Другі Оповідки

Сорок років тому я до смерті закохався в принцесу з другого кутка села. Спать не міг. Тож натяг нові штани, чисту сорочку і плиг на коня. Поїхав, аж курява лягла по садкам.

Приїхав і обімлів – біля мого щастя суперник намалювався. Сидять удвох, а Вона до нього рябенькою курочкою сокорить. І причому так сокорить, що мені аж серце стає.

Сів поряд, включився в дискусію. Почали півниками вихвалятися перед принцесою, а світська розмова однак не клеїться. Бо нестерпно хочеться дати в морду конкуренту. Отаке собі простеньке, але взаємне бажання.

Врешті-решт, як добре начитане дитя, запропонував рішить проблему лицарським турніром у вигляді конячих перегонів. В селі найрівніша дорога була до кладовища. Тож хто першим рівною дорогою до кладовища домчить, того й принцеса. Без образ.

Скочили на свої коні-лісапети і викотилися на старт, на нову дорогу. Оскільки ця дорога була до кладовища, то передбачалося, що возить будуть часто, а значить повинна вона бути стійкою до стирання. Отож передбачливий автодор і влупив сюди щебенево-мастиковий асфальтобетон, себто крупний гранітний щебінь залили якоюсь смоляною заразою. Коротше все зробили для підвищення шорсткості і зчеплення з колесами транспортних засобів, що тягли в останню путь.

Як тільки принцеса змахнула прекрасними віями, так ми і рвонули з місця як скажені. Першу третину дистанції пролетіли врівень. А далі я почав вириватися вперед, бо мав лісапета марки «Україна» салатового кольору і виробництва Харківського тракторного заводу, де робили танки. Крім того, моїм танкам помагала любов.

Відрив збільшувався з кожним метром, швидкість наростала і до кладовища вже було рукою подать. Я торжествуюче озирнувся на суперника, а обідок переднього колеса мого коня голосно лопнув і лісапет став дибки на це саме переднє колесо. Отакі в нас, блін, танки були…

Я, сторчма через руль, продовжив шалений політ до крупного гранітного щебню, залитого якоюсь смоляною заразою. Кавкнув об дорожнє покриття, тіло двічі підплигнуло і завмерло нерухомим мішком. Поруч заскавучав лісапет, в якому шалено крутилося заднє колесо. Не обманули. Дорога була дуже стійка до стирання. На відміну від мого закоханого тіла, яке стерлось до кісток.

Чогось в лицарських романах не пишуть, як больно падать з коня. І як больно, коли твоя принцеса посміхається якомусь гаду, який перший добрався до кладовища.

Додому лицар сумного образу Сірожа ковиляв рваний, настовбурчений, весь в крові та смолі, тягнучи за собою вщент поламаного салатового коня.

Це було по-справжньому несамовите видовище. Малодушні сусідки забирали з вулиці дітей, дрібно і часто хрестилися та тричі спльовували через ліве плече.

Мати спочатку подумала, що я попав під трактор. Батько ж, як досвідчений шофер, сказав, шо нє Соня, це він під КАМАЗом побував. Точно тобі кажу!

Я протягнув мимо остовпілих батьків поламаного салатового коня, кинув його об край хати і ламким голосом прохрипів, що більше я на цю падлюку не сяду! Мене не поняли, бо мої губи, язик і зуби були також трохи стерті, опухлі та заважали дикції.

Потім я сидів обдертий під яблунею, скімлив побитою собакою і душився сльозами за втраченою принцесою. Не знав, що любов настільки жорстока штука. Це ж нада - обдирає до кісток.

Не відав також, що в цей самий час, але майже за тисячу кілометрів від мене, в купі луганського антрациту (бо пісочку в них не було) гралась моя справжня, майбутня принцеса.

Ця білявенька дівчинка завмерла, почувши моє виття, зазирнула до неба, легенько лукаво всміхнулась і змахнула прекрасними віями. Я був приречений…