Раз крок, два крок, три копитце — На четвертий смерть іскриться.

Я зробила те, що Вільям попросив, хоч сумніви й роздирали мене. Я завжди знала, що таке сумнів? Я влилася в Неон і згадала простіші часи. Коли я вперше «народилася», я була яскравою барвою серед кількох інших. Мені здавалося, що я найгарніша. Ні… Ні, це неправда. Я прикрашаю спогади. Тоді…

Я була всередині Неон. Було безпечно і тепло, але темно й самотньо. Я відчувала Неон десь далеко, але в основному — тільки себе. Лише я й мої думки.

Я просто існувала. Тепер це навіть важко уявити. Я була яскравою, бо була яскравою. Кольоровою — бо такою була моя природа. Я не прагнула злиття, не уникала того, щоб з мене живилися — це просто відбувалося. Це було «життям», і я його жила, не розуміючи, що саме відбувається, тим більше не знаючи, чи було щось хорошим або поганим. Поняття добра і зла я надала пізніше, коли згадувала. Я хотіла злиття. Я не хотіла, щоб з мене тягнули енергію. Одне було добрим, інше — поганим.

Але це брехня. Воно просто було. Я не хотіла зливатися. Я просто би злилась. Якби я торкнулася іншого візерунка, ми стали б одним більшим і полетіли б далі, щоб зробити це знову. Жодної думки — так працювало життя. То чому я відокремилась? Я мала б увійти у Вільяма, торкнутися його візерунка й негайно стати його частиною, утворивши нове, більше ціле.

Це був перший момент мого існування — принаймні той, який я усвідомлюю. Я була в темряві, поруч був візерунок. Я могла злитися з ним. Я мала це зробити — це було природно, але… я чула його. Я чула його думки, сповнені тривоги й страху — не за себе, а за друга. Моє перше рішення в житті було — не робити того, що було природним. Я не злилась із ним. Я повинна була, але не зробила. Я стрималась, спостерігала, навчалась і росла — одна.

У мене з’явилися власні думки. Я навчилася керувати силою, з якої ми складалися, і яка складала мене все більше. Я перестала існувати просто щоб існувати. Я існувала, щоб жити. Я хотіла привітати цю людину, яка була так близько, але так далеко поза мною, і почала шукати шлях вирватися.

Він був настільки здивований і наляканий, коли я вперше проявилась… але згодом навчився приймати мене. Я стала Сінді, ім’ям, яке сама собі дала. Я не була Сінді до того. Я була просто енергією. Енергії не потрібні імена. Їй не потрібна мета. У мене ж з’явилися і те, й інше. Я стала і більшою, і меншою, ніж була. Я сама себе обманула, певною мірою. Я думала, що була просто частиною Вільяма, і чому б ні? Я могла би бути, якби просто зробила те, що було природним, і не мала думки до того. Я вагалася — і втратила цю можливість назавжди.

Раптом стало холодніше, і навіть далека присутність Неон зникла. Мене відклали яйцем. Було холодно, і я була одна. Така самотня. Мені це зовсім не подобалося. Було боляче навіть думати про це, але я намагалася вірити. Вільям не залишить мене. Вільям зробить усе можливе, щоб пройти зі мною через цей важкий період.

Якийсь час була темна самотність — а тоді я відчула Вільяма. Вона була всюди. Вона огортала мене яскравими стрічками любові, що несли у собі знаки кольорів усього табуна. Я бачила барви Сандри, Даст Кікер, Даск Хоупа. Кольори Крістал мене здивували, але я прийняла їх усі ментальною усмішкою. Тепло їхньої енергії наповнювало мою ще недозрілу форму, і я росла, ставала сильнішою. Я відчувала себе майже живою — дивна думка, але правдива. Я ще не була готова пробитися з яйця, але була набагато ближче, і бачити всі їхні кольори… Я була не одна. Мене любили, і вони були так близько.

Я замислилася про інші візерунки — інших принцес. Не про Неон — у неї був інший візерунок. Паразити не зливаються при дотику, вони поглинають енергію, як губка, і зміцнюють власний візерунок, не зливаючись з іншим. Неон пощастило, що її не пошкодило. Думаю, деяким не щастило, вони хворіли й помирали від «інфекції». Можливо, тому поні з язиками — такі рідкісні. Вижили лише ті, кого це не вбило.

Її історія мусить бути схожою на мою. Вона отримала думки, перебуваючи поруч із Неон. Вона навчилася, що таке думка, що таке емоція, а тоді навчилася мати власні. Коли вона з’явилась, вона дала собі ім’я — Карен. Цікаво, чи пам’ятає вона час, коли не мала ні думок, ні імені. Ми колись були просто енергією. Я повинна… повинна більше з нею говорити. Можливо, ми зможемо бути особливими подругами. Суперництво через те, ким ми були… дурість. У нас не було думок тоді. Не має значення, що вона була паразитом. Не має значення, до якого спектра належала я. Ми ближчі до справжніх сестер, ніж будь-хто інший у цьому світі.

Мені не подобалось не чути думок Вільяма. Навіть найпростіші були приємні. А зараз мені їх бракувало. Може…

Я простягнула свої думки, як робила колись, даючи їм відлунювати довкола:

~Хтось мене чує?~

Карен відповіла:

~Ми намагаємось спати.~

Щось м’яко вдарилось об яйце, і думки Вільяма нарешті прийшли — і вони були полегшенням.

~Ні, зараз можна нас розбудити. Ти наша дитина.~

Мені не сподобався цей титул. У нього надто багато значень.

~Я тобі рівна, і коли я виберуся звідси, хочу бути ще більшою. Не називай мене дитиною. Можливо, я можу бути дитиною Сандри й Хоупа. Це їхнє тіло. Вони знають?~

~Я знаю.~ Це була Сандра. Вона почувалась виснаженою.

