Пережити ніч.
Лоун був не в тому стані, щоб знову йти в розвідку, і в мене не вистачало духу тиснути на нього. Він усе ще намагався усвідомити, скільки всього втратив. Він розумів достатньо, щоб знати, що мав би пам’ятати набагато більше — починаючи зі свого справжнього імені, яке все ще залишалося за межею його досяжності. Сонце сідало, ставало холодніше. Я підняв Лоуна й почав шукати якесь укриття.
Найкраще, що ми знайшли, — природна канава. Принаймні вона захищала від вітру, тож ми вмостилися в ній. На добре, чи зле, Лоун виявився дуже ласкавим, а його вкрите шерстю тіло добре гріло, тому я теж почав обіймати його, і ми лежали разом у наростаючій темряві. Сінді порушила тишу:
- Все буде добре.
Лоун тихо схлипнув:
- Легко тобі таке казати… Ти ж нічого не втратила.
Сінді трохи посміхнулася:
- Це правда, я, можна сказати, народилася в такому стані. Але факти це не змінює. У тебе є добрий друг. Ось він, поряд.
Лоун обійняв ще міцніше:
- А як же моя родина? Я маю на увазі не пегасів… Я теж за ними сумую, але… людська сім’я? У мене ж, можливо, була вона, і я навіть не знаю, чи варто сумувати. Дружина? Батьки? Друзі? Дитина?
Я провів долонею йому по спині, між крилами:
- Знаєш, може це дивно звучить, але ти вже звучиш… розумнішим.
- Я себе таким не відчуваю… - Лоун підтягнувся вище й поклав голову мені на плече. - Я почуваюся як якась переспрагла іграшка. У мене болять яйця, і я ненавиджу їх за це. Ця… штука відібрала в мене все.
Сінді взяла під контроль руку й потяглася допомогти Лоуну з його проблемою, але він відреагував різко, відмахнувшись:
- Досить! Я… я не хочу бути…
Дивне нове тремтіння прокотилося в моєму животі, перш ніж біль і вологість вибухнули крізь штани. Я здригнувся проти Лоуна і засичав від муки, коли нутрощі неприємно змістилися. Я знову змінювався, але як?
Сінді нахилила голову:
- О, я думала, що це скоро станеться.
Лоун виглядав занепокоєним:
- Що? Тобі погано? - Він спустився нижче й схопив зубами блискавку на моїх штанах, намагаючись її розстебнути. Я не був настільки шокований, щоб просто дозволити йому вовтузитися, тому однією рукою погладив його за вушком, а другою стягнув мокрі штани.
Я спустив їх до щиколоток, разом із білизною:
- Що ти бачиш? - Лоун заважав самостійно перевірити, і я не міг змусити себе відштовхнути його.
Лоун голосно ковтнув:
- Е-е… ти…
Сінді озвалась за нього:
- Ти тепер і кобила, і жеребець одночасно.
Я насупився:
- Що? Так взагалі можливо?
- Ти щойно це зробив.
Лоун нахилився, понюхав мене:
- О боже, ти так пахнеш. Будь ласка?..
Я закляк. Лоун хотів мене обслужити, звісно ж.
- Н-не зараз, добре?
Лоун повільно кивнув:
- Вибач… Вибач… - Він згорнувся клубочком поруч. - Вибач…
Я м’яко провів долонею по його боці, від голови до хвоста:
- Я не злюся на тебе. Це для нас обох дика й страшна ситуація, добре? Ми впораємося.
Він перевернувся й пригорнувся животом до живота, зігріваючи теплом. Так ми й заснули в обіймах одне одного. Завтра буде новий день.
Ми прокинулися від звуку кроків. Я натягнув одяг, хоч він і залишався вологим, і виглянув із нашої ями. Двоє чоловіків йшли пішки, без зброї, в туристичному одязі. Це що, звичайні люди, яким вдалося уникнути зараження? Я ризикнув і підняв руку, одною тримаючи Лоуна нижче.
- Привіт!
Вони здивувалися, але теж помахали. Підійшли ближче, та зупинилися, мабуть, розгледівши мої великі понячі вуха й… другу голову.
- Що за чортівня?
Другий штовхнув першого ліктем:
- Та це ж вони, мабуть, щось знімають.
Вони справді нічого не знали? Дякувати долі.
- Не зовсім, але все нормально. Мені потрібна невелика допомога, але спершу я покажу вам дещо дивне.
Перший підняв брову:
- Вибач, якщо ми залишимось отут подалі. Та, е-е, інша голова дивиться на нас.
Другий дістав телефон і клацнув фото мене з Сінді:
- Думаєш, це ті «мутанти», про яких по радіо говорили?
- Мабуть. Але він зовсім не поводиться агресивно.
Ага, значить, чули. Просто трохи дурнуваті. Ну, й на тому добре. Я підвівся, і вони змогли побачити мій розгойданий хвіст та Лоуна, що висунув цікавого писка й принюхувався. Я відчував його бажання кинутися й «подарувати дар», але тримав руку на ньому, лагідно гладячи, щоб заспокоїти.
- Ми не небезпечні. Просто геть заблукали.
Другий знову клацнув фото, цього разу Лоуна:
- Ти мені винен десять баксів, Джеку.
Джек скривився:
- Чорт. Ти мав рацію, це справді маленькі конячки. Оце так наші податки витрачають — лякати нас поні. - Він знизав плечима. - Та й байдуже. Тільки глянь, яка в нього гармата висить.
Інший розреготався:
- То, ти розглядаєш його кінську бандуру?
Лоун облизав губи:
- Можу показати зблизька, якщо хочеш?
Обидва здригнулися, почувши, що Лоун заговорив. Клянуся, один із них навіть на мить замислився над його пропозицією, але підійти ближче не наважився. Джек почухав потилицю:
— Ну, гаразд, можемо й по-сусідськи, якщо ви не збираєтесь нас лупити, чи що там коні роблять.
Другий пирхнув:
- Я не боюся ніяких поні.
Справді небеса того дня посміхнулися мені.
- Ми голодні, й якби у вас була карта місцевості, було б просто чудово. - Я дістав гаманець. Гроші мали б бути марними, та ні — ось нагода. - Я можу заплатити.
Джек підштовхнув друга:
- Давай, Піте.
Піт насупився:
- Я не візьму грошей у чоловіка, що заблукав посеред глушини. Забери назад. Ходімо, підгодуємо вас. Ви ж обидва привчені до дому, га?
Мене трохи зачепило, але я вже був більше поні, ніж людина, тож змовчав:
- Ми підемо тільки надвір або в туалет.
Лоун раптом вискочив уперед, почав обнюхувати їх колом. Його ерекція лишала явний слід. Було видно, що присутність незаражених людей заводить його. Я швидко підскочив і схопив його за загривок, перш ніж він зіпсував чиєсь життя, — і так ми вирушили з ними.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!