Стільчик у Львові
В мене дуже хазяйська теща, яка мала величезні, “кубинські” мішки з-під тростинного цукру. Виходить такий, знаєте, добренний мішок з картоплею, котрий як покладеш на коняку, то вона зразу на задні ноги припадає. І сидить тоя бідна конячина, як котик. Очима лупа.
А оскільки коней у тещі не було, то клала вона з прибором ці мішки на любих зятів. На мене з другим Сірожою. З тих пір у нас із ним здорові очі і покручені хребти.
Плюс ситуації у тому, що наразі я не беру важкого в руки і боюсь поїздів. Бо там завжди знаходиться гарна пані, яка просить помогти підняти у вагон її сумучку кілограм на п'ятдесят. Я червонію, мекаю і безпомічно озираюсь навколо. Адже, незважаючи на двометровий зріст, точно знаю, що заклинить мені спину ця сумочка. Ох заклинить. Крабом розчепіреним у дверному проході. Будуть, як завжди, командира поїзда викликать.
Біда ще в тому, що ця моя гірлянда хребтових інтрузій і протрузій клиниться і просто так. Ото якось невдало потягнувся за зубною щіткою, так жінка насилу з ванни видерла. Зав'язала шнурки на туфлях і на роботу спровадила. Щоб спину було за що лікувати.
Так і ходив роботою, наче кілок ковтнув. На зустрічне здрастє всім тілом повертався і косив червоним оком, бо шия не поверталась. Як казала моя колежанка Жанна, Сергій Миколайович, Ви такий високомєрний!
Набута пихатість вплинула і на воєнкомат, бо там мене без зайвих розмов списали в утильсировину. На деталі. Тоді не взяли гріха на душу, а зараз і поготів посилають за кораблем.
В Києві я рятувався походами до мануальщика Полякова Василя Васильовича. Який, хай вічно тривають його дні, майстерно намагався привести мій скелет в цілому і хребет зокрема до якогось більш-менш пристойного вигляду. Щоб перед людьми не було стидно. Дуже помагало, поки мене чорти не понесли в Чорноморськ.
Там кілька разів клинило, поки нарешті в автодорі мене не посадовили на найдешевший стільчик. Такі ще часто в різних конференц-залах ставлять. Стільчик виявився цілющим. Експериментально встановив, що якщо на ньому крутнутися вправо-вліво, то мій хребет тріщить як зараза і хребці стають на місце.
Після цього наукового відкриття на роботу ходив як у масажний салон. А вони, представляєте, ще й гроші мені платили.
Клята війна закинула до Львова, де довелось спати на різних поверхнях, нерівних або твердих. І спина не забарилась. Повернувся незручно за кавою, та так і застиг живим монументом. Дітям довелось стіл переставляти, щоб хоч якось мене у куток запхнути. Де б котам не заважав.
Здатність до руху повернулась за кілька днів і я поковиляв містом Лева в пошуках цілющого стільчика. Видно в бога угодний, бо знайшов у аптеці — на ньому людям колись безкоштовно міряли тиск. Тонометра вже не було, а стільчик ще стояв. Мене ждав.
Як на зло, покупців в аптеці не було, тож цілих три продавчині мали нещастя спостерігати за моїми діяннями. Злодійкувато озираючись, я мовчки заскочив на стільчик. Продавчині завмерли. Я обняв ногами задні ніжки і повернувся до упору вправо. Голосно хруснуло і писок вперся в плакат “Гіпертонія — тихий убивця”. Будучи гіпертоніком, відсахнувся від цього прогнозу різко вліво. Від нового тріску віддало в голову, а мордяка тепер втислась в агітку “Лікуй геморой без операції!”.
Боже як мене попустило! Радісно скочив на чотири копита і кинувся з аптеки. Остовпілим продавчиням нічого пояснювать не став. Пожалів. Занадто молоді, щоб слухать маячню про ортопедичний стільчик.
А це ж вони ще не бачили, як моя теща вправляє собі пахову грижу, яку заробила тими ж кубинськими мішками. Пряма мова: Оце доню як прихопить, то аж в очах темно. І добре, якщо лавочка рядом. То я собі на неї лягаю боком і засовую собі все взад. А як лавочки нема, то отак прямо на асфальт приходиться лягать.
Ще жалілась, що перехожі дуже нєрвні. А я так собі думаю, що часто добить хотіли. Щоб не мучилась.
І я їх розумію, бо сам з дружиною учора йшов тихою львівською вуличкою, а назустріч дядько кульгав. За кілька метрів чолов'яга раптом робить вихиляс правим поліном, потім лівим і бухається переді мною навколішки. За мить зривається на ноги і вже рівненько біжить собі далі.
Незворушно продовжуємо ходу, а на моєму обличчі блукає загадкова посмішка Джоконди. Яку помічає кохана і різко зупиняється. Смикає за руку, розвертаючи до себе і ревниво прищурюється:
- Ти ж не думаєш, що це він тобі поклони бив?
Я лякаюсь і часто-часто заперечливо матиляю головою. Нє, ти шо, то він собі коліна вправляв. Я в курсі.
І човгаєм далі. По всяк випадок витираю мрійливу посмішку. І тихо багатію від думки — а може таки мені кланявся? Я ж такий красівий. Рівний...
П.С. Слава Україні і смерть ворогам!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!