Неон у Вільному Блуканні.
Містечко не здавалося мені таким уже й страшним. Поні чемно відповідали, коли я віталася, навіть якщо не впізнавали, до якого виду я належу. Вони ставали зацікавленими, але тактовно. Люди ж були покірними й постійно зайнятими — що, мушу зізнатися, було приємно. Може, намагатися перетворити всіх було помилкою. Як робітники вони чудові, а місцеві, здається, отримували від цього задоволення.
- Перепрошую? - долинув позаду чоловічий голос.
Я обернулася — переді мною стояв чоловік середніх років.
- Пані? Ви нова тут?
Я здивовано нашорошила вухо. Чому він так сміливо підійшов до мене?
- А яке твоє діло?
Він зробив елегантний уклін.
- Вибачте за втручання. Але моя служба — вітати новоприбулих і допомагати їм у всьому.
Це мало сенс, і я розслабилась. Вирішивши перевірити, наскільки далеко це заходить, я нахилила голову:
- Мені б не завадило трошки почухати.
Без жодних вагань він підійшов і почав гладити мене по голові й навколо вух. Добре навчений, цей.
- Ви з нашого штату? - запитав він, не припиняючи.
- Не зовсім, - зізналася я. - Це проблема?
- О, ні, пані. Але ви тут… як частина системи? Чи просто в гостях?
- Просто в гостях.
Його руки одразу ж відсмикнулися, тож я глянула на нього. Він опустився на коліна.
- Я покладаюсь на вашу добру вдачу. Я не настільки молодий, щоб забути, якою була ситуація рік тому. Я волів би бути вільним, пані. Не хочу шкодити нікому, але… чи могли б ви допомогти? Якщо ні — я вдаватиму, що ми не говорили, й бажаю вам гарного дня.
Його очі нервово ковзали по вулиці, відстежуючи всіх поні поблизу, хоч увага була прикута до мене.
Він хотів, щоб я стала його рятівницею. Частина мене хотіла сказати йому відчепитися. Але інша — та, що з’явилась через Сандру, Вілла й інших — шепотіла, що, може, це й правильно.
Він, мабуть, побачив мої вагання.
- У мене небагато є, окрім власних послуг. Вони забрали все, крім одягу.
Я сіла й кивнула:
- Якщо я тебе виведу, ти будеш моїм. Але я буду добра: дозволю робити те, що сам захочеш. Я все одно постійно десь блукаю. Залишу тебе серед інших людей — вільних людей. Це ж непогано, правда…
- Так! Прошу. Як? - він нетерпляче урвав, але швидко згасив емоції й став знову стриманим.
Я ткнула його копитом у коліно:
- Хтось тебе конкретно тримає? Чи ти власність громади?
- Громади, пані. Дозвольте дізнатися ваше ім’я? Я Роланд. - Він знов уклонився.
Я схилила голову:
- Неон. Для раба ти добре вдягнений, Роланде. Ходімо.
Я повела його до важливої на вигляд кобили. Вона теж була гладка. Якщо вона тут не головна, я проковтну свого уявного капелюха.
- Гей, ти головна? - прямо запитала я.
Вона схилила голову:
- Так, я. Екзотична госте? Ти що, фарбуєш хутро, щоб мати такі кольори?
Я хмикнула від цієї думки:
- Ні, усе натуральне. Мені подобається ось цей людський. - Я вказала на Роланда. - Я хочу його. Можемо домовитись про обмін?
Вона глянула на Роланда з роздумом:
- Ви навіть не з нашого штату? Він може спробувати втекти від вас при першій нагоді. Люди дуже вправні в пошуку шляхів втечі.
Роланд уклонився:
- Пані вразила мене так само сильно барвистістю характеру, як і свого хутра.
Вона насупилася:
- Говори лише тоді, коли тебе питають. - І знов до мене: - Він зазвичай дуже ввічливий, але інколи…
Що ви пропонуєте натомість?
Я випустила язики — усі три, вони весело звивалися в повітрі:
- Я можу лікувати поранених, знесилених або просто втомлених. Поставлю їх на ноги, якщо дозволиш забрати цього.
Вона зацікавилася:
- Гм. А на людей діє? У нас у каменоломні багато таких — виснажених або покалічених. Їхній час відновлення жахливо довгий. Якщо ти їх піднімеш, це буде чесним обміном.
На мить у Роланда блиснуло невдоволення. Йому явно не подобалася ця ідея.
Мені було байдуже, що він думає.
Я пішла за лідеркою в невелике приміщення, де медсестра-поні доглядала шестеро людей, що лежали там. Дехто без кінцівок, більшість — просто знищені виснаженням. Робота в каменоломні, мабуть, майже вирок.
- Медсестро, я трохи тебе виснажу. Будеш втомлена, але це минеться швидше, ніж у тих, кому я допоможу.
Та виглядала наляканою, але очільниця гримнула копитом — і медсестра тремтливо кивнула.
Я обвила її трьома язиками й обережно потягнула енергію. Можливо, водночас оцінила її приємні форми. Вона була милою, а її тремтіння від страху — цікавим бонусом. Я витягла свою частку й відпустила її — вона шльопнулася на підлогу в легкій, запаморочливій ейфорії.
