Практика ймовірності
Теорія ймовірності на практиці завжди викликала в мене забобонне поклоніння. Збіги, що траплялися в моєму житті інколи просто збивали з ніг.
Неодноразово у мільйонному Києві я чисто випадково зустрічав знайомих з найвіддаленіших куточків України. Які дуже короткочасно проїздом опинялися в стольному граді. І як правило в тих місцях, в яких я ні до зустрічі, ні після неї ніколи не бував. Десять секунд раніше або пізніше, десять метрів вправо або вліво і ми б ніколи в житті не здибалися. Але доля усміхалась чеширським котом і ми, щасливі, не вірили своїм очам.
Що там говорить, в столиці я навіть з рідною тещою не міг нормально розійтися. Вперше і востаннє в житті відвозив документи на Оболонь. А вона вперше і востаннє в житті торгувала там помідорами. І перетнулося у Всесвіті дві самотності. Я, традиційно задуманий у свій багатий внутрішній світ, тещу не помітив. Ще й помідорки її переступив. Добре, що потім почув. Багато гарного про себе красівого. Доню, в твого Сірожи якась бл@@@дь на Оболоні завелась. Точно тобі кажу. Так біг, що мало голову не згубив. Не дякуй!
Бідний Сірожа. І ніхто ж у світі не поцікавиться, чого в того Сірожи обов’язково має бути бл@@@дь, а не якась графіня. Що зі мною не так? Насилу тоді від коханої відхрестився терміном «совпадєніє». Та ще пиво «Оболонь» перестав куплять. Щоб не нагадувать.
Теорія ймовірності не відпускає мене і в Чорноморську. Оце на днях ідемо з дружиною стежкою поміж будинками. А за нами, як пізніше виявилось, якийсь чоловічок невеличкий нечутно крадеться.
Жона щось зліва торохтить, а мені в носі страшенно крутить. Так чхнуть хочеться, що не можу. Ковід, чи що? І тут відбувається клята синхронізація. Той дядько ззаду починає мене, глухого, обганяти справа, а я ловлю момент і розкотисто чхаю. Туди ж вправо. Аж вікна задвигтіли.
Вибачайте за натуральні подробиці, але покропив соплями обгонщика, як не кожен батюшка покропить. У нещасного аж на віях шмарклинки повисли. Заблистіли на сонці сріблом.
Заціпило обох. Його від несподіванки, мене від стида. Мабуть у відповідь неборак чхнуть не зміг, а дубасить мене, двометрового пузаня, було якось не з руки. Нащо добивать, якщо й так видно, що я больний. Тільки й того, що почали мовчки з себе соплі витирати. А кохана від початкового шоку очуняла і хіба змовчить:
- Совпадєніє? Не думаю…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!