Раз крок, два крок, три копитце — На четвертий смерть іскриться.

Коли я опинилася в місті, я оглянулася, щоб перевірити інших, і виявила, що Неон уже кудись зникла.

- Ви не бачили, куди вона пішла? - запитала я.

- Хто? - перепитав Хоуп, перш ніж і сам помітив, що її немає. - Ой! Вибач. - Він звучав так, ніби це була його вина. - Я піду шукати її.

Даст перегородила йому шлях тілом:

- А як щодо того, щоб ми пішли шукати її разом? Немає сенсу знову розділятися.

Хоуп кивнув, але виглядав непевним:

- Якщо ти не довіряєш мені шукати самому… гаразд…

Хвіст Даст смикнувся, показуючи роздратування:

- Це не питання довіри. Тобто… насправді питання. Я довіряю тобі поруч зі мною. Я довіряю тобі як частині команди. Ми вже втратили одного члена, тож давай не збирати повний комплект провалу. Ходімо. Шукаємо разом.

Вона підняла погляд на мене:

- Ти йдеш?

Спершу я хотіла погодитися, але побачивши, як Хоуп погано приховує свою незручність, змінила думку. Я похитала головою.

- Ні, ви двоє починайте пошук. Мене важко не помітити — я ж величезна. Я почну оглядати околиці, і якщо побачу її — зловлю й подам вам сигнал.

Даст виглядала трохи спантеличено, зате Хоуп усе одразу зрозумів:

- Я прибіжу, щойно ти нам скажеш.

Вони пішли разом. Хоуп виглядав спокійнішим, пояснюючи їй, що таке той «сигнал». Сила «нашого» королівського наказу іншим поні була трохи лячною, якщо про це замислитися.

Я вирушила сама. Першим, що привернуло мою увагу, був натовп поні, які сердито бурмотіли, показуючи на людину — чоловіка. Він стояв на сцені майже без нічого, лише з металевим нашийником, прикрученим до підлоги. Він міг стояти лише нерухомо, а рухатися — хіба що повзком. Він стояв, випромінюючи виклик, поки натовп бурмотів образи.

Груба земнопоні кобила вийшла на сцену:

- Громадяни! Тихіше. Ми тут, щоб віддати належне за злочин, а не влаштовувати самосуд. Усі заслуговують на справедливість, навіть люди.

Гомін почав стихати. Поні сіли на задні ноги.

- Добре. Почнемо. Чи може вийти доглядач цієї людини? - запитала вона, оглядаючи натовп.

Підвівся літній єдиноріг:

- Його доглядачем була моя дочка! Вона тепер мертва, і це його провина!

Натовп знову загув. Один поні жбурнув у людину помідор — він розчавився на плечі. Той лише здригнувся. Інший кинув картоплину. Це вже було забагато. Я вистрілила язиком і вихопила картоплину в повітрі. Усі зиркнули на мене. Спробувавши зіграти це спокійно, я прожувала сиру картоплину. Для смакових рецепторів поні вона була не такою огидною, але все ж кислуватою.

- Я не марную їжу.

Очільниця кивнула:

- Дякую, незнайомко. Досить. Ми тут, щоб почути правду, а не поводитися як натовп. Чи був хтось на місці злочину? Що сталося?

Людина ще сильніше насупилася:

- Я був там.

Кобила підняла брову:

- Ти — обвинувачений. І людина. Це дві мінусові позиції, але задля того, щоб почути твою сторону, говори. Лише знай: ми не можемо прийняти твої слова як істину без доказів.

Я нахилилася й прошепотіла пегасці, що сиділа на маленькій хмарці над задніми рядами:

- Що сталося?

Пегаска глянула на мене:

- Ти й справді велетенська! Кажуть, він убив свою доглядачку — кобилу, яка нікому зла не робила. Кажуть, вона була надто доброю до людей, навіть добивалася, щоб їх прийняли в суспільство.

Перш ніж я змогла запитати більше, людина почала свідчити:

- Вона хотіла забрати в мене останнє, що в мене лишилося. Повторювала, що це «для мого ж добра», але позбавити когось його виду — не краще за вбивство. Краще померти, ніж жити на чотирьох ногах.

Кобила насупилася:

- То ти вбив її за те, що вона намагалася бути доброю? Ти знаєш, що людей не змушують — і навіть не всім пропонують — ставати одними з нас. Вона була доброю, а ти використав це як привід для ненависті? Це твоя причина?

Він смикнув ланцюг, що тримав його шию, але той був сильніший за нього:

- Я залишаюся американцем, і вам доведеться мене вбити, перш ніж я здамся.

Вона похитала головою, цокаючи язиком:

- Це сумно і неправильно. Ми всі американці, чи не так?

Натовп гучно підтвердив.

- Закон тут простий. Убивство. Навмисне. Без каяття. Виглядає як очевидний вирок, чи не так?

Натовп вигукнув згоду.

Я не хотіла бачити, як ще одна людина помирає. Але він убив когось… і на його обличчі не було ні крихти жалю. Це була жахлива ситуація.

