Раз крок, два крок, три копитце — На четвертий смерть іскриться.

Я заснув поруч із Сандрою — і раптом мене там уже не було. Я бачив пегаску, що ширяла високо над містом. У неї було стадо — шість крилатих поні, один із них жеребець. Перетворення стало страшним часом, але тепер, коли вони були разом, усе видавалося кращим. Вони швидко й болісно навчилися, куди не слід літати, втративши одного з товаришів від зброї двоногих. Я не був певен, звідки це знаю, але знав. Вона глянула вниз і помітила щось дивне, показала іншим. Незабаром усе стадо знизилося, щоб роздивитися краще.

Щось велике й важке розчавлювало припарковані машини. Вона смутно пам’ятала, що таке «машина», і спитала інших, що це за велетень. Один почав розповідати історію про велику бойову машину, але їй це здавалося безглуздим. Вона надто повільна, щоб справді лякати. А всередині люди? Так. Їм треба поділитися даром. Усі згодилися — це єдине правильне рішення. Вони вже збиралися кинутися вниз, коли помітили людей, що йшли поруч і позаду машини, несучи ті самі смертельні знаряддя, які вже завдали їм шкоди. Людське стадо! Людська тічка! Серця їхні наповнились страхом, але й збудженням теж. Стільки потенційних нових поні так близько.

Запах їх був п’янкий. Їх треба навернути. Вона широко усміхнулася, помітивши інших поні, що підкрадалися ближче, й показала їх друзям. Великий важкий жеребець-земнопоні влаштувався за рогом від колони солдатів і навів власну гармату на їхній шлях.

Ми ніколи не бачили такого поні й дуже зацікавилися, що він зробить. Він старанно мастурбував, і коли солдати вийшли з-за рогу, він «вистрелив» мов бомба — чи радше мов садовий шланг — обливши десятьох ще до того, як вони щось збагнули. Стадо пегасів радісно підбадьорювало велета, але радість урвалась, коли двоногі, заражені чи ні, підняли свою смертельну зброю й нашпигували жеребця кулями. Він гепнувся набік і завмер, лише створивши калюжу крові та інших рідин.

Стадо охопила лють. Земнопоні нічого не зробив, лише поділився. Він цього не заслуговував. Лють змішалася з жагою, і вони гуртом кинулися вниз, напавши з тилу. Дехто мав дар хапальних язиків, але вона отримала інший. Коли перетворилась, їй здалося, що величезні груди низько на торсі — прокляття, але тепер це був інструмент.

Достатньо було думки — й вони розпухали до болю, виприскуючи молоко за її наказом. Вона поливала солдатів, намагаючись то виринати, то ховатися, аби уникнути долі того земнопоні. Спершу все велося добре, але двоногі… люди, так, саме так їх звали — люди здогадалися. Наступного разу біль розірвав її крило, і вона впала перед одним із них. Людина навела зброю, вона скавчала й благала. Спалахнув страшний біль, а тоді — нічого.

Я здригнувся у своїй невизначеній позиції. Я відчував кожну смерть поні, і кожна була мов удар у серце. Вони здавалися моїми, і вони страждали. Я побачив знайому гідру-крота, що виринула під танком і перекинула його на бік, а тоді швидко сховалася під землю, зазнавши лише кількох болючих укусів. Вона була така ж міцна, як тоді, коли я її вдарив, і я щиро побажав їй удачі. Вона не повернулася вдруге, і, мабуть, то було мудрим вибором.

Найповільніші, але найсильніші в інший спосіб — єдинороги — прибули на місце й почали роззброювати людей. Їхня магія була не набагато краща за мою: могли лише тягнути речі здалеку, і все.

- Бо вони ще малі.

- Що?

- Це я, Сінді. Я теж у твоїй голові, не забувай. Я тут.

Тож я був не сам у цьому сні. І не був певен, чи це мене втішає, чи лякає. Напевно, і те й інше.

- Накажи їм відступати.

Хіба я міг?

- Ти ж сам це сказав. Вони твої поні.

Я закричав, але ж мене насправді там не було, й кілька єдинорогів упали на землю кривавими грудками.

- Припини кричати, ти ж спиш. У кращому разі налякаєш Сандру. Використай розум, буквально. Думай на них.

Я зосередився на трьох єдинорогах і щосили подумки послав: «Тікайте!» Вони затримались, роззирнулися налякано — й кинулися галопом подалі від бою. Незабаром усі поні розсіялися в місті, уникаючи небезпеки озброєних людей.

Я прокинувся саме в мить, коли загинув останній поні на місці бою. Надворі було вже значно темніше. Сандра тулилася до мене, та я відчув, що вона не спить.

