Захід Сонця.
Даст Хоуп і Даст Кікер сиділи поруч, тихенько про щось розмовляючи. Я не могла їх чути, і Сінді біля мене також, але ми обидві відчували хвилі незручних емоцій, що йшли від них. Вони обговорювали щось важливе — і щось таке, що нам, найімовірніше, не сподобається, коли прозвучить вголос. Але втручатися в їхні справи, як би нам не кортіло, — не те, що має робити друг. Іноді я сумувала за тією завісою незнання, коли можна було просто побачити двох людей, що говорять, і не думати далі.
Щось насувалося. Щось мені неприємне. Я відчувала його неминучість і хотіла зупинити, перемогти його, як робила з іншими речами відтоді, як усе це почалося. Але я відчувала… Сінді стиснула мою руку. Вона теж. Це був ворог, якого ми перемогти не могли — та й, зрештою, не повинні були. Це було серце, що ставало на необхідний шлях, і інше — що ставало готовим бути добрим чоловіком і другом.
Коли Даст Кікер підійшла до нас і оголосила своє рішення, це було як дежавю — відчуття, що ці слова ми вже чули. Вона йшла, та цього разу не як загроза, а щоб переконатися, що її народ у безпеці та під опікою. І вона забирала з собою Даст Хоупа.
Даст Хоуп виглядав так, ніби зараз розплачеться — та, чесно, я почувалась так само. Я звикла до його присутності. Він був єдиним справжнім жеребцем у нашій групі, і його постійна доброта та світло дуже виручали нас. Він був хорошим. Він був самою добротою. Він не хотів бути егоїстичним і стримувався там, де ми могли б дати слабину. Саме це прагнення чинити правильно тримало його поруч із Даст Кікер. Вона була вагітна його лошам, і вони дали один одному клятви. Ми ніколи б не розлучили їх. Вона поверталась додому — отже, він йшов із нею.
Вона попрощалася з чіткою, майже військовою професійністю, але ми відчували її біль. Її слова були рівними й правильними, але ми знали. Я замислилася, якою б вона здалась, якби ми не знали, які емоції ховаються за цими словами — холодною, жорсткою, байдужою. Але це було неправдою. Вона хотіла залишитися. Хотіла кинути все своє минуле й назавжди стати частиною нашого стада. Але її обов’язок і власне почуття порядності цього не дозволяли.
- Моя родина потребує мене. Моє місто потребує мене. Уся моя країна потребує поні, які тримають голову холодною й бодай щось розуміють у тому, що відбувається у світі…
Її офіційна маска тріснула — голова опустилася.
- Я буду сумувати за вами всіма. Навіть за Неон. -
А потім вона різко розвернулася й пішла строєм, як на параді.
Ми залишилися з одним лише Даст Хоупом, але він не знаходив слів. Він почав хлипати й плакати, дозволяючи емоціям текти вільно, дивлячись то на нас, то у бік, де зникала Даст Кікер. Йому боліло. Ми обидві простягнули руки й притягнули його між собою, міцно обійнявши. Слова не були потрібні — але я їх усе ж сказала:
- Ви обоє завжди будете для нас бажаними гостями. Ідіть із нашою дружбою й нашою любов’ю, бо ми любимо тебе, Хоуп. Ми любимо.
Він розридався ще голосніше. Можливо, слова були невдалими, а можливо — це просто був час для сліз. Я не могла їх забрати назад, тож просто витерла кілька з них носом і поцілувала його в щоку. Сінді без підказки поцілувала іншу. Ми поставили його на ноги.
- Вона чекає на тебе.
Він рушив за нею, опустивши хвіст. Лише коли вона зникла з поля зору, він пришвидшився, але знову сповільнився. Він прагнув чинити правильно, але це важко давалося його юному серцю. Вони зустріли Крістал дорогою до виходу, і Даст Кікер всміхнулась:
- Ми щойно познайомились, але я рада цьому, Крістал. Будь ласка, приглянь за Вілл і Сінді за мене. Вони часом можуть викинути якусь дурість, а мене поруч не буде, щоб це стримати. Гаразд?
Вона пройшла повз Крістал, але я відчула, що слова були адресовані мені. Сльози защипали, але я швидко їх витерла. Я вже сумувала за ними.
Сінді лагідно штовхнула мене.
- Не все так погано. Ми ж можемо до них навідуватися час від часу, правда?
Я всміхнулась.
- Ну, це правда… Мабуть, я просто поводжуся егоїстично. Вони спали поруч із нами більшість ночей. Вони були частиною того тепла й затишку. Вони — сім’я. А тепер вони…
Сінді ткнула мене пальцем:
- І тепер вони все одно сім’я. Сім’я не завжди спить разом — це лише понівська новинка. Я теж відчуваю цей біль… Я теж буду за ними сумувати. Ми до них навідаємось, подбаємо про них, і обіймемо так, що дух перехопить.
Крістал підійшла ближче, озираючись туди, де зникли Даст і Гоуп.
- Вони йдуть? Справді?
Сінді кивнула:
- Справді. Але не назавжди. Я ж кажу — у нас тепер троє телепортерів. Немає причин не навідувати їх чи навіть допомогти.
Крістал усміхнулася:
- Звісно. Перший раз одна з вас покаже шлях, а далі я зможу. Дивно, наскільки маленьким стає світ, коли можна перескочити нудні частини. Вони будуть у порядку? Чому їх одразу не телепортували додому?
Я зітхнула:
- Вони роблять усе по-старому, хоч і з транспортом. Без нашого телепорту. Гадаю, Даст Кікер боїться, що Даст Хоуп зламається, якщо залишиться біля нас ще трохи. Хоча вона помиляється. Він цілком вірний їй, але це…
- …боліло б йому, - закінчила Сінді, м’яко перериваючи мене.
