Другі Оповідки

Окрім дочки, до безперечних чеснот моєї тещі належить стійка неприязнь до всього російського. Я довго думав, що це наслідок розлучення з воронезьким Мішкою. Якому за якихось кілька років вдалося переконати мою майбутню тещу, шановну Станіславу Станіславівну (скорочено СС), що всі мужики сволочі.

Тобто мене засліпило. Бо мав же сякі-такі чоловічі ознаки і сильно потерпав від згаданого тещиного переконання. Скнів собі в атмосфері «про що ти тільки думала, доця, коли заміж бігла».

Справжня причина русофобії тещі відкрилась значно пізніше. Дійшла мені у вигляді страшної сімейної легенди, яку переповідають із уст в уста. І як часто буває зі мною, все було не так як здавалося. Бо, насправді, теща зненавиділа все російське не під час розлучення, а ще на етапі шлюбних ігрищ.

Адже на Донбасі мало заломити воронезького парня удалого. Треба ще з’їздити до нього додому. В справжнісіньку російську дичину. Воронезьку глухомань. Туди й відправилася моя шановна Станіслава Станіславівна, тоді ще просто Стася.

Вона мужньо витримала похмурі краєвиди, справилась зі страшними російськими шляхами і видержала можливу свекруху з промовистим ім’ячком Акуліна (чия, чия?). Зламалась, серденько, на кухні. На простій кулінарії…

З нагоди приїзду сина (та ще з хахлушкою!) місцеві замордували вівцю. І вкинули її всеньку у величезний казан посеред двору. Години через три сипонули в казан якоїсь дерті і – готова каша. Радість наша.

На столі до самотньої каші долучився бородінський хліб. І теща до сих пір його не вживає. Навіть зі шматочком оселедця, свіжою зелененькою цибулькою та під горілоньку не йде. Ніяк не може забути того бородінського, воронезького. Наче з глини втятого і до нестями глевкого.

Повезло, що кашу довелося запивати брагою, як скінчилася привезена горілка. Інакше Стасю могло знудити, коли обгризені кістки і недоїдені залишки каші складали назад в казан. Щоб їсти вариво з них наступного разу. То ж її нудило виключно від браги. В кропиву за ізбой…

На третій день кругообігу каші в природі Стася звернулась до тих, хто в бога вірує. З гарячою пропозицією зварити їм, нехристам, українського борщу. Однак амбітна ідея розбилась в друзки об жорстоку дійсність. Не було в хазяйській господі картоплі, буряка і моркви. І м'ясо треба виколупувати з каші.

Майбутня свекруха зглянулася над прибитою горем дівчиною і позвала разом робити щі. Пішли, пошкандибали за капустою. На дворі буяло літо, хотілось жити і тому квашеної капусти було трохи на дні ослизлої діжки. Сама капуста була напівзогнила, липка і аж тяглась за руками. У Стасі ще й сльози потекли струмочком від аромату.

Зварені щі давали на кілька кілометрів, - Стася міряла, - міцний, густий, непереборний щаний запах. Одразу вгадувався Пушкін. Тут руський дух, тут Руссю пахне. Бідна Стася була з Хмельниччини, а тому ніяк не могла знати, що таке можна їсти. Натомість її натхненно нудило в кропиву. За ізбой.

Зате нові родичі ніяк не могли вгамуватися. Ох і штєц! Ай да штєц! Во как пробіваєт! Еххх!!!

В кінці тижня Стася всім своїм польським єством люто ненавиділа щі да кашу, піщу нашу. Та загалом все ісконно рускоє. І пронесла це святе почуття все життя, до цьогорічної окупації включно. Де воно і кристалізувалося.

Моя кохана, дочка Стасі, дуже гарно і смачно готує. Питомі українські страви. Але, буває, що її московські предки достукуються в бубни підсвідомості. І тоді вона питається, а чи не зробить оце нам капуснячка з реберцями? Та зі сметанкою? На що я неодмінно паскудно всміхаюсь і одказую:

- Звичайно, що треба зробить. Але правильно говорити: сварганіть штєц…