Раз крок, два крок, три копитце — На четвертий смерть іскриться.

Ми йшли позаду нашого нового друга, Леонарда. Він швидко звикав до того, що в нього знову ноги, а не копита, і, здавалось, зробив собі виклик — ходити якомога тихіше, чого ми ніяк не могли досягти. Було приємно бачити, як він радіє, хоча одна думка не давала мені спокою.

- Щоб було ясно, ми не можемо просто так повертати всіх назад у людей. Багато хто, як дружина лікаря, Джентл, звикли до своєї нової ідентичності. Було б дуже жорстоко змушувати їх відмовлятися від цього.

Леонард на мить призупинив крок.

- То це не від мене залежить, навіть якщо вони розберуть, як ви провернули це грьобане диво. Хтось хоче залишитися у своєму хутрі — хай лишається, просто не змушуйте мене.

Сінді всміхнулась.

- Побачимо, що скажуть про того, хто хоче навпаки.

Ще один поні перетнув нам шлях і застиг на місці, пильно придивляючись до Леонарда.

- Ленні? Що, до біса, ти робиш у лікарняному халаті й у вигляді людини?

Він поглянув повз нього на нас, потім знову на Леонарда.

- Це жарт?

Леонард простяг руку і поворухнув пальцями. Це був сигнал, який інший солдат впізнав — він торкнувся копитом його долоні у низькій п’ятірці.

- Ні, чувак, це справді я, і я повернувся! Все завдяки їй… тобто їм. Вони повернули мене назад. Хочеш? Це пекельно боляче, але працює.

Солдат заметушився, переступаючи з копита на копито та змахуючи крилами.

- Не знаю…

Я відчув, що треба втрутитись.

- Без поспіху. Якщо тобі подобається, ким ти є зараз — залишайся. У цьому немає нічого поганого.

Солдат усміхнувся, ніби полегшено.

- Просто… знаєте, мені подобається літати, і я звик до цього. Це ж не дивно, правда?

Леонард похитав головою.

- Ні, лишайся. А я буду насолоджуватися людськістю, спасибі.

Поні вказав за Леонарда на нас.

- Ти усвідомлюєш, що ходиш поруч із тими ж поні, які можуть з тебе знову зробити поні? Ти впевнений, що хочеш бути їхнім ескортом?

Той напружився на згадку.

- Так, але я не думаю, що вони поспішають зіпсувати свою роботу. Хтось, хто пройшов через це, має бути тим, хто повідомить начальству.

Сінді похитала головою.

- Ми не хочемо робити нікого поні, якщо вони справді цього не хочуть. Нам треба це обговорити.

Пегас-солдат віддав Леонарду честь і пішов, а ми незабаром дісталися металевих подвійних дверей. Леонард кілька разів постукав.

- Гей, відвідувачі хочуть з тобою поговорити. Є хвилинка?

У дверях відсунулася заслонка, і пара людських очей витріщилася на Леонарда, перш ніж двері відчинилися.

- Що з тобою сталося? Ти ж у списку копитних.

Леонард показав класичні "джаз-руки".

- Більше ні. Вони хотіли поговорити з тобою про це. - Він кивнув у наш бік.

Новоприбулий зиркнув на нас із неприязню.

- Це ті заразні дикі. Тримайте їх подалі від мене, будь ласка.

Сінді насупилась.

- Ми не дикі. Нам треба обговорити важливі речі.

Я кивнув, погоджуючись із нею.

- Ми перетворили одного з ваших лікарів назад у людину. Але є людина, яка хоче стати поні, і ми хотіли отримати дозвіл на це.

- Чому б вам не перетворити всіх назад у людей і не закрити питання? - холодно запитав чоловік.

З глибини приміщення пролунав голос:

- Про що це ти?

У дверях з’явилась знайома кобила.

- Л-ленні? Сину, ти повернувся!

Про ранги забули миттєво — Леонард присів і щиро обійняв майора Лео.

Лео поглянула на нас.

- Це ви зробили? Як?

Я видихнув.

- Складно. Але можемо зробити знову, якщо треба. Ми не збираємось повертати всіх назад, це було б… ну, жахливо.

Лео кивнула, все ще стримуючи хвилювання.

- Так і є… Вона глянула на іншого чоловіка. - Чому ти взагалі робиш якісь заяви? Я тут старша за званням.

Той скривився.

- Якщо ти не вважаєш, що ми повинні негайно використати ліки, можливо, цей стан вплинув на твою голову. Якщо ти непридатна до служби…

- Годі цього лайна! - Лео тупнула. - Окрім того, що я страждаю від того, що максимум схоже на ПМС, я в порядку. І якби у нас була достатня кількість людей для трибуналу, Христе.

Він вказав на мене.

- Наші 'друзі' принесли дані для встановлення зв’язку з командуванням решти армії. Кажуть, у них навіть є генерал, який старший за вас.

Я тихо пирхнув, привернувши увагу.

- Генерал зараз на чотирьох ногах — за власним бажанням. Так вилікували смертельний стан. Він чудово почувається, ще й зустрічається з людиною.

Лейтенант зблід і відступив, заїкаючись.

Лео розсміялася щиро.

- От це гарно! Лейтенанте, іди випий чогось і заспокойся. Усі ми на нервах. Іди, відпочинь, і забудемо, що це було.

Лейтенант поспіхом вийшов, а ми залишилися з Лео та Леонардом.