Вона поклала копито на груди:

- Як ваша мер, я маю виправити зло. Ми не можемо повернути жертву, але можемо покарати її вбивцю. - Вона поглянула на людину. - Ти виглядаєш готовим померти в будь-яких муках, але швидка й безболісна смерть — це занадто милосердно.

Вона звернулася до натовпу:

- Пропоную прив’язати його й виставити на загальний огляд — для всіх, поні чи людей. Ми не дамо йому їжі чи води, доки Бог не вирішить припинити його страждання. Можливо, тоді він матиме час усвідомити свій вчинок і благати про прощення, бо суспільство від нього відвернулося!

Я скривилася від жаху цього покарання — і людина теж, хоч і намагався це приховати. Його стоїцизм мав межі. Він сіпнувся, коли двоє поні рушили, щоб відтягти його і прикувати, прирікаючи повільно померти від голоду та спраги. Вони вже підготували дерев’яну колоду, і почали силою заштовхувати його всередину, але він почав пручатися. Він ударив копитом… рукою по морді однієї поні й збив її з ніг. Натовп наче оскаженів від цього видовища, і там, де впала одна, підскочили двоє інших — приборкати людину значно жорсткіше. Удар за ударом, він бився до кінця, але його все ж притисли й зафіксували.

Чотири поні були поранені. П’ятим був він сам — побитий і в синцях. Мер зітхнула.

- Пам’ятаймо, що більшість людей — хороші та вірні слуги. Вони знають своє місце. Не дозволяймо цьому поганому яйцю зіпсувати кошик. До речі, жертвою була ще одна людина, і тепер він без власника. За всіма звітами цей — чемна, талановита швачка й пекар, а також особистий доглядальник.

Вона махнула копитом, і вперед вивели дівчинку. Їй було не більше дванадцяти.

- Його злочин — не її. Давайте подаруємо їй добрий дім.

Натовп не поспішав пропонувати. Чи вважали її зіпсованою? Чи надто пов’язаною з убивцею? Я не хотіла, щоб вона ще страждала. І, можливо… я могла її врятувати.

Я підняла копито.

- Я візьму її.

Мер всміхнулася.

- Це дуже мило з вашого боку, незнайомко. Іди, люба. Вона про тебе подбає.

Дівчинка зійшла зі сцени і несміливо підійшла до мене. Чим ближче вона була, тим сильніше я відчувала те моторошне тремтіння — бажання заразити її. Раптом згадала: я ж можу це робити. Будь-яка рідина між нами — і вона вже на чотирьох ногах.

~Карен? Це неправильно. Будь ласка, ні.~

Голос Карен пролунав чітко в моїй голові:

~Що саме неправильно? Я відчуваю поруч структуру, що чудово утримувала б енергію. Чому б ні?~

Дівчинка зупинилася переді мною й нахилила голову:

- Добрий де… пане? - Вона явно була збита з пантелику. - Вибачте… як… як до вас звертатися?

~Вона не хоче цього, і я теж. Будь ласка.~

Я зосередилася на ній і всміхнулася:

- Як тобі зручно. Ти не бачила іншу, схожу на мене, з яскравими візерунками? Меншу?

Вона похитала головою:

- Ні, пані. - Вона поклала руку на груди. - Я Ліззі. Дякую, що взяли мене.

По мені прокотилося знайоме, огидне й хтиве тремтіння. Я все ще хотіла схопити її й зробити з неї поні, але потяг був слабшим, і я зареклася, що цього не стане. Вона заслуговувала на краще. Вона була дитиною, Господи. Я тримала язики всередині та легенько підштовхнула її копитом.

- Ходімо. Скажи… ти знала їх? Про що він говорив?

Ліззі повела нас геть від колоди й приреченого в’язня:

- Її звали Фреш Бріз. Вона була дуже добра, пані… але не любила людей — як людей. Вона думала, що всі були б щасливішими поні, і намагалася переконати нас захотіти цього.

Я насторожено навострила вухо.

- Ти коли-небудь задумувалася про це?

Вона потерла руку, озираючись:

- Трошки, пані. Якщо б я була поні… мене б пустили до школи, і я б могла навчатися, а не тільки працювати.

Я обережно поплескала її копитом по голові:

- Викинь ці думки. Там, куди ми йдемо, ти зможеш навчатися — будь ти людиною чи поні. Але це секрет, тсс.

Вона виглядала зацікавленою й сповненою надії, але вираз швидко згас.

- Якщо ви мене випробовуєте, пані… я хороша дівчинка. Я робитиму все, що скажете.

Один із моїх язиків самовільно вислизнув і потягнувся до неї. Я шльопнула його іншим язиком і затягла обидва назад — боротьбою волі.

~Припини! Це не смішно і не правильно. Відчепися від неї!~

Вона трохи насупилася, можливо, збентежена моїми дивними рухами:

- Сподіваюся, ви не сердитесь, пані, але… який ви вид поні? Я ніколи не бачила таких, як ви, пані. Я… перепрошую, пані. Мені не слід було питати. - Вона опустила погляд і склала руки. Вона була очевидно налякана й невпевнена.

Що ж мені робити?