Раз крок, два крок, три копитце — На четвертий смерть іскриться.

Я сперся на прилавок, нахилившись до проблемної клієнтки.

- Пані, я не можу цього зробити. Мене за таке звільнять.

- Звільнять тебе?! - розлючена жінка пронизала мене поглядом. - Це я тебе звільню! Давай номер твого менеджера — от і перевіримо.

Хотів би я сказати, що вона була єдиною такою цього тижня. Або навіть цього дня. Люди божеволіли. На щастя, моя менеджерка до них не належала. Вона з’явилася позаду мене — чи то викликана своїм надприродним чуттям на проблеми, чи просто дивилась камери.

- Добридень. Я менеджер. Давайте вирішимо вашу проблему сьогодні.

Це був мій знак зникати, і я ним скористався. Здавалось би, робота у магазині товарів для виживання й спорту мала б бути спокійною. Сюди ж не ходять по щоденні дрібниці, то про що взагалі можна так нервувати? Я швидко ляснув долонями з колегою й попрямував у кімнату відпочинку.

На маленькому телевізорі там крутили новини. Люди теревенили про майбутні вибори: демократи те, республіканці се. Мене та політика мало цікавила. Усі вони хотіли надурити простих людей, таких як я.

Я важко сів на стілець — і майже відразу підскочив. Штани стали мокрі. Хтось розлив щось на сидінні. Що саме — визначати я не збирався. Витер усе паперовими рушниками, бурмочучи прокльони, і повернувся до роботи. Не час для несанкціонованих перерв.

Коли сонце вже сідало, я вирвався з ритейлового пекла й пішов додому. Мені пощастило жити недалеко від роботи, тож я зазвичай ходив пішки замість того, щоб морочитися з машиною. На міських вулицях я помітив чоловіка в діловому костюмі. Він йшов дивно, стиснувши кулаки й підіймаючи їх так, наче намагався зобразити кота. Його очі бігали туди-сюди, і від нього мене пройняв холодок. Я перейшов на інший бік вулиці.

Цього вистачило, аби привернути його увагу. Він зупинився і витріщився на мене божевільними очима.

Раптом зірвався й кинувся в мій бік. Я зробив єдине, що здавалося логічним: побіг ще швидше. Бігти вулицями від божевільного бізнесмена — ідеальне завершення ідеального дня. Я нісся, поки не дістався свого житлового комплексу. Картка швидко відчинила двері, і я з гуркотом зачинив їх за собою. Психонюк налетів на них, кілька секунд тарабанив, а тоді наче втратив інтерес і поплентався геть. Що за чортівня?

Я притис руку до шалено б’ючогося серця, віддихався і рушив далі всередину. Той погляд… та маніакальна іскра. А ще він бив дивно: не кулаком, а кісточками пальців, ніби стукав, а не намагався вибити двері. Ніщо в цьому не мало сенсу.

Та все це втратило значення, коли я дістався своєї затишної квартири й завалився спати. Якби не заснув, то, може, почув би новини про дивні випадки психотичної поведінки по країні. Людей закликали бути обережними й повідомляти владі про підозрілих, але ні комендантської години, ні якихось серйозних заходів не було. Багато хто списував усе на новий політичний рух, називаючи це грандіозною постановкою заради якоїсь там заяви.

Я стояв у темному саду. Повний місяць сяяв високо. Вітер був прохолодним і свіжим. Переді мною стояла темношкіра кобила з розумними очима. Вона заговорила глибоким владним голосом:

- Чи можеш ти мене зрозуміти?

Я кивнув, вирішивши, що це якийсь дивний сон. Зазвичай я не помічав, коли сплю, але іноді траплялося.

- Привіт?..

Вона зробила крок до мене й нахилила ріг.

- Я принцеса Луна, і твій світ у великій небезпеці. Ми не можемо втрутитися напряму, але я можу дати кілька порад.

Поради звучали добре, і я знову кивнув.