- Він би плакав. Трохи зовні, багато всередині. І йому боліло б кожної миті, коли ми були б поруч, прощаючись. Він дитина за віком — але так відчайдушно намагається бути дорослим у вчинках.
Крістал погладила свій вагітний живіт:
- Мені це стане дуже знайомим. Карен росте сильним і здоровим, і він буде міцним жеребцем із молодим тілом, але дорослим розумом. Думаєте, все заспокоїться після першого покоління?
Неон зайшла до кімнати, кивнувши. Вона слухала.
- Я так думаю. Принцеси не будуть просто… з’являтися, не після цієї першої хвилі. Нам залишиться те, що маємо, і далі поні народжуватимуться по-старому. Жеребець і кобила збудяться, потерлися частинами — і зрештою з’явиться маленьке лоша чи двоє.
Крістал підвела вухо.
- Ти чула про поні й людину? Обоє здорові, наскільки мені відомо. Якою буде та дитина? Якщо ми можемо так схрещуватися, це ж означає, що зрештою все перемішається? І згодом вже не буде ні поні, ні людей — лише щось посередині.
Я знизала плечима.
- Я не біолог, але більшість поні тягне до поні, а більшість людей — до людей, тож гібриди й надалі будуть меншістю. Поки до них ставляться з повагою — я задоволена. Найбільше мене хвилює не батько чи мати, а сам гібрид. З ким він, чи вона зможе бути? Для більшості поні вона буде надто людською, а для більшості людей — надто поні.
Неон тихо хмикнула.
- Ти сильно недооцінюєш силу девіантності. Якщо гібрид не буде потворним і принаймні виглядатиме симпатично — як для гібрида, — хтось точно порозігрівається на нього чи на неї, навіть якщо друзі насміхатимуться. Як ти думаєш, яким він буде? Сатиром, як ти пропонувала тій дівчині? Чи схожим на тих, що застрягли посередині — з копитами й усім іншим, але на двох ногах? А може, ідеальні суміші: з маленькими рильцями, тремтливими вушками, але з пальцями, щоб перебирати гриви й хвости, та з всеїдними зубами.
Сінді схилила голову до Неон.
- Усе це можливе. Ти сумуватимеш за Даском і Даст?
Неон махнула копитом.
- За ставленням Даст Кікер до мене — ні. Хороша дівчина, але відпускати вона не вміє. А от Даск Хоуп… це інша історія. Він хоч і був жеребцем, але був милим і щирим. - Вона вдарила копитом по підлозі. - Щирість — це дуже цінно. Чорт забирай, я сама в цьому не дуже добра. Я сумуватиму за тим хлопцем. Якщо йому щось не подобалося — він просто казав це. Без усіх цих викрутасів, ходіння навшпиньках, прихованих образ чи планів помсти. - Кілька сліз таки вирвалися, хоч вона й намагалася їх стримати, і Неон відвернулась. - Вони впораються.
Крістал лагідно всміхнулася.
- Пам’ятаю, коли ти вперше привела його до моєї нори. Він був такий загублений і розгублений, але вже тоді розумів, що знайшов когось, за кого варто триматися, і з самого початку намагався робити правильно. Він бачив для тебе світле майбутнє, і не помилявся. Ти зробила так багато — для всіх.
Я трохи насупилась, коли в голові спливла нова думка.
- А що там із перевертнями? Вони в порядку?
Крістал кивнула.
- О так, у них усе чудово. Коли мир став реальністю й вони отримали помилування, їхня нора розпалася. Їхня череда стала багатьма чередами й розселилася по містах. Вони спостерігають, живуть, процвітають. Дехто навіть працює в армії, уявляєш? У них усе добре.
Я не стрималась і підняла задню ногу, щоби потерти власний набряклий живіт. Крістал це помітила, хмикнула й широко всміхнулася, очі спалахнули від спогадів.
- Я пам’ятаю, як просила в тебе поради, як зупинити поні від неконтрольованого розмноження — і де ми тепер? Варто лише створити родину — й усюди діти! Почуваюся трохи лицеміркою.
Сінді жестом вказала у вікно.
- Воно вже стишилось. У містах, де вистачає роботи, люди зайняті справами й мають менше лошат, але все одно більше, ніж до колапсу — значно більше, наскільки я чула. І люди також, між іншим. Гадаю, це логічно.
Неон одразу погодилась із Сінді.
- Звісно. Була смерть — і так ми її компенсуємо. Це інстинкт, як на мене. Тепер, коли все стабільно й безпечно, усіх, кого ми втратили, відтворюють. З часом це вляжеться, але я б не переживала. Ми ще й близько не підібралася до чисельності, яку мали до всієї цієї катавасії.
Крістал кивнула.
- Саме так. - Вона перейшла до подушки й згорнулася на ній. - Цього разу ми маємо земних поні-фахівців із фермерства, пегасів, що керують погодою, магічних єдинорогів і навіть лікувальних… як те називалося?
Неон широко роззявила пащу й дала язикам хвилеподібно повиснути, але при цьому спромоглася говорити:
- Я волію «тацль». Міфічний черв’як, що хапав речі й був таким отруйним, що ти вмирав, ще не встигнувши про це дізнатись. - Вона забрала язики назад. — Але отрута — це лише ліки, якщо правильно їх застосовувати.
Я легко кивнула Неон.
- Ніколи про це не чула, але це звучить доволі поетично.
Сінді пирхнула.
- Краще, ніж «паразит», мушу визнати.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!