Раз крок, два крок, три копитце — На четвертий смерть іскриться.

Із появою стабільних врожаїв настрій у табуні помітно піднявся. Як не раз доводила історія, — пригадав я, — сите населення завжди щасливіше, ніж голодне. Я обходив поні, перевіряючи, чи лишився в комусь дар. Цей табун мав бути повністю очищений — не рахуючи мене — і помилки тут були неприпустимі.

Я все ще відчував їх — поні, не як носіїв вогню. Це було інше відчуття, м’яке, зв’язкове. Та слідів самого дару майже не залишилось, окрім однієї великої земної поні, що нагадувала динозавра: довга шия, масивний хвіст, важка постава — майже як у маленького брахіозавра. Частинка дару тліла в основі її хвоста, тож я спробував торкнутися її. Але, ніби боячись мого рішення, дар вислизнув далі, втікаючи по хвосту. Поні пискнула, коли з її спини виросли кілька гострих шипів, а тоді енергія згасла остаточно.

Я витягнув виданий мені радіоприймач.

- Табун чистий. Ферма працює, мораль висока. Ви вже говорили з Крістал?

Відповів чоловічий голос:

- Негативно. Командування хоче тримати все локально. Коли зможеш відправити кількох фермерів до міста?

Я зморщився, повільно обертаючись навколо.

- Було б набагато простіше, якби ці два поселення не вважали окремими. Не думаю, що варто зараз розділяти поні. Вони ж чисті. То чому вони мають бути за кілька миль від міста, яке потребує їхньої допомоги — і натомість могло б забезпечити їм кращі умови?

- Я спитаю, але нічого не обіцяю, - і зв’язок урвався.

Маючи повну свободу дій, я вирушив шукати Сандру й Даска — вони доглядали за хворими поні. Стан більшості помітно покращився: дехто навіть уже повернувся до роботи. Здорове оточення й спілкування допомагали не гірше, ніж їжа.

Сандра усміхнулася, глянувши на мене:

- Нарешті повернувся. Знаєш, я подумала: поні неймовірно соціальні істоти. Якщо дати їм табун, що підтримує, — вони одразу оживають. Добре, що наші хворі страждали лише від виснаження, голоду й нестачі уваги, а не від справжньої хвороби. Я навіть боюся уявити, як швидко тут би поширилася якась інфекція, здатна вижити в тілі поні.

Я мимоволі насупився від цієї думки, але Даск випередив мене:

- Ну, ми ж для цього світу — чужинці, хоч як крути. Минуть роки, поки місцеві бацили до нас пристосуються. Це вже, напевно, турбота наших дітей. Поки не час хвилюватися — треба скористатися моментом.

Радіо знову ожило:

- Наказ чіткий. Ви маєте привести до міста десять фермерів і двох контролерів погоди, щоб продемонструвати населенню, що з ними безпечно працювати. Якщо за тиждень усе пройде добре, можна буде залучати решту. Але цивільні не приймуть одразу всю оту орду біля своїх дверей.

Це було далеко від ідеалу, але наш світ давно вже не був ідеальним.

Ми зібрали кількох добровольців, готових залишити табун заради спільного добра, і вирушили до міста. Я став для них, так би мовити, пересувною зупинкою — адже по дорозі хтось постійно хотів пити, — та загалом подорож минула без пригод. Скоро ми дісталися до блокпоста, але мене далі не пустили.

- Ви не «чистий», ми не можемо допустити контакт із цивільними.

Сандра сердито вдарила копитом об землю:

- Та він найконтрольованіший серед усіх! Якщо тільки хтось не кинеться його цілувати — ніхто не заразиться.

Охоронець і бровою не повів:

- Далі тільки чисті коні.

Я знизав плечима:

- Сандро, Даск, ідіть із ними. Пильнуйте, щоб усі влаштувалися. Я почекаю тут. Не варто влаштовувати суперечку.

Вони пішли, а я залишився сам. Заспокоїв розум і розкрив відчуття назовні. Я відчував табун у далині — і далі, за ними, дикунів. Між ними була тонка різниця: спокійні, врівноважені поні випромінювали теплу гармонію, а дикі — колючий хаос. Я вдивлявся в обидві стихії, намагаючись навчитися відрізняти їхні відтінки, немов вивчав нову мову сердець.

~ Вони ж не однакові, правда?~ пролунала думка Сінді.

~ Поні змінюються, коли починають цінувати спокій, я думаю. А може, справа в чомусь іншому? ~

~ Мабуть, різниця в тому, щоб просто виживати… і жити. Наші поні ще й очищені — може, це якось пов’язано? ~

~ Може бути, ~ погодилася Сінді, і мій погляд змінився. Вона відштовхнула мою свідомість далі, далі, аж поки я ніби не дивився на всю країну зверху. На такій відстані я міг лише відчувати розмиті вібрації поні, розсіяних по всій території. Голова почала розколюватися від зосередження на такій кількості одразу.

~ Дивись. ~ Вона спрямувала мій погляд на Нью-Йорк — там відчувався якийсь «дружній осередок», за відчуттям дуже схожий на наш табір.

~ Ми повинні про це спитати. ~

Я прокинувся, потер скроні й намацав рацію.

- Гей, яка ситуація в Нью-Йорку?

Довго було тихо, аж поки у відповідь не пролунав новий голос:

- А чому ти питаєш саме про нього?

- Просто… передчуття, - відповів я, не знаючи, як пояснити це так, щоб не викликати сотню запитань.

- Зрозуміло. Ти не перший «вільний», що підходить до цивілізації з оливковою гілкою. Там уже були такі, і вийшло не надто добре. Люди залишилися живі, але тепер вони — нижчий клас. Коні там керують усім.

Я зморщився.

- Оу… От чорт. Не дивно, що ви всі такі напружені.

- Гірше за все — симпатики. Ті, що підтримують поні. Але ти ж не з таких, правда? Ми за вами спостерігаємо. І ми куди краще готові, ніж вони були.

Голос замовк, залишивши мене варитися у власних думках.

Поні, що взяли під контроль цілий штат? Якщо вони справді діяли як поні, це, можливо, ще не найгірше, але все одно далеко від ідеалу.

Так і минуло кілька тижнів — усе більше поні прибували, допомагаючи місту. Великі поні охоче розчищали завали, відбудовували будівлі, відновлювали вулиці. З часом місто почало повертатися до подоби нормального життя. Минув місяць, поки останні члени стада дісталися сюди, і люди трохи заспокоїлися — вже не кидалися в паніку при вигляді поні. Не можна сказати, що всі ставилися до них добре, але відкритого бунту вдалося уникнути.

Все йшло спокійно… аж поки не дійшла звістка, що один поні зумів залицятися до людського чоловіка — і вони захотіли стати парою.

Сандра потім розповіла мені, що поні поставилися до цього як до дивини, але без осуду, тоді як люди вважали того хлопця, м’яко кажучи, диваком. Зрештою, чоловікові дозволили переселитися до поні. Це стало справжнім випробуванням — він не став поні, попри постійний контакт. Але, можливо, саме в цьому й був сенс. Попри шум і суперечки, це могло стати першим справжнім мостом між людьми та поні.