Усіпоні Зберігайте Спокій.
Вертоліт так і не приземлився. Ми спустилися досить низько, і нам скинули кільця.
- Хапайте і не відпускайте. Політ буде швидкий, але не настільки, щоб переламати вам усі кістки. Ми вам довіряємо, але садити вертоліт поруч із такою кількістю коней? Не за планом, - крикнув один із солдатів.
Я вже простягнув руку, щоб вхопитися, коли Сінді вигукнула:
- Гей! Що ти робиш? У нас же є крила!
О… справді.
- Можеш спустити нас, Сінді? - я підхопив Сандру й Даска, обережно притиснувши їх під руками.
Сінді взяла контроль над тілом, зробила кілька впевнених кроків до краю й стрибнула у повітря. Наші крила різко розкрилися, зловили потік вітру, й ми вирвалися з під гулу лопатей. Повітря тремтіло, але ми швидко віддалилися від вертольота й почали плавно кружляти донизу.
Летіти — це було прекрасно! Навіть попри те, що мої пасажири стискали мене з усіх сил, я відчув справжню ейфорію, як ті гігантські крила несли мене з такою легкістю. Як тільки з’явиться час — треба буде самому навчитися літати.
Ми приземлилися поблизу натовпу, і десятки очей відразу звернулися на нас. Це було виснажене, худе збіговисько — багато хто виглядав переляканим, а деякі навіть хворими. Я не думав, що поні можуть хворіти. Обережно поставив Сандру й Даска на землю — контроль над тілом повернувся до мене.
Одна поні вийшла вперед. Вона стояла на двох ногах, але замість ступень мала копита — очевидно, все ще десь між людським і понячим станом. Це була кобила.
- Ви… ви прийшли, щоб… убити нас? - її голос тремтів.
Сандра похитала головою, ледь не засміявшись:
- Що? Та ні, зовсім ні! Ми теж поні, подивися!
Вона справді подивилася.
- Але… ви прилетіли звідти. - Вона вказала копитом на вертоліт, що зависав у небі.
Даск посміхнувся тепло й підбадьорливо:
- Ми тут, щоб усіх урятувати. І людей, і поні, обіцяю.
Я простягнула їй руку:
- Я Вілл і Сінді. А тебе як звати?
Вона озирнулася на натовп позаду, потім повільно, нерішуче підійшла ближче й доторкнулася до моєї долоні копитом.
- Мені… страшно… - прошепотіла вона.
З натовпу долинули сумні, тремтячі звуки, майже схлипування. Було видно — багато хто з них у феральному стані, без ясної свідомості, просто трималися разом, бо самотність лякала більше за все. Я обережно пригорнула кобилу, і вона осіла в моїх обіймах, видихнувши з полегшенням. Інші поні рушили ближче, утворивши навколо нас коло з надією в очах — такою живою, болючою надією.
Я не був певен, чи вони розуміють, чого прагнуть.
- Добре. Перше й головне: більше ніхто не йде в місто. - я вказала на Канзас-Сіті вдалині. - Тримайтеся разом, дбайте один про одного. Не дозволяйте жодному поні…
Мене урвав здивований звук: один із голодних поні, що пробився крізь натовп, опинився підо мною й присмоктався до вимені, почавши жадібно пити молоко.
Сандра, благослови її душу, швидко взяла все під контроль:
- Ми покажемо вам, як можна самим вирощувати їжу. Ми — одна велика родина, а родина дбає одне про одного. Дехто з вас більш загублений, ніж інші, тож на тих, хто ще може говорити й мислити, лежить обов’язок піклуватися про решту.
Даск глибоко вдихнув, і його ріг засвітився. У небі, щоб усі бачили, з’явилася проекція — просте господарство.
- Почнемо звідси. Усі, хто має сили, працюємо разом — робимо грядки. Люди принесуть насіння й усе необхідне, і незабаром ми всі будемо ситі, обіцяю. Нам потрібні добровольці серед поні без крил і без рогів — підійдіть до Вінді й спокійно чекайте. Вона зробить вас кращими землеробами й допоможе, якщо треба буде мати справу з людьми.
До першої поні приєдналася ще одна, і я ніяково пересмикнувся — відчуття, коли ти годуєш, було… здебільшого приємним, і, на щастя, без укусів. Я відпустив самицю, яку тримав, і запитав:
- Скажи, ти знаєш, наскільки все погано серед цих поні?
Вона глянула на натовп:
- Ми давно виживаємо, збираючи все, що знайдемо. Я навіть… не пам’ятаю, як було раніше. Я ж не завжди була поні, правда? Пам’ятаю… дім… гарний дім. - Вона сумно всміхнулася, а потім опустила очі. - Дехто з нас дуже хворий. Я за них боюся.
Я помахав у бік натовпу:
- Зберіть усіх хворих — окремо, щоб за ними доглядали й щоб вони не заражали здорових. Ми подивимось, що можемо зробити.
Я звертався до поні-людини, що стояла поруч, але вся юрба відразу зреагувала, і незабаром хворих відділили, зібравши окремо.
До нас обережно підійшла маленька єдиноріжка:
- Перепрошую… я була медсестрою… до всього цього. Можу допомогти?
Поні-людина поруч здивовано зойкнула:
- Ти це пам’ятаєш?
Єдиноріжка трохи зніяковіла:
- Не все… але я хочу допомогти.
Перший день ми провели, знайомлячись із цими поні. Багато хто не міг говорити, але всі прагнули бодай якоїсь уваги, і ми намагалися дати її кожному. Знайшли чотирьох доглядальників, які взялися піклуватися про хворих, поки Сандра й Даск організовували інших для створення примітивної ферми.
Мені дуже не хотілося залишатися головним джерелом їжі для табуна надовго — бо, чесно кажучи, від цього потім болить.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!