Алергія і коронавірус
Цією весною моє життя засяяло новими фарбами. Алергією, безробіттям та карантином. І якщо безробіття та карантин легко вживалися, то з алергією виникли певні труднощі.
Справа в тому, що зненацька виникла алергія на пилок різних дерев, особливо сосни, супроводжувалась чханням і сухим заливистим кашлем. Зрозуміло, що такі симптоми в епоху коронавірусу захвату в оточуючих не викликали.
Ситуація ускладнювалася моєю манерою чхання – дуже схожою наслідками на чхання божевільної коняки. Відтак я кашляв, чхав, вулиці навколо мене пустіли і по очам співгородян відчувалося, що примусова госпіталізація не за горами.
Однак виявилося, що вся ця алергійна матня одночасно має і свої позитивні сторони. Зокрема, значний виховний потенціал для робітників комунального господарства. Допоміг, як це часто буває у наукових відкриттях, щасливий випадок.
Троє працівників Чорноморського зеленбуду ночей не доспали і вирішили надолужити згаяне у високій траві Молодіжного парку. Отак прямо з дев’ятої години і прилягли покімарити, бо робота ж не вовк, і в карантин не втече.
Приблизно в той же час я нісся багатолюдною вулицею Миру славного Чорноморська та усіма силами намагався втримати кашель і чхання. Виходило паскудно і сльози заливали захисну маску. Щоб перебити чхання використовував відомі народні методи у вигляді невпинного тертя носа, глибокого вдихання тим же носом і притисканням пальцем верхньої губи. В комплексі всі ці маніпуляції дуже гнітюче діяли на зустрічних перехожих, які через одного зривалися вскач. Тільки щоб подалі від мене.
Як тільки на горизонті з’явився Молодіжний парк, я зрозумів, що вже відмучився. Стрімголов заскочив на бічну алейку із величезною насолодою, більше не стримуючись, чхнув у високу траву. Вийшло дуже схоже на раптовий протяжний гудок паровоза.
В перший момент мені здалося, що це мої шмарклі миттєво проросли. Як оті зуби дракона з давнього дитячого мультика. З’явившись нізвідки обпльовані працівники зеленбуду з дикими очима без слів зникли в нікуди в різні боки.
Я навіть подумав, що то мені примарилося, але залишений в безладі інвентар переконливо свідчив про недавню присутність людей.
- Ти хоч сказав їм, що ти не ковідний? – поцікавилася чуйна до людей дружина після мого опису цієї трагічної події.
- Хіба їх можна було догнати? – лицемірно здивувався я, нещадно покрививши закашляною душею.
Не міг же я признатися, що насправді ми розбіглися як березневі коти від відра води. Вони від страху, а я від стида…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!