Другі Оповідки

(поетичне!)

На днях з дружиною чуть не повбивали один одного. Через вірш Миколи Вінграновського. Мого улюбленого поета.

Щоб Ви розуміли. Моя кохана веде дитячий ютуб-канал «Слухати-читати». І я в неї, за якусь нещасну миску борщу, підробляю консультантом по контенту. Вона, бачте, наполовину полька, а на половину – руская. Через такий вінегрет просто необхідно, щоб хтось на її каналі правив віжки українства. В мене на роду також написано не тільки українськими символами, але я, хоча б, українську школу кінчав. Моторошно так кінчав.

Отож задумав я на днях прикрасити її дитячий канал. Віршом Вінграновського заквітчати. А оскільки цей поет відчайдушно метафоричний і до безодні український, то я вирішив спершу підготувати дружинку. Власноручним читанням поезії Вінграновського вголос.

Благовірна знає, що я таке вичворяю у виняткових випадках, то ж зразу сіла рівно. А я почав. Співучим голосом і з протягом сильним:

«Бабунин дощ, на клямці цяпота,

І стежка в яблуках вже стежкояблуката,

З котяри — іскри! З м'яти — чамрота!»

Стій, Сірожа, зупинись, тпру!!!! Заволала, як різана, щастя моїх зелених очей. А ну, бігом переклади, що мені почулося!

Добре, що на каналі «Слухати читати» звук текстом дублюється! І я такий терплячий. Почав нудотно пояснювати. Що цяпота — це стук крапель дощу по клямці. Що стежкояблуката стежка — це стежка в саду, всипана струшеними дощем яблуками. Що це не іскри скатяри, типу скотиняки іскри, як ти почула! Нє. Це з кота, котика, котусика, котяри іскри! І що ніхто не зминає, не мне руками якусь невідому чамроту, бо вона — просто сильний запах. В цьому випадку — запах м’яти. Що ще слово таке є — очамріти!

Тут помічаю, що моє серденько вже очамріло. І коли тільки вспіла, м’яти не нюхавши? Питається слабким голосом, чи далі так само буде? Мені доводиться на ходу міняти концепцію підготовки. Тепер збираюсь зіграти на жіночій уяві.

Уяви, кажу, що ти маленька дівчинка. Ааа, це коли тебе не було з віршами? Стогне допитливо. Да, скриплю зубами, коли мене не було з віршами. Мрійливо закочує очі і починає щось там бубоніти про казкові часи.

Підхоплюю тему казковості і прошу ще уявити, що вона наслухалась казок. Хнюпиться, бо їй в дитинстві не читали казок. Бідненька! Ото вже щастя Господь послав… Добре, уяви, що в тебе сильна уява! На це ствердно киває. Що є то є.

А тепер уяви, що ти залишилась в хаті одна, а на вулиці вже смеркає. Чеканно відрізує, що її ніколи в житті не залишали одну. Дід з бабою були вкрай відповідальними. Попереджаю, що зараз ударю. Ти взагалі слово «уяви» розумієш? Подарунок небес лихо примружується і зловісно киває.

Так от. Ти маленька дівчинка з багатою уявою і залишилась вдома одна. Темніє. Починається дощ і за темним вікном тобі вчувається купа різних звуків, шурхотів, зітхань, лопотань. От, що б ти собі намалювала?

Що?!! Сіпається від питання кохана. Безнадійно зітхаю і починаю знову протяжно нарізувати:

«Попискують пташата в його вусі,

І в бороді дрімають їжаки.

Одне — сов'яче око, друге — вовче,

Рука — крило, друга рука — весло,

Упівобличчя день, а пів-обличчя з ночі,»

Кохана так голосно ковтає слину, що зразу робиться ясно, що вона вже уявила. Починаю її жаліти, гладити. Рибочка здавлено питає, чи це точно дітям віршик. Ха! В цьому місці я впевнений як ніхто! Стовідсотково дитячий! Більше того, п’ятий клас, шкільна програма!

Вона безсило заявляє, що подібні вірші, по хорошому, годяться не діткам, а таким тьоткам як вона. Цікаво, цікаво, це ж чого? Мене прямо викручує від її свавільного гендерного шовінізму.

— Бо пожила на світі, — відповідає, награно зітхаючи — набачилась усього, слава Богу! З таким то чоловіком…

П.С. Вечором, в куточку, перечитував безсмертні рядки Миколи Вінграновського:

«Цю жінку я люблю. Така моя печаль.

Така моя тривога і турбота.

У страсі скінчив ніч і в страсі день почав.

Від страху і до страху ця любота»