Мене осінила думка.

- Ви ж… технічно Джуніор?

Леонард насупився — я його розкусив. Лео лише ще більше розвеселило це. Вона махнула нам заходити.

- Гаразд, розповідайте, що відбувається і що ви задумали.

Ми всі зайшли до офісу. Капітан Лео вистрибнула на стілець і вмостилася.

- То у вас є ліки? Чому ви раніше не згадували?

Сінді знизала плечима.

- Не було приводу, але тепер є. Власне, ми тут щодо іншого напрямку.

- Іншого напрямку?

Я кивнув і жестом вказав на коридор.

- Ми декого зустріли, того, здається, хотів стати поні, але боявся про це навіть говорити, і ми хотіли обговорити це з кимось, хто тут головний. - Я підняв брову. - Отримати кулю за те, що виконав чиєсь бажання, — сумнівна угода.

Вона потерла підборіддя.

- А ви можете… знову зробити мене хлопцем?

Сінді нахилила голову.

- Людиною?

Лео похитала головою.

- Жеребцем. Мене більшість цього не бентежить — чорт, ти ж казала, що генерал уже звик до цього, я не дозволю йому переплюнути мене — але я була б дуже не проти позбутися тієї щілини й повернути собі… те, що звисає.

Чи можемо ми це? - подумав я до Сінді.

У нього більше немає енергії, ну, подарунку.

Я похитав головою до Лео.

- Або поні, або людина. Ми можемо лише спрямувати процес, коли хтось стає поні — після цього все, точка.

Лео закрутила копитом.

- Та це ж просто. Перетворюєте мене на людину, а потім знову назад, правильно?

Леонард кашлянув у кулак.

- Ти будеш крутішою за мене, якщо витримаєш це. Уяви, що тобі ламають кожну кістку в тілі, а потім зроби це двічі.

Лео фиркнула й ляснула хвостом.

- Це мене вб’є? Якщо ні — переживу.

Сінді похитала головою.

- Можливо. Це величезна травма для шаблону. Я б не радила цього навіть сильним — хоча більшість слабких, гадаю, не пережили перше перетворення. Але двічі поспіль? Я б не радила, і нам це теж буде дуже важко.

Лео вмостилася на живіт.

- Гаразд. Прожила з цим стільки часу — і далі впораюсь.

Леонард кивнув у бік лікарні.

- До речі, вони й лікаря полагодили.

Лео здригнулась — з’явилась думка.

- Я забула тобі сказати! Я знайшла твою матір.

Леонард здивувався.

- Де, до біса, вона була?

Лео хмикнула.

- Він був нею. І став пегасом. Виходить, ми тепер парочка під стать.

Леонард підняв палець, потім повільно опустив.

- Та хай. Але що, до біса, ти думав, тату? Якщо ти вижив і став жеребцем, уявляю, як мама вбила б тебе за те, що зробив це ще більш гейським, ніж було.

Лео повернувся до нас.

- Я не зупинятиму того, хто хоче стати поні. Лише… не робіть його дивним. Я бачила кілька дивних варіантів — і вони зазвичай менш стійкі психічно. Без образ. Якщо він не має особливих побажань — зробіть його єдинорогом. - Вона торкнулася свого рога. - Хоч якась спритність лишається. А тепер марш, нам із Леонардом треба надолужити втрачений час — і знову знайомити його з матір’ю.

Леонард примружився.

- Я на неї дивлюся. Ти мала на увазі батька, так?

Лео зиркнула на сина так, що того можна було підсмажити, і ми скористалися шансом вийти, маючи дозвіл у кишені.

Ми легенько побігли коридором і натрапили на єдиноріжку.

- Гей! Це ви там людей лагодите, так? Поверніть мене назад!

Вона була не сама. Земний поні став поперед неї, намагаючись її зупинити.

- Послухай, тобі цього справді не треба. Я пам’ятаю, якою ти була до того.

- А я — ні! - випалила вона. - Але я ж не мала бути конем, а вони можуть це виправити!

Земний поні скривився.

- Розумієш… ти була… ну… трішки не зовсім… тут. - Він постукав себе по голові. - Ти сиділа в інвалідному візку. А зараз ти кінь — так, з рогом — і можеш творити магію та нормально говорити.

Вона відсахнулася.

- Що, я була дебілкою?! Чому ти мені ніколи про це не казав?!

Він тепло всміхнувся.

- А це мало значення? Я був твоїм другом тоді, і лишаюсь ним зараз. - Він сів збоку. - Якщо ти справді хочеш — роби. Я буду твоїм другом у будь-якому разі. Але я не думаю, що це те, чого ти хочеш.

Вона зробила крок уперед, потім зупинилася. Сіла на зад.

- Я просто хочу бути нормальною…

Він підійшов і обійняв її передніми ногами.

- Ти чудова людина. Тобі нічого нікому не треба доводити.

Вона розридалася, але він тримав її міцно.

Ми не сказали ні слова. Жоден із нас не міг придумати нічого, що допомогло б. Це було явно між ними.

Коли ми вже майже вислизнули з цієї сцени, нас смикнули за хвіст. Ми озирнулися: це була вона — єдиноріжка, тримаючи наш хвіст у магії.

- Вибачте за оце… усе. І… дякую. - Вона всміхнулася, а потім пішла разом зі своїм другом.