- Ти кричав уві сні. Все гаразд?

Ріг Сінді засвітився м’яким світлом, і я побачив занепокоєне обличчя Сандри. Вона кліпнула.

- У тебе вуха виросли.

Вуха? Я доторкнувся до голови — справді, кінські, довгі, вкриті шерстю, як у Сінді. Світ звучав інакше: звук фокусувався туди, куди були спрямовані вуха.

- Тут армія.

Сандра трохи знітилася.

- Звідки ти знаєш?

- Важко пояснити, але я бачив інших поні, поки спав. - Я підтягнув боксерки й штани, почав одягатися. - Там була величезна бійка. Багато солдатів, мабуть, заразилися, але вони перебили десятки. Кожна смерть відчувалася, мов удар у груди.

Сандра насупилася й повела хвостом. Я помітив щось дивне: замість пишної світло-рудувато-помаранчевої гриви хвіст розбух і став більше схожий на драконячий, хоч і вкритий шерстю. На кінці — плавцевий відросток, як у дракона. Вона ставала ще більш схожою на чудовисько, але все одно була моєю Сандрою. Моя? Дивна думка, але я простягнув руку й лагідно провів по її голові, і вона замуркотіла.

- Як ти тримаєшся, Санді? Столько всього на тебе звалилось.

Сандра підняла на мене очі.

- Я… Ну, я в кращому становищі, ніж ті поні, яких ти бачив розстріляними. У мене є ти, і я ще маю свій розум. За це двічі варто дякувати. Але я більше не впізнаю відображення в дзеркалі… Я ж потворна?

Я похитав головою.

- Ні, ти не потворна. Інша, але не потворна.

Вона всміхнулася.

- Почути це від тебе — змінює все, і це дивно… Наче ти мій батько, ну, не в тому… не в сексуальному сенсі… Ох, я жахливо це пояснюю. - Її вуха знітилися, і вона виглядала засмучено.

Я, вже одягнений, присів перед нею й почав чухати вздовж щелепи, а тоді поцілував її у дивно розділену пащу.

- Все з тобою гаразд. Не переймайся.

У відповідь отримав лизнання по губах. Вона виглядала щасливішою.

Туп-туп-туп. У двері постукали явно копитом. Усі троє повернули голови туди. Я швидко підкрався до вікна й визирнув крізь щілину, але нічого не побачив. Хай там що, поні були зараз набагато менш страшними за людей, тож я відчинив двері.

На порозі стояв невеличкий пегас із найбільшим членом, який я коли-небудь бачив. Як він взагалі міг літати? Пегас нервово усміхнувся мені.

- Я потрапив куди треба?

Сандра визирнула з-за мене, витріщившись на велетенський «аргумент» поні.

- А що ти шукаєш?

Він похитав головою.

- Не знаю. Я намагався поділитися даром із людьми, але мої друзі не вижили… Я почув якийсь голос чи щось таке, і пішов за ним сюди. Будь ласка, не покидайте мене. - Він опустився, знеможений. - Ви тепер єдині, кого я знаю.

Моє серце защеміло від дивного співчуття. Він був жеребцем, що лишився без табуна. Я описав кобилу, яку бачив у сні, і він на мить засяяв.

- О! Так! Вона… була… моєю подругою. Звідки ти її знаєш?

Я поманив його всередину й зачинив двері. Незабаром ми всі сиділи у вітальні. Сінді усміхнулася до нього:

- Не хвилюйся. Ти наш поні, і ми не дамо нікому тебе скривдити.

Здавалося, його потішили ці слова. Він перевернувся на спину, відкриваючи живіт і свій розбухлий кінський член.

- Я із задоволенням належу вам.

Мені було дивно дивитися на нього. Це мало би лякати мене сильніше, ніж воно й справді лякало.

- Сінді? Хто я взагалі?

Сінді знизала плечима.

- Не можу сказати, але я відчуваю відповідальність за нього і за всіх інших поні.

Сенді простягла копито й легенько торкнулася нового поні між ногами.

- Ти завжди… гм… у такому стані?

Він зніяковіло почервонів крізь шерсть.

- Більшість часу… - він принюхався й підвівся на копита. - Чому питаєш? Тобі потрібне обслуговування?

Тепер уже щоки Сандри спалахнули.

- Я належу Вільяму. Уф! Ні, це звучить неправильно. Я нікому не належу, але… так, ми разом.

Він кивнув, ніби все стало зрозуміло.

- Тут безпечно. - Він показав на Сінді й її світлий ріг. - Як ти це робиш?

- Магія, - усміхнулася Сінді. - До речі, думаю, нам не варто тут залишатися.

Я погодився:

- Як далеко ти летів після того бою?

Він замислився.

