Другі Оповідки

Текст 18+

Дітям читати суворо заборонено!

Попри очікування мені минав десятий. На вулиці був грудень, мінус п'ятнадцять і вже смеркалось. Я з двома побратимами легкою риссю вертали додому після хокейного побоїська. Від морозу сніг під ногами рипів аж вуха закладало.

А ще закладало від моєї мови. Бо я був з команди хокейних переможців і безперестанно торочив про ліворуких і кривоногих невдах, які плентались поруч. І які програли. Адже всім відомо, що вбогих не можна допускати до гри. Трус нє іграєт в хокєй. Тобто топтався по нещасних як міг.

Переможені мовчки терпіли знущання, рипіли зубами голосніше снігу і молились богу (це не точно) щоб я занімів. І бог, чи хто там був тоді на чергуванні, їх почув.

На нашій дорозі завалявся амбарний замок. Дуже схожий на той, що мій батько вішав на двері хати. Передбачалось, що злодії мали здуріти від одного його вигляду.

Один з побратимів кивнув на замок і похмуро порадив повісити його мені на рота. Може тоді заткнусь нарешті. Кривляючись, я підхопив замок і притулив до свого рота. Хотів таким чином показати, що мені замалий, а на його морду якраз.

Мене дуже підвів власний язик. Дуже. Після хокею йому хотілось пити і він рефлекторно лизнув металевий замок біля рота. При мінус п'ятнадцять. Я закам’янів. Блискавкою згадав стоматолога з його уколами. Враження такі самі. Тупе оніміння.

Отож, тепер на моєму язику звішувався амбарний замок. Це ще добре, що мій копчик одразу підказав, що відірвати замок я зможу тільки з язиком. І то з корінням. Я хотів покликати на поміч, але захлинувся від болі. Одразу перескочив на коров’ячу мову і відчайдушно замукав. На замку тим часом почав навально збиратися іній.

Побратими, второпавши що до чого, зайшлися від щастя. Аж танцювати кинулися. І одразу все мені пригадали. Навіть нагородили двома смачними копняками за те, що літом не дав їм м’яча. В мене відкрився дар черевомовлення і я твердо пообіцяв їх вбити. А поки від тримання металевого замка почали відмерзати руки. А ще формуватися ажурні бурульки з носа.

Хвилин через п’ять безупинного глузування побратими нарешті помітили мої сльози. І усвідомили складність ситуації. Змилосердились. Оглянувши мене як льодову композицію, прийшли до необхідності полити причеплений замок теплою водою.

Знайти теплу воду на дорозі поліського села в грудні тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року була прекрасною ідею. Але абсолютно нездійсненною. На Марсі було б легше знайти. Чесне слово. Я утробно завив і сільські собаки забились в конвульсіях жаху.

Перелякані побратими в якості альтернативи запропонували помочитись мені на замок. Добрі товариші були готові на все заради мене. Від такої пропозиції в мене губи миттю прилипли до замка. До речі, з тих пір вони мають розкішну форму для поцілунків. І ніякого тобі силікону.

Кинуло в жар і трохи відтанув мозок. Туди чисто випадково проникла самотня думка і я щосили помчав додому. По дорозі двічі гепнувшись об землю. На лікті. Освітило болем з середини. Замок же не відпустиш. Зима. Слизько. Клюшка в руках. Руки на замку. Замок в зубах. Якщо коротко – дупа. Повна. Так і біг останні метри просвітленим, аж очі вилазили.

Коли я ввалився в хату, це справило незабутнє враження на батьків. Син вернувся. Розхристаний, в снігу, з клюшкою, із замком в зубах, вилупленими очима і тривожним муканням. Мабуть, саме так до нас підкрадається сивина.

За півгодинки блаженно приходив до тями. Обережно, як рибка грудними плавниками, ворушив звільненим язиком. Мовчав і шморгав носом.

Зате батько не змовчав. І стурбовано спитав, як мені вдалося язиком зняти замок з дверей. Якщо ключ був у тумбочці. Він же сам його туди клав. Га?

Мати обпекла батька поглядом, закотила очі під лоба і дала мені полоскати рота ромашкою. Похитала головою, ніжно скуйовдила моє волосся і безкінечно гірко зітхнула:

- Ну, правильно, а шо ти ждала? В кого він може такий вдаться….

Я безнадійно шморгнув носом.