Порода
З тих пір як мене покусали собаки, я перестав цікавитись їх родоводом. Образився. І, як виявилося, дуже дарма. Бо одне діло якщо тебе погризла шолудива жучка без роду і племені, а зовсім інше коли твоя плоть стала здобутком Синього Чінгізхана, внука Північного Вихору. Тут уже відчувається гордість за втрачене м'ясо.
Безкрайній дивовижний світ собачих родоводів та ймень відкрився мені у підніжжя Карадагу. В Криму, в ті щасливі роки, коли він ще не був ісконним.
Пляжем носився молоденький лабрадор Льосік. Їв каміння, глитав морську воду і ретельно змішував з галькою підстилки відпочивальників. Тобто робив людям відпочинок незабутнім.
За ним безутішно носилась його малолітня власниця Катя, намагаючись призвати його до порядку. Льосік сприймав її потуги, як гру в догонялки і вважав це додатковим бонусом. До і без того прекрасного собачого життя.
За цими гонками з осудом спостерігали дві дами з собачками. Дві справжніх випускниці Смольного інституту за п’ятдесят. Рівні спини, зціплені губи, примружені очі. Поряд з ними - точно такі ж собаки з породи пуделів.
Видно було, що дамам страшно хотілось свавільно припинити Льосікові скачки. Однак, на їх жаль, він був бездоганно породистим і це заважало прибити його підходящою каменюкою. Ба більше. Порода лабрадора викликала обґрунтовану повагу у рафінованих знавців собаківництва. Якими дами себе вважали і якими, безперечно, були.
Пуделі, відчайдушно білий і несамовито чорний, дресировано застигли поряд. Щосили вдаючи аристократичну байдужість до Льосіних витівок. І тільки нервове дрижання верхніх губ пуделів видавало їх гаряче бажання вчепитись в горлянку клятому лабрадору.
Одна тільки річ терзала слух московських дам. Вони не могли повірити, що цього прекрасного палевого витонченого лабрадора звуть як останнього плебея. Льосік. Фі, ну як так можна. Який несмак.
Тож коли Катя черговий раз пробігала повз, дами чемно уточнили у дєточкі, як звуть її песика. Катя як ждала. Вона ж бо страх як любила цитувати паспорт свого улюбленця. Зупинилась, випрямилась, задерла носика і безкінечно гордо промовила:
- Каралєвіч Єлісєй, син Бризки Морського Прибою та Золотої Тіні Аполлона!
Дами аж відхитнулись від почутого. Задихнулись. Ошелешено помовчали, аж поки одна, судомливо ковтнувши, розпачливо гірко звернулась до пуделів. Білого і чорного:
- Слишал, Мітрофан? Понял, Філімон?!!!
І піднявши вказівний палець до неба, благоговійно прошептала:
- Ето - Ка-ра-лє-віч Є-лі-сєй…..
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!