Другі Оповідки

Дід Костик по материній лінії сильно мене любив. Здавалось би - у нього було цілих сім онуків і одна онучка. Тут не поправляйте, бо так і казав – онучка. Але найсильніше любив мене. Спочатку старші внуки товкли мене за це по морді, а потім змирились і також полюбили. Бо я був блаженний.

Від діда мені перепала звичка до вживання зменшувально-пестливих форм. У діда навіть сільське прізвисько було Пташечка. Бо як тільки він поправить здоров’я, так і починає натхненно любити людей і світ. Всі в нього стають рибочками, пташечками, сонечками та мамочками. Моя кохана досі дуже свариться, коли в мені просинається дідова генетика. І я звертаюсь до якоїсь молодої симпатичної колежанки в стилі: сонечко, що ти робиш?

Само собою, що в дитинстві я любив ходити гулять до діда. Бо там була моя улюблена бабця Антося. Яка, на відміну від діда, любила онуків і онучку однаково. Але безмежно! Ото вже ми з Валіком, моїм двоюрідним братом-однолітком, у діда з бабою розкошували! Чого тільки не виробляли і все сходило з рук.

Вертались ми якось, потомлені, з цілоденного бігання по болотам, лісам, чагарям та іншим яругам. Несли нас бережно чорти на копитцях через дровітню, а Валік візьми і скажи: «Бачиш, Сірожа, скільки я дров нарубав?». Просте питання, а прозвучало так, наче я, каліч немічна, дров рубати не вмію. Ох і заїло мене це питаннячко, бо ж таки не вмів! А брат, змій підступний, знав, що не вмів.

Признатися в такій слабості не було сил, тож я схопив сокиру і з усього маху рубанув по деревині, схожою формою на добрячу голоблю. Гостренна дідова сокира перерубала деревину і сильно вгрузла в колоду, на якій рубали дрова. А відрубана дровиняка, не будь дурною, з гиком перехрестила мене по коліну.

Поки я з третього разу вставав, вивалюючись в тирсі та смітті, Валік насилу витяг сокиру з колоди. І злякано попросив так сильно не замахуватися. Від удару по коліну я онімів, тож тільки схвально кивнув головою і вдарив сокирою по голоблі слабше. Вона спружинила і вжарила мене по мордяці. Знову цей смак тирси у роті! Сірожа, одстань! Криком прошу. Це вже голобля не витримала…

Коли я нарешті зіп’явся, нажаханий Валік порадив притримувать голоблю рукою. Щоб не пружинила! Я безтямно кивнув вмить заплилим оком і майстерно відрубав кусок пушки зі свого пальця. В дровітні зайшовся формений ґвалт.

За чверть години трохи стихло. Блідий Валік в кутку дровітні пригнічено чекав у гості дідового командирського ременя. Я поривався зомліти. Зелена бабця Антося домотувала на моєму пальці величезну бинтову балабуху. А дід Костик ладнав кобилу Мусю. Він першим зрозумів, що кульгавого, з величезним синяком під оком і відрубаним пальцем, мене не треба випускать в село. Взявся доставить раняного до дому підводою.

От міг би дід кинуть мене лантухом просто на голі драбини воза. Міг би. Але дід Костик по материній лінії сильно мене любив. І тому всадовив на лавку біля себе. Практично на почесне водійське місце.

Так і видніється перед очима картина. Ми їдемо з дідом на возі центральною вулицею села Барашівки. Я колисаю порубаний палець-балабуху. Вдихаю виїдаючий вціліле око дим дідових папірос Біломорканалу. Смиренно нюхаю не дуже далекий кобилин зад.

А ще розглядаю пропливаючі повз хати і питаюсь у діда, хто в них живе. І дивуюсь-вслухуюсь в розкішні сільські прізвиська. Аж раптом звичний стрій будинків за огорожами несподівано змінюється великим старим садом. В якому десь ген-ген ховається продовгувата зелена хатка.

Навіть моя, тяжко побита поліном, голова схоплює цю невідповідність сільській традиції. Сильно смикаю діда і цікавлюсь, а тут хто живе? Толя Журавський, лагідно відповідає мій добрий дід. Я не відстаю і допитуюсь - а хто, хто цей Журавський, у якого сад попереду хати? Дід Костик люто затягується папіроскою і, тепло всміхаючись, пояснює:

- Письменник….горенько мені…

З тих пір прокотилося ціле моє життя. Почав догадуватися, чому дід жалів письменників. Однак і зараз, коли хтось просто так по невіданню, або з легким сарказмом, або з доброю усмішкою та іронією, іменує мене письменником, в голові мені завжди звучить рідний теплий дідовий голос.

Незмінне - горенько мені…

П.С. На цьому мої шановні читачі я завершую свої публікації. Щиро Вам дякую за увагу і терпіння. Ви в мене найкращі!

Щиро Ваш Волошин Сергій