Другі Оповідки

Влітку 1975 року мати дістала мені модний костюмчик в складі теніски і трусиків. Не пам’ятаю точно якого кольору, але світленький. Я сліпуче засяяв новою копійкою і мене не стидно було показати бабусі.

У бабці Антосі, крім діда Костика, також перебували материна сестра та мій двоюрідний брат Валік. І їм усім гуртом довелось погодитись, що Сірожа в цьому костюмчику дуже гарний. На радощах мати навіть відпустила мене, такого чистого і красивого, погуляти з братом Валіком. На рибу не ходіть, бо забрьохаєтеся, і в ліс - ані кроку, бо замаститесь!

Свавільно позбавлені волі, ми з важким серцем озирнулися навкруги. Куди козакам податися? Ткнулись було поцупити трохи ранніх полуниць у сусідки, так там на грядці стовбичила старезна, в чорному лахмітті, баба. Мабуть, більш ні на що не годна, а от опудалом працювала справно. Увійшла, ластівка, в роль і ніжно обіцяла нам повідрубувать ноги. А хай ти сказишся!

Таким чином, доля не залишила виходу і ми опинились край мальовничої групи калюж сільської вулиці. Валік заінтригував питанням, чи робив я коли-небудь катлєткі? Я відчув себе останнім кендюхом села, але чесно признався, що нє. Дивись! Валік діловито засунув руку по лікоть в калюжу і видобув з її дна шматок глинистого мулу. Майстерно поплескав той кавалок у долонях і ляпнув ним по берегу калюжі. О! Катлєтка! Мене аж повело від захоплення.

Це бліді й нещасні нинішні дітки ліплять собі пасочки з піску. У спеціально відведених місцях. Бідні вони бідні! Ми у свій час натхненно ліпили катлєтки. Поглиблюючи бездонні дорожні калабані.

Це набагато пізніше я придивився, що у кожної господині своя неповторна форма катлєток. А тоді я думав, що катлєтки мають право існувати тільки такі, як у моєї мами. Округло товстенькі. Відтак зробив зауваження Валіку, що його катлєтки занадто плескаті. Це ж не красиво!

Валік не доріс до високих естетичних стандартів і тому з розгону ляпнув долонею по моїй катлєтці. Зробив плескатою як свої. Вразивши такою наругою моє рафіноване серце. Я підхопив ту калічену катлєтку і спробував заїхати нею в лоб Валіку. Не пропадать же добру! Валік висмикнув лоба з лінії вогню і катлєтці довелося заліпити йому рота.

За мить ми почали несамовито кормити один одного катлєтками. І, знаєте, могли б сильно наїстись. Якби не скотились в калюжу розлюченими зчепленими котами. Не можна сказать, що нас це остудило. Вода ж була по-літньому теплою. А ось її грязьова консистенція, прямо як у цементному розчині для бетонної стяжки, нас підвела. Бо одразу заліпила очі і не було знати, куди ж ті катлєтки засовувать. Можна було і схибить у темноті.

Довелось обом виповзти на берег і за допомогою трави розліпити очі. Краще б не розліплювали! Світ, який нам відкрився, виявився занадто жорстоким. Зокрема, наш вигляд після грязьових ванн однозначно вказував, що нас будуть бити. Однозначно. Сильно і довго. Ми зажурилися.

Кілька годин гірко обсихали і кляли катлєткі. На чому світ стоїть. А потім пішли здаватися. Як були - сірими. Бо тільки дуже уважна людина могла б сказати, що наша одежа (і мій костюмчик!) мала колись інший колір крім брудно-сірого.

Коли сірими зайшли на бабусине подвір’я, у діда Костика з рота випала цигарка Біломорканалу. Добре, що у бабці Антосі з нашими мамами не було чому випадать і вони просто заціпеніли. Запала мертва, аж вухам тоскно, тиша. Як перед грозою. Тільки для нас то була не гроза. Був смерч. Торнадо. Армагеддон. Я й слів таких не знав, що там було.

Крізь стусани і голосіння розчув лайку діда, коли той тікав від страшних картин смертного бою нашого виховання. Зємлєдєльци, трясця вашим мамам!

Припустимо, що таке трясця моєї мами я тоді зрозумів. Бо як тільки підніме мама очі на мене, сірого в розводах, так і трусить її усю. А от що таке зємлєдєльци?

Пізніше, на уроках російської мови я, звичайно, дізнався значення слова зємлєдєлєц. Однак так і не зрозумів, чому це дід вкладав у це слово стільки зневаги.

Пройшли роки. Наразі я не качаюсь у теплих калюжах, проте все рівно віддираю з себе намул. Намул русского міра. Обдумуванням значення рідних слів і читанням розумних книжок.

І ось на днях, у книзі Святослава Караванського «Секрети української мови», щасливо знайшов відповідь на ту свою дитячу загадку. Вичитав, що є питомо українське слово «хлібороб» і його російський відповідник «зємлєдєлєц».

А це ж яка велика ментальна різниця – робити хліб і дєлать зємлю! Можуть, правда, закинуть мені ще слівце «хлєбопашец». Але, як на мене, це ще гірше. Пахать святий хліб! От як таке можна уявить? Взагалі збочення…

Так я, нарешті, допетрав давню лайку свого діда Костика. Якого, видно, сильно достали якраз зємлєдєльци з місцевого радгоспу. І який переживав, що русифікований внук Сірожа буде дєлать катлєтки. З багнюки!

Все до того йшло…