- Чудово. Ти… - вона раптом зупинилась і втягнула ніздрями повітря. - Щось не так. Ти вже позначений. Я запізнилась.

Вона відвернулась, і сон обірвався.

Я прокинувся від дзеленчання телефону й швидко витягнув його.

- Алло?

- Гей, Вілл, можеш не приходити. - То був мій бос.

Мене що, звільнили?

- Ем, та баба справді добилась, щоб мене звільнили?

- Що? Ні. Через оцю «штуку» корпоратив вирішив закрити магазин на день-два. Чиста маячня. І не оплачувана відпустка. Тож насолоджуйся раптовими канікулами.

Він кинув слухавку.

Я вистрибнув з ліжка, відчуваючи себе напрочуд відпочилим. Хоча на годиннику було лише п’ять годин від останнього сну. Надворі ще не розвиднілось, але я не хотів знову лягати, тож пішов у вітальню — якраз задзвонив телефон.

- Алло?

Жіночий голос, тремтячий від страху:

- Вільям? Це ти? Ти можеш мене забрати?

Це була Сандра, моя подруга.

- Що сталося, Сенді? Ти звучиш переляканою.

- По моїй вулиці ходить банда. Щоразу, як я виглядаю у вікно, вони витріщаються на мене. Раз навіть підійшли й почали лізти всередину. Шуміли, билися у двері. Будь ласка. У тебе ж є машина, правда?

Її голос був надто щирим, щоб жартувати. Я вирішив поставитися серйозно.

- Добре, заспокойся. Я приїду. Тільки тримайся подалі від вікон, якщо вони тебе лякають.

У слухавці раптом грюкнуло розбите скло.

- О боже, вони вибили вікно! Геть від мене! - у фоні було чути шарпанину, а я вже мчав сходами до своєї машини. З кількох спроб встромив ключ у замок запалювання — руки тряслись від адреналіну.

Коли авто рушило, я знову приклав телефон до вуха.

- Сенді, ти там?

У відповідь було чути лише власний двигун. Я виїхав із парковки й помчав у напрямку її будинку. Місто вже не здавалося таким тихим.

Я влетів у густий затор, мій «героїчний» порятунок зупинився наглухо. Це була не повільна їзда, це була справжня стоянка. Я гупнув долонею по керму від роздратування й спробував знову набрати Сандру. На диво, вона відповіла.

- Гей, Сенді? Ти в порядку?

- Т-так, я в порядку. Вони… пішли. - Вона звучала розбитою й наляканою, і я її не винуватив.

- Просто пішли? Вони тебе пограбували?

- Ні! Це було найдивніше… Я думаю, мене згвалтували.

- Я намагаюся зрозуміти, Сенді. Вони згвалтували тебе чи ні? Це ж не те, в чому люди зазвичай сумніваються.

Її голос зірвався на пронизливий тон:

- А як ти назвеш, коли троє хлопців тримають тебе, а четвертий так цілує, ніби хоче дізнатися, що ти їла вчора на вечерю, а потім усі тікають? Я не знаю, як це назвати, але я це пережила.

Я двічі скривився: спершу зі співчуття, а потім від думки, що той бізнесмен учора, може, теж хотів мене так «поцілувати», якщо вони й справді пов’язані.

- Брр! Ти в порядку? Ні, дурне питання. Ти не поранена? Хочеш, щоб я приїхав?

- Я… Де ти? Чому стільки сигналів?

- Рух мертвий і похований. Жодна машина не рушила ні на сантиметр за останні десять хвилин.

- Може, краще йти пішки?

Звучало безглуздо, але вона мала рацію. Проте я не хотів залишати машину напризволяще. Я помітив якийсь рух попереду. Люди підбігали до машин, смикали дверцята й витягали пасажирів на вулицю. Мимоволі я натиснув кнопку блокування дверей у себе.

- Стає ще дивніше. Хтось витягує людей із машин направо й наліво.

- Вони викрадають машини?

