Львівські перці
Клята війна не зломила моєї здатності потрапляти в різні спекотні ситуації. Ще й інших почав залюбки тягнути на дно. Саме так в останні дні мого перебування у Львові постраждав мій любий сват. Це коли ми разом зустріли дівчину з крилами.
Всі, хто хоч трішки затримується в центрі Львова, можуть побачити панну з крилами. Наразі жовто-блакитними. Віддалік і я на неї дивився. Чому віддалік? Бо нині синочок лікує мій застарілий сексизм. Тату, яким би чином не була одягнена жінка, це не привід витріщатися на неї. Тим більше думати про щось скоромне.
Син, звичайно, правий. І я погоджуюсь, що то таки можна вважати її одягом. Ну, одну лиш чорну лискучу шкіряну білизну на загорілому тілі. Але я однак нескромно кидав на неї оком, бо важко ж вилікуватися так швидко. В п'ятдесят з лишком років. Зиркав, правда, крадькома, бо поруч завжди насторожі дружина. А ця в таких випадках зразу може мене зцілити. Одним сильним ударом по морді.
Нагода познайомитися з крилястою панянкою по-ближче випала, коли я зі сватом шпацірували львівською бруківкою. Статечно несли свої черевця, а позаду, кроків за десять, сороками щебетали наші дружиноньки.
Ми тиснулись вузьким тротуаром і за благородною бесідою не помітили наближення небезпеки. Яка легкою хмаркою загородила нам дорогу. Панянка в шкіряному обладунку, на електросамокаті та з крилами. Грайливо посміхнулась сліпучою посмішкою. І пройшлась батогом-трійчаткою по нашим ошалілим животикам. Фак, бебі, фак! Кінець цитати. Ви знаєте, я точно не розбираюсь в активних і пасивних формах англійських дієслів. Але чогось по нашим фізіономіям показалось, що фак стосувався нас, а не її. Отак прямо на львівській бруківці і фак.
Сказать, що п'ятдесятилітні бебі помертвіли серед білого дня, то це нічого не сказать. В таких випадках всі слова понурі. Господи, за що ти нас так караєш? Рабів своїх смиренних. У неї ж крила за плечима. А за нашими плечима тільки жінки наші стоять. З косами. А їм, благовірним, здається, й мову відняло. Стоять і тільки очима нас палять. Старих безстидників.
Слизько посміхаючись, ми розступились перед ангелом на самокаті. Від гріха подалі. Панянка награно зітхнула, наостанок ласкаво хльоснула батіжком по нашим носам і покотила собі далі. Бай-бай, бебі. Ми лишень провели це напівголе видиво приреченим поглядом. Ото зараз нам жіночки зроблять бай-бай. Ха. Зарано сподівались.
Агов, хлопчики, не шкодуйте за нею. З нами буде краще, обіцяєм! А це вже два львівських парубка з жовто-зеленим лакованим волоссям звертаються до нас. Вочевидь, спостерегли сцену з крилястою і рішили нас підколоть. Стовбурів нещасних.
Получилось. Повірте, ми зі сватом дуже толерантні, дуже. Але залишки волосся на головах від такої пропозиції мовчки стали сторч. Та й не тільки.
З наших вилуплених очей парубки зрозуміли, що ми не готові. Поки що. Ну що ж, знизали плечима без крил і подались собі містом Лева. Ми ж, придавлені отриманим визнанням у таких вузьких колах львів'ян, наважились вернутись до жінок. Покаянну ж голову меч не шинкує!
Обережненько так підійшли. Засоромленими песиками. Кохані з демонстративною цікавістю досліджували нас з голови до п'ят. Не надивились,бачте, за тридцять років. А моя ще й не втрималась:
- Даааа, Сірожа... А ти в мене, оказується, хлопчик хоч куди...Збіса популярний!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!