вивів дзвінок міліцейського полковника:

- Васильович, я вас дуже уважаю і все понімаю, але, пажалуста, не випускайте Ви своїх головорізів в город. Народ панікує…

Епілог. Чудом вцілілий потовчений Едік відтоді гранично ясно усвідомив, що треба гарно вчитися на лікаря, якщо не хочеш, щоб тебе били всім тролейбусом. І нині Едуард Миколайович є одним з кращих хірургів країни.

То може б, з огляду на нинішній стан підготовки наших медичних кадрів, якось поширити цей мотиваційний досвід міського тролейбуса?