Один із витягнутих вдарив нападника, збивши того на землю. Це привернуло увагу інших «викрадачів», і вони накинулися на нього, збили з ніг і… кусали? Вони розсипалися так само швидко, як і з’явилися, залишивши сміливця радше розгубленим, ніж пораненим.

Один із нападників пробіг повз мою машину, і я помітив: кулаки в нього були стиснуті, як у того вчора, але по-іншому. Його кісточки були злиті докупи, більше схожі на копито, ніж на кулак, із почорнілою пластиною там, де колись були пальці. Бігун зупинився й подивився на мене, я — на нього. Він оскалив свої дивно-пласкі білі зуби й побіг далі.

- Алло? Вільям? Ти там?

Я підняв телефон, що випустив із рук.

- Усе збожеволіло. Я бачив одного з них, і клянусь, у нього були копита, а не руки.

- О, е-е… Я не хотіла казати, бо думала, ти подумаєш, що я божевільна, але двоє з тих, що в моєму будинку, мали хвости. Великі… яскраво забарвлені хвости.

- Котячі?

- Не думаю. Надто пишні. Я не якийсь там зоолог, але один був яскраво-блакитний, інший — рожевий. Це точно не природні кольори!

- Тобто… припустимо, це було щось із копитами? Корова, чи кінь, чи що?

Сандра зітхнула в слухавку:

- Виходь із машини. Там небезпечно.

- Як ніби в тебе вдома безпечно?

- У твоєму будинку ж є міцна брама, так? Я доберусь туди. Ти повертайся додому. Зустрінемося там, стій біля дверей, щоб впустити мене. І дивись, щоб тебе не схопили ці коні/осли/хтозна-що.

Слухавка почервоніла — вона кинула, а я сунув телефон у кишеню.

Я швидко озирнувся, шукаючи божевільних, і вислизнув із машини, почав пробиратися між авто. Дехто досі сидів всередині, сигналячи мені, наче я винен у заторі. До біса їх. Мої очі привернув гучний звук: конеподібна істота приземлилася на машину з сердитим іржанням. На її спині було два крила того ж яскраво-бірюзового кольору, що й усе тіло, тоді як грива й хвіст були блакитуватими. Воно загнало копито крізь дах авто й швидко роздерло отвір, перш ніж зникнути всередині, мабуть, напавши на пасажира. Я не став чекати й біг щосили, наскільки дозволяв хаос машин.

Земля переді мною загуркотіла, і з’явилася дірка. З неї висунулася ще одна конеподібна істота. Вона була майже милою, якби не дивилася на мене тими ненависними й голодними очима. Вона понюхала мене, фиркнула й зникла під землею, гуркіт стихав. Вона що, риє тунелі? Як, до біса, кінь таке робить?! Я перестрибнув маленьку дірку, що вона залишила, і далі біг щодуху.

Із сусідньої вулиці долинали поодинокі постріли. Між будинками я побачив поліцейського, що намагався дати відсіч. Він нашпигував поні кулями, і той падав, як будь-яка інша істота, але на нього стрибнув другий, а третій вирвав пістолет, утримуючи його сяючим рогом — наче магією. Чорт, у них була магія. Нам гаплик. Єдиноріг розвернув зброю в копиті, і вона вистрілила. Єдиноріг впав із новою раною, іржучи від болю. Ну, магія ще не означає, що ти вмієш поводитись із пістолетом. Один бал у скарбничку людства.

На щастя, більшість нападників, яких я бачив, були людськими, а не поні, але багато хто мав частини тіл від поні: копита, морди, шерсть. Більшість були лише наполовину поні, ніби… ставали ними? Я пробіг повз чоловіка, який згорнувся калачиком. Чув моторошні тріски й хрусти, як хвіст проривався крізь штани, рвучи дірку. Кожен сантиметр супроводжувався стогоном болю, й було очевидно: це не якась миттєва магічна трансформація. Я не хотів ставати поні й не знав, як це поширюється, тому пробіг далі, не озираючись.

Поні-інвазія почалася.