З язиками, що сяяли, я взялася до роботи. Спершу поранені: стабілізувала кожного. Їм ще потрібен був відпочинок, але вони більше не помруть — і відновляться швидше. Змучених вилікувати було простіше: мій дотик знімав їхній біль і втому, бодай тимчасово.
Вони, щоправда, не виглядали надто щасливими з цього.
Троє з тих, що були просто втомлені, вже стояли на ногах і були готові. Коли мер почала пояснювати, що їх повернуть у каменоломню, один із них схопив гладку кобилу та відштовхнув убік.
- Кожен сам за себе! Розбігайтесь! Одного з нас вони можуть і впіймати, але не всіх!
Вони кинулися навтьоки. Оскільки я не намагалася їх зупинити, вони просто мене проігнорували. Я озирнулася в пошуках Роланда, але його теж не було. Втік разом з іншими? Схоже на те.
Я фиркнула роздратовано.
- Ваші люди з каменоломні жахливо погано навчені.
Лідерка підвелася на ноги й струснулася.
- Боюся, погоджуюсь. Перепрошую, я мушу негайно організувати пошук.
І вона побігла. Я так нічого й не отримала за свою допомогу. Чудово…
Я вийшла зі станції медсестри й наткнулася на Даск і Даст. Даст звинуватливо ткнула в мене копитом.
- Ось ти де! Де ти ховалась? Це твоя робота, що всі ті люди вибігли звідти хвилину тому?
Даск Хоуп похитав головою, обійнявши Даст крилом.
- Не робімо поспішних висновків. Ми ж друзі. Як ти, Неон?
Я закотила очі й махнула копитом.
- Рада вас бачити. Я їх не звільняла, просто зцілила, а вони вже скористались можливістю. Неважливо, де…
Даст фиркнула, перебивши мене:
- Треба повернутися до Сандри. Мені тут не подобається. Тут навіть гірше, ніж те, що ти створила, Неон.
Я пройшла повз неї, навмисно її ігноруючи, але вона цього так просто не дозволила. Вона стрибнула на мене зі спини, і ми впали в купу. Вона швидко спробувала прижати мої ноги, але мої язики на такі речі не зважали. Я обхопила її за шию й висмоктала з неї силу, і вона осіла на землю.
- Ти забуваєш, хто ким командував, Даст Кікер? Сандра могла й перемогти мене, але в тебе такого досягнення немає.
Я всміхнулася настороженому Даску Хоупу.
- А ти, Даску, зробив для перемоги наді мною значно більше, ніж вона. Розумний хлопчик, і такий чемний.
Він закляк, коли я його обійняла — саме цього я й хотіла.
- Не хвилюйся так. Ми ж друзі, Хоуп.
Я ніжно пригорнулася до нього, демонстративно перед очима Даст, доводячи її до люті. Я бачила, як вона намагається підвестися й щось зробити, але я лишила їй так мало енергії.
Хоуп кивнув на Даст:
- Будь ласка, поверни їй сили… і припинимо сварку? Ми ж одна зграя.
Я торкнулася Даст язиком, повертаючи їй енергію. Вона здригнулася від відчуття насичення і сіла, насупившись.
- Гаразд, якщо ми вже повеселилися. Ти знайшла щось цікаве, окрім проблем?
- Нічого вартого уваги, - сказала я, відпустивши Даска й глянувши на містечко ще раз. - Думаю, нам і справді час повертатися до Вілла. Наше завдання значно більше за те, що може дати це місто.
Вони рушили за мною. Визнаю, було приємно знову бути лідером, навіть якщо я й не заперечувала, що головною була Сандра.
- Гей, ви не бачили Сандру? Нам би йти разом.
Обидва похитали головами. Даст зітхнула:
- Потрібно пошукати її, але тримаймося разом, гаразд? Якщо розділимося — знову загубимось, і нікуди не дістанемось.
- Та-та, добре, ходімо, - відмахнулась я.
Ми знайшли пошукову групу, яка збиралася розшукати втікачів, але їм було не до нас — групки по троє швидко розбігалися. Лідерка теж була тут, тож я звернулася до неї:
- Ви не бачили поні, схожу на мене? Більшу, яскравішу?
Вона засяяла:
- Так! Вона теж придбала людину — покинуту дівчинку. Он там була.
Вона вказала на шибеницю-колоду, де був замкнений чоловік, приречений на смерть.
- Не розмовляйте з ним. Він безжальний вбивця. Гірший за тих, що втекли.
Даск ввічливо запитав:
- Даруйте, але чи погано буде запитати в нього, куди вона пішла?
Лідерка вагалася, але зрештою знизала плечима:
- Мабуть, не зашкодить. Не думаю, що він співпрацюватиме. Якщо зустріну вашу подругу — передам.
І вона пішла.
Я поплескала Хоупа по голові:
- Гарна думка. Давайте запитаємо.
Ми підійшли до засудженого. Він помітив нас і насупився зі зневагою.
- Прийшли кидати камінням? Це проти ваших же правил. Забирайтеся й дайте мені здохнути спокійно.
Він показав нам середній палець — єдиний жест непокори, який йому дозволяли.
Розмова з ним точно буде "приємністю".
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!