- Приблизно… шість кварталів? Туди. - Він показав копитом. Це було надто близько для мого спокою. Потрібно було йти.

- Збирайте всі запаси, ми покидаємо це місце. - Я схопив рюкзак і почав напихати його пляшками з водою. Сенді й… - Як тебе звати, велетню?

- Я не такий уже й великий…

Сандра показала копитом під нього.

- О так, ще який.

Він захихотів, наче тільки-но зрозумів жарт.

- У мене було ім’я… С’юзен. Воно більше не підходить. Тепер я… Лоун Вінг, бо решта крила втрачена.

Сандра обійняла його ногою.

- О, ти не самотній. - Лоун пригорнувся до неї, і вони почали тулитися, а я зосередився на пакуванні.

Коли рюкзак був наповнений під зав’язку, я закинув його за плечі — й одразу відчув новий біль. Я скинув його й повернувся до інших:

- Там зі мною щось не так?

Я відчув, як язички Сандри піднімають мою сорочку й мокро досліджують спину, викликаючи в мене мурахи.

- У тебе ростуть крила.

Лоун Вінг розкрив очі від захвату, коли я знову обернувся до них.

- Ти такий обдарований! Дві голови, два роги, крила? Ти неймовірний!

Сандра енергійно закивала, махаючи товстим хвостом.

- І він наш. Ти ж захистиш наш табун, правда?

- Я спробую, чорт забирай. - Я обережніше закинув рюкзак і взявся за спортивну сумку. Незабаром ми були зібрані й готові рушати.

Лоун не горів бажанням рухатися після панічного перельоту, тож Сандра стала для нього таксі, й він осідлав її, коли ми вийшли на темну вулицю.

- Що б я віддав за Google Maps… - Але цього не було. Я пішов у напрямку, протилежному від війська, а решта рушили поруч. Десь у далині зрідка чулося, мабуть, стрілянина. Я сподівався, що інші поні зрозуміли: армії краще уникати.

Ми йшли більшу частину ночі, доки темрява не почала відступати. Я вибрав випадковий будинок і спробував двері. Замкнені. Лоун зістрибнув із Сандри й піднявся в повітря, а тоді врізався у двері, вибивши їх напрочуд легко. Зсередини почувся крик.

Ми знайшли людину. Вона була сама, перелякана й тремтіла, згорнувшись калачиком біля кухонної стійки. Зброї в неї не було. Лоун розкинув крила.

- Мені поділитися даром?

Сандра здригнулася, помітно долаючи цей порив.

- Ні! Ми не дикуни. Це її дім.

Жінка підвела на нас погляд із розгубленістю.

- Ви… можете говорити?

Я обережно ступив уперед.

- Так, пробач за двері. Ми шукали місце, щоб пересидіти день.

Вона повільно підвелася.

- Ви не збираєтесь нападати на мене? О боже! - Вона побачила Сінді й відсахнулася. - Це жахливий кошмар.

Сандра пирхнула й зайшла всередину з нами. Помахом свого сильного хвоста вона зачинила двері.

- І не кажи.

Сінді усміхнулася наляканій людині:

- Ми не хочемо нікого скривдити. У поні є любов, а не ненависть. Будь ласка, не бійся нас.

- Прекрасно, ще й говорить… - Вона притисла руку до чола. - Попросити вас піти не вийде, правда?

Крізь щілини її забитих дощок я бачив, як вулиця вже світлішає.

- Нам справді краще лишитися. Ми постараємося бути ввічливими гостями, пробач. У вас є їжа? Вода? Ми принесли трохи свого.

Вона трохи пожвавішала.

- Вода стала якась дивна на смак, але їжа ще є. Гадаю, ми можемо обмінятися: вода в обмін на притулок.

Лоун підтюпцем підійшов до неї. У повітрі він був граційним, та його постійна й величезна ерекція робила ходу вкрай кумедною.

- Привіт, я Лоун Вінг. Це Сандра, Вільям і Сінді.

Я не пам’ятав, щоб називався, але це було далеко не найдивніше за цей день, і сил сперечатися не лишилося.

Вона кивнула Лоуну:

- Приємно познайомитися… містере Вінг? Я Даян. - Її очі раз по раз з’їжджали з його обличчя на більш очевидну деталь. - Я буду в безпеці, сплячи поруч із вами?

Лоун розгубився:

- А чому ні?

Сандра тихо зітхнула.

- Вона боїться, що ти використаєш оте між ногами проти її волі.

Лоун раптом усе зрозумів і зніяковіло почервонів:

- Лише якщо ти сама захочеш.

- Ні! Ні, дякую… - Даян відвернулася від незручної сцени.

У нас з’явився новий дім — бодай на один день.