~Я не знаю, що думати. Коли Карен віддала яйце, мабуть, я втратила «право» на нього, але це була моя дитина… Хоч вона й була занадто молодою, щоб мати багато… але все ж…~

Думки Вільяма були теплі та підтримувальні.

~Сінді стала частиною того, що було, - така її природа. Нічого не знищено.~

Чи стала я? Думаю, це правда. Коли я влилася в це тіло, я взяла все всередину себе. Яким би не був розвинутий розум, він став частиною мене, так само як я стала би частиною Вільяма, якби просто зробила те, що мала зробити з самого початку. Ми були одним цілим, неподільним. Я вже змінювалася способами, яких не можна повернути назад. Життя дивне. Воно так часто нас вбиває — а ми все одно продовжуємо жити.

Думки Сандри стали трохи менш сумними й суперечливими.

~Я змирюся. Вибач, що була такою пригніченою. Ти в порядку, Сінді?~

~Так. Тепер, коли чую всіх вас — так.~ Я почувалася значно менш самотньою, хоч і хотіла доторкнутися до них фізично. Але ще не час. Накотила хвиля втоми. Передавати думки назовні було виснажливо для маленького тіла. Я заснула.

Прокинулась у теплому потоці енергії. Чи Вільям знову мене годувала? Це відчувалося як вона. Скільки я спала? Це вже не мало значення — важливо було лише те, що я почувалась готовою. Мої ноги смикнулися, руки потягнулися. У мене було тіло. Було тіло, і воно відчувалося готовим. Але я не могла дотягнутися далеко. Ледве могла совати ногами. Яйце було надто маленьким!

Я звивалася й намагалася створити більше місця. Я була готова! Я хотіла рухатися. Хотіла розтягнутися. Почувалася замкненою в пастці. Паніка відступила на мить, коли я згадала, що не забула свої трюки. Я створила навколо себе щит, і шкаралупа розлетілася в різні боки, а потім упала на ліжко просто перед Вільям. Вона виглядала такою великою! Але вона не стала більшою — це я була крихітною. Я впала набік на ще недозрілих ніжках і почала соватися, але засміялася. Я була жива!

Вільям м’яко провела копитом по всьому моєму тільцю.

- Сандро, думаю, важливо, щоб ти її погодувала.

Сандра насторожила вуха й швидко підійшла ближче.

- Чому? У тебе ж є вим’я так само, як і в мене.

Вільям вказала на Сандру пальцем.

- Вона твоя дочка. І попереджаю — вона їстиме багато. Вона не збирається довго залишатися немовлям.

Я й забула про це, але з її слів згадала. Я хотіла вирости швидше, але майже нічого не могла зробити. Моє тіло було таким слабким і малим. Я була майже безпомічна. Хіба поні не мали бути сильнішими при народженні? Але я ж не була поні, чи не так? І народилася я не звичайним шляхом — я живилася енергією, яку позичала у Віль.

Сандра залізла на ліжко поруч із Віль і лягла на бік. Її сильні язики обвили мене й підняли. Солодкий запах молока заполонив мої відчуття, коли вона поклала мене біля свого паху. Я тоді не знала нічого, окрім божевільної потреби знайти сосок — і я знайшла, і почала пити. Я пила глибоко й жадібно. Сандра здригнулася і почервоніла.

- Це має настільки… добре відчуватися? Я ж не повинна відчувати таке, коли годую власну дитину.

Я була її дитиною. Було приємно це чути.

Мої думки змістилися всередину, коли молоко наповнило живіт, і я почала його використовувати. Я зміцнювала руки й пальці, щоб тримати груди й утримувати сосок на місці. Моє тіло почало рости. Я ставала сильнішою. Молоко було кращим, ніж енергетичний потік — воно мало фізичні компоненти, а я була фізичним тілом. Мені це було потрібно. Я потребувала цього, щоб рости. Молоко закінчилося швидко, але в неї був другий сосок — і я перемістилась, прагнучи більшого.

У грудях не могло бути багато енергії та маси одночасно. Я стала більшою, але все ще чітко лишалась немовлям — маленьким лошам. Та вже могла встати й усміхнутись їм обом. Я почувалася набагато краще.

- Дякую, мамо.

Сандра знову почервоніла.

- Ой Боже… Я не очікувала, що почую 'мамо' сьогодні. -

Вона обійняла мене копитами й туго притиснула. - Ти в порядку?

Я ніжно притулилася до неї.

- Я все ще така маленька, але я в порядку. Я… це я.

Вільям видихнула.

- Ти — це ти, а я — це я, але ми також трохи одна одної.

Вона простягнула руку й ніжно провела вздовж мого хребта.

- Зосередься на зростанні. Я хочу отримати справжні обійми від тебе.

Справжні обійми звучали просто чудово. Я кивнула Вільям і всміхнулася.

- Це було дуже страшно… але я рада, що не зробила цього.

Сандра звела вухо.

- Не зробила чого?

Я вказала на Вільяма.

- Не зробила того, що мені було природно.

Вільям кивнула.

- Ти зробила дуже простий вибір — і це змінило світ. Ну, принаймні наш. Ми стали складнішими і, думаю, кращими заради цього.

~Карен? Я хочу з тобою поговорити.~

Сандра здригнулась, коли керування перейняла Карен.

- Що? Хочеш вихвалятися тим, що зробила?

Я повільно похитала головою.

- Ні. Я хочу вибачитися. З тобою все гаразд. Ми більше схожі, ніж відмінні.

Вуха Сандри/Карен смикнулися.

- Справді?

Звучало недовірливо, але без злості. Вона знову відійшла вглиб Сандри. Початок був покладений. У нас буде час усе залагодити.