Раз крок, два крок, три копитце — На четвертий смерть іскриться.

Луна вже чекала на мене, коли я занурився в сон.

- Ах, добре бачити, що ти цілий, - промовила вона. - Які новини маєш?

Я озирнувся на Сінді — але на звичному місці її не було. Поруч стояв інший понітавр, майже моя копія, лише з кількома м’якими відмінностями в рисах обличчя. Гм...

- З чого б почати… Ми навчилися робити поні не заразними, але це індивідуальне перетворення, тож вирішення проблеми воно не дає. І до того ж ми досі не змогли налагодити мирний контакт із людьми.

Луна нахилила голову.

- Розумію. Ми мали зв’язок з іншою істотою, що заявила про «успіх» у далеких землях. Та не в мирі, а у перетворенні. - Її вираз посумнів. - Це не те, чого ми прагнули. Ми не бажали війни поні з вашим людом, а тим паче таких спотворених копій нас самих. Ти — один із небагатьох, хто говорить зі мною про мир і добро.

Сінді ступила вперед:

- Ми це зробимо, обіцяю. - Вона повела носом, вдихаючи повітря й роздивляючись навколо, хоча погляд її найчастіше спинявся на Лу́ні. - Приємно хоч трохи побути собою.

Луна нашорошила вухо.

- Я саме хотіла про це спитати. Почуваєшся повнішою? Яким чином ти отримала власну форму?

Сінді знизала плечима:

- Це сталося само собою, коли ми прийшли сюди. - Вона підійшла ззаду до Луни й потерлася носом об її знак долі. - Ти сьогодні особливо чарівна.

Крила Луни розкрилися, і Сінді миттєво зникла, з’явившись біля мене.

- Ми тут не заради цього! - суворо мовила Луна. - Те, що ти мого розміру, не означає, що я займатимусь… тим. Розповідай, що заважає вам у вашій справі.

Я підняв руку перед Сінді — радше символічно.

- Ми намагаємося переконати одну спільноту, що ми на їхньому боці: годуємо їх, показуємо, що можемо бути поруч без зараження. Двоє моїх супутників більше не заразні й вже спілкувалися з людьми.

Луна вказала копитом на мене:

- Наступним маєш говорити ти, незалежно від заразності. Ти — лідер, а твої слова матимуть вагу, навіть якщо вони цього не усвідомлюють. Змусь їх відчути безпеку, але нагадай — часу мало. Народ твого світу мусить єднатися, бо в тінях чекають правителі куди темніші за тебе. Якщо ні — ваш світ зануриться в пітьму.

Сінді м’яко всміхнулася:

- Я тебе захищатиму, Вілле. Підемо завтра, вдень, просто як до своїх.

Луна кивнула:

- Ти й справді належиш. Переконай їх у цьому — і врятуй їх усіх.

Сон розтанув, і я прокинувся, затиснутий між Даском і Сандрою. Доторкнувся до обох, глядячи їх по шиї — і відчув, як напруга зникає. Вони обидва видавали тихі муркочуть звуки, і якийсь час ми всі четверо — разом із Сінді — просто насолоджувалися спокоєм. Та час настав.

Даск відмовився залишити мене самого:

- У мене є магія, і я вже не голодний. Якщо щось піде не так, я допоможу. Але триматимусь позаду.

Сандра кивнула:

- А я розширю тунелі — на випадок, якщо доведеться швидко тікати. Вони, мабуть, вже вгадують наші маршрути, після всіх попередніх втеч.

Я обох погладив на прощання й виліз на поверхню — у всій своїй дивній, чужій подобі. І тоді мене осяйнула думка.

- Сінді?

- Ага?

- Ти ж можеш створювати світло? А малюнки — візерунком?

- Авжеж! Що ти задумав?

Я намалював пальцем на землі знак миру.

- Оце. Тільки великий, у небі, щоб обертався. Хай усі бачать.

Скоро ми вже прямували вперед, під сяйвом мирного символу. Може, це й виглядало наївно — але, може, бодай кілька куль воно зупинить.

Коли ми підійшли до фермерської ділянки, побачили людей, що копали й збирали врожай із нашої зеленої ділянки. Я вирішив вважати це добрим знаком. Але не встиг навіть підняти руку у привітанні, як один із охоронців нас помітив.

Він впав на одне коліно, підняв гвинтівку, прицілився. Та перш ніж натиснути на спуск, один із фермерів торкнувся його плеча:

- Підожди трохи.

Охоронець насупився:

- Почекати, доки нас усіх заразять?

Я підняв руки, показавши волохаті долоні:

- Ми хотіли б поговорити з вашим керівником, якщо можна. Ми прийшли з миром.

Боже, як банально це прозвучало… але щиріше не скажеш.

