Другі Оповідки

Не встигнеш народити сина, як тобі відкривається істина. Скільки його не годуй, а він однак на дівок дивиться. І от уже на ніч не кажучи згадуєш свій післявесільний досвід і злякано думаєш. Господи, як то воно буде? Кого приведе?

Але видно я таки правильні книжки сину в дитинстві читав. Попелюшка, Дикі лебеді, Принцеса на горошині. Адже привів таку, що гріх жалітися. Айтішниця, спортсменка і просто красунечка. Ще й милосердна до всього цього. Бо з початку війни пригріла нас з дружиною на своїх грудях. В однокімнатній квартирі-студії.

І, що особливо цінне, незворотні вікові приколи свекра з розумінням сприймає. З іронією. Друга б зарубала сокирою, та й таке. А вона тільки посміхнеться тихо. Не журися, іди собі з Богом! Старче.

Оце б таке терпіння та моїй коханій межи очі! Так ні. Має претензії. Особливо під час своїх уроків біології онлайн. Бо зараз у нас все кругом онлайн. Син працює онлайн за ноутом, невістонька онлайн за ноутом. А у нас в сім'ї один ноут на двох. Тож коли коханій треба сіяти розумне, добре, вічне, то одразу зрозуміло в кого той ноут.

Отож моя навчителька розказує онлайн сьомому класу про свійських тварин. А я тим часом приставлений слідкувати за нашим свійським котом Пузьою. Щоб він часом кави не обпився і горнятка не побив.

Так виникає пастораль, ідилія. Це коли діти в навушниках, дружина співає соловейком в монітор, а я мовчки обнімаюсь з котом у кухонному куточку. Поговорив би з ним, звичайно, але мені суворо наказано заткнутися. Пузя тільки лапами скрушно розводить — Сірожа, от скажи, нащо тоді коти?

Від котячих пестощів втратив всяку обережність. І коли кохана спитала своїх учнів про предків свійських собак, я навіть руки не піднімав. Одразу про вовків заволав. Прокинувся, скотиняка, інстинкт відмінника. Думав, п'ять на шару зароблю!

Ех, якби я тоді озирнувся чи хоча б очі на спині мав... Одразу помітив би як від мого крику у сина з невісткою брови нагору подерлися. І як кохана скажено смикнулась звук в компі збавлять. Щоб учні конкурента не розчули.

Що казать? Не озирнувся, не побачив та, відповідно, не покаявся. І коли нещасна жінка продовжила діток про породи собак питать, я себе знову першим учнем на селі відчув. Забив, що не то мій онлайн-урок і такса кричу. Такса. Порода така є.

А хай ти сказишся, як потилицю обпекло. Це моя домашня педагогиня осатанілим поглядом мене ошпарила. Знаєте, є таке явище як сублімація. Тобто перехід речовини із твердого стану зразу в газоподібний, оминаючи рідку фазу. Так ось, після тої такси я ледве у пару не перейшов. Вологу стадію обминаючи.

Сяк-так жінка закінчила урок і повільно, зі скрипом, повернулась до нас із котом. Пузя нявкнув і зразу в туалет попросився, а я вирішив потерпіти.

Болісно і старанно підбираючи слова (невістка ж у хаті!), кохана повідомила мені одну важливу річ. Вона, виявляється, про свійські тварини розповідає зовсім не для того, щоб ці свійські тварини їй на уроці відповідали. І особливо це стосується старих жуйних парнокопитних, що опитування зривають.

Син, на жаль, мамину концепцію навчання підтримав. Больно, каже, татко дивитися, як ти дітей онлайн лякаєш. Мало того, що війна, Арестович, так їм ще тебе слухай. Одна лиш невістка, дай їй боже здоров'я, промовчала. Тільки легенька посмішка лицем поблукала і все.

А мені ж самому комп'ютер треба. Щоб зрозуміти, через скільки часу він звільниться, я перервав жінчині прокльони. І навіть сцену свого каяття пропустив. Натомість нетерпляче спитав, коли вже той наступний урок. Через таке питання усім по ходу здалося, наче я свій подвиг повторить зібрався. Добиться, так сказать, остаточного фурору над слабаками-семикласниками. Від такої перспективи жінку натурально заціпило, а син аж простогнав у розпачі.

І тільки моя золота невісточка виявилася на висоті. Здогадалась, сонечко! З безкінечним співчуттям і розумінням, які нині знайдеш хіба що у психіатричній установі, вона лагідно поцікавилась:

- Хочете до уроку підготуватись? Правильно?