Охоронець підвівся, непевний, але без агресії. Один із фермерів підняв руку:

- Я покличу Кейт! - і побіг у бік міста.

Інший охоронець вийшов уперед, просто до мене, переступивши через лінію розділення. Я оцінив його відвагу.

- То що вам треба? - спитав він.

Я спробував посміхнутися.

- Хочу, щоб припинилися вбивства — з обох сторін. Ми приречені жити поруч, але не мусимо бути ворогами. Я колись був людиною — і не забув цього. Хочу, щоб поні й люди жили як сусіди, не як “природні” супротивники.

- Ага? - чоловік звів брову. - А ти не помітив, що ваші “сусіди” роблять нових із наших? Не надто по-сусідськи, хіба ні?

Сінді стріпнула гривою.

- Лише через контакт із рідиною. Але ми вже знайшли спосіб це обійти. Ті двоє, яких ти бачив, — цілком безпечні. Можеш навіть поцілувати їх у губи, якщо захочеш, і все буде гаразд.

Вартовий скривився.

- Пас, дякую. А ти?

Я вирішив, що краще бути відвертим.

- Я все ще заразний, тож без поцілунків. Рукостискання чи звичайний дотик — безпечні, наскільки ми зрозуміли. Має бути саме обмін рідинами.

Вартовий повільно кивнув.

- Ти... якось набагато... хм, «виразніший», ніж більшість коней, яких ми зустрічали.

- Поні, - поправила Сінді. - І дякую.

Наша розмова привернула увагу, і скоро навколо зібрався натовп, що прислухався до обміну репліками. Один із людей вийшов уперед:

- А це можна якось зняти? Ліки вже є?

Я похитав головою.

- Поки ні. Моя мета — щоб більше нікого не перетворювали силою й щоб жодного поні не застрелили. Зрештою, ніхто цього не хоче. А поні мають і свої таланти, як бачите. - Я кивнув на поля. - Дехто може допомагати рослинам рости. Ми б із радістю працювали з вами, щоб нагодувати місто.

До натовпу кроком підійшла нова жінка — у військовій формі, з суворим обличчям. Вона рушила просто до мене, дістаючи пістолет.

- Це той кінь, через яку проблеми?

Перший вартовий став між нами.

- Негативно, мадам. Дипломат. Співпрацює, говорить чемно. Просить про офіційні переговори.

Жінка пирхнула.

- Ми не укладаємо угод із терористами, чи загарбниками. А ви — саме це.

Я підняв копита, намагаючись заспокоїти.

- Я якраз намагаюся зупинити і те, й інше. Ми не всі однакові. Дехто з нас пам’ятає, як це — бути людьми, і просто хоче знову жити нормально та допомагати іншим.

Вона змахнула рукою.

- Нормальним ти вже не будеш.

Я усміхнувся.

- Може й ні. Але я — лідер. Завдяки мені ваше місто вже добу лишається неушкодженим, без жодного нападу поні. І я хочу, щоб так залишилося. Ви тут головна?

Вона зиркнула з-під лоба.

- Майже. І що, окрім розміру, доводить твої слова? Ми бачили й більших.

Я задумався.

- Можу довести. Але доведеться трохи повірити мені на слово. Викличу кількох поні — вони залишаться на відстані, лише щоб ви могли бачити. Без нападів з обох сторін.

Вона махнула рукою.

- Давай.

За кілька хвилин неподалік зібралося близько півсотні поні — різних типів і розмірів. Один із них навіть помахав людям копитом:

- Привіт!

Коли вони розсіялися знов у хащах, жінка повільно кивнула.

- Гаразд. Приймемо твої слова за істину. Ви — найкраща надія, яка в нас була за довгий час. Військовий зв’язок пропав, літаків не бачили днями, світло вимкнене, вода — як пощастить, із харчами біда. У мене п’ятдесят тисяч людей, які покладаються на мене. Що ви можете нам дати — і що хочете взамін?

Я усміхнувся.

- Для початку — представтесь. Я Вільям, це Сінді. - Вона кивнула й чемно посміхнулася. - А ви?

- Кейт, - коротко кинула вона. - Продовжуй.

- Добре. - Я сів на задні ноги, відчуваючи полегшення. - Ми приведемо кількох земних поні, без крил і рогів. Вони найкраще вміють працювати на землі. Від вас треба шмат яскравої тканини для кожного — ми зробимо з неї нашийники, щоб одразу було видно, хто безпечний, а хто ще може бути заражений. Повернутися туди й назад ми не зможемо, тому фермери житимуть тут, сподіваюся, ви приймете їх. Вони всі гарні, просто деякі трохи... простакуваті. Не всі після інфекції зберігають ясність думки, хоча найгірші з них — як великі розумні собаки.

Кейт підняла брову.

- То вони для вас — домашні улюбленці, чи люди?