Раз крок, два крок, три копитце — На четвертий смерть іскриться.

Незабаром ми прибули до невеликого табору. Я не міг сказати, скільки там блукало людей, коли нас зганяли з фургона, але їх виглядало явно замало, щоб взяти під контроль ціле місто. Ніхто не хотів наближатися до нас, окрім науковця в захисному костюмі. Він виявився принаймні непоганим хлопцем. Показував рукою й питав, а не штовхав. Його звали Річард.

- Це ваш новий дім, - він показав на огороджену територію, де вже сиділо кілька поні.

Серед них була одна пегаска, але її крила були туго обмотані до тіла, аби не злетіла. Двоє звичайних поні мали зв’язані копита. Може, вони риючі? Останнім був єдиноріг-жеребець, що спав, розкинувшись на землі. Невдовзі нас приєднали до них.

Лоуна поставили разом із кліткою. Він визирнув із дверцят.

- Можу я вже вийти?

- Боюся, ні, - відповів Річард. - Ти можеш літати, та ще й класифікований як високий ризик через твій, гм, надмірно щільний вірусний вантаж.

Лоун засмучено згорнувся на дні клітки й поглянув на мене, ніби я міг допомогти, але я й сам не знав, що робити. За мене заговорила Сінді, дивлячись на Річарда:

- Ми ручаємось за його слухняність, будь ласка, дайте йому шанс. Там йому тісно.

Річард похитав головою й зачинив ворота, клацнувши замок.

- Начальство голову мені відірве, якщо я його випущу. Та й як ви взагалі можете за щось гарантувати? У вас у всіх підтверджений розумовий агент. Сидіть спокійно, скоро матиму до вас питання.

Один із солдатів, що стояв поруч, вказав на мене:

- У того крила. Хіба їх не слід обмежити?

Річард приглянувся до мене:

- Виглядають замалими, щоб літати. - Він зітхнув. - Але зараз не час щось припускати. Ходімо.

Він відчинив ворота й жестом покликав мене. Це здавалося неправильним — залишати свою… що, отару? стадо?… позаду. Та все одно я б там не допоміг, тож пішов із Річардом.

- Тримайтеся, я скоро повернусь, - сказав я на відстані голосу.

Мене привели до трейлера. Усередині — щільний лабіринт техніки та апаратури. Сінді захоплено присвиснула.

- Роздягайся, сідай. Спершу проведемо огляд, - Річард показав на кушетку.

Я поворушив ще стягнутими руками, й він це помітив.

- Ага, дурість. Ну, ти поки що тримаєшся притомно, тож я зроблю тобі крок назустріч і сподіваюсь, що ти мені цим не відплатиш. - Він дістав ніж і швидко перерізав стяжку. - Ти достатньо ще людина, щоб усвідомлювати ситуацію?

- Думаю, так? - я потер місця, де пластик врізався в зап'ястя. - Люди перетворюються на поні після контакту з ними, а тоді вже нові поні заражають інших.

- Це й є суть проблеми. Ми виділили кілька стадій процесу, і ти не підходиш під жодну з них. - Він показав на ліжко. - Давай.

Я стягнув сорочку, потім черевики, шкарпетки, штани. Труси виглядали вже як жарт — піхви не поміщаються в них нормально, тож із-під резинки стирчала волохата трубка, прирощена до живота. Річард покрутив долонею.

- Далі.

Зітхнувши, я скинув і решту, залишившись цілком голим.

- Фасцинуюче. Ти — клас S. Ми підтвердили лише ще двох таких, але жодного не схопили.

- Клас S? - я сів на кушетку, холодну на дотик.

- S — значить "special", особливий. Одного бачили в Європі, іншого — на Близькому Сході. Майже нічого про них не знаємо, окрім того, що, здається, вони ведуть інших. - Крізь його шолом ледь помітно піднялася брова. - Ти керуєш ними?

- Я… одного разу керував, - зізнався я. - Вони кидалися на армію, заражали й гинули. Я змусив їх відступити.

Річард схопив клавіатуру й почав швидко друкувати.

- Ось це вже цікаво. Наскільки абсолютний твій контроль? Ти міг би врятувати місто.

Сінді насупилась.

- А "врятувати" поні ви теж збираєтесь? Чи знову в найтісніші клітки заженете?

Річард виглядав непевно.

- Моє завдання — збирати інформацію, а не вирішувати, що з нею робити. У місті ще лишилися вцілілі.

- Багато з них — на чотирьох ногах, - хмикнула Сінді. - Вони теж живі, налякані й потребують допомоги.

Я підняв руку до Сінді.

- Спокійно. Вони ж, мабуть, спершу спробують знайти ліки?

Річард зітхнув.

- Напевне. Але це не моя ділянка.

Я спитав:

- А де решта армії? Ні вертольотів, ні літаків я так і не бачив від початку всього цього.

Річард покрутив пальцем:

- Лягай на живіт.

Я виконав, повернувши голову до нього, поки він оглядав крила й мацав інші місця. Коли дійшов до заду, я сіпнувся.

- Спокійно, ми ж не на побаченні. У тебе хвіст от-от проросте.

Я ще й хвіст відрощую? Прекрасно.

- Це не відповідь на моє питання.

- Скрізь зараз дуже погано. Це місто не перше, лише останнє. - Він натиснув на основу крила, і те різко розкрилося. - Люди відчаю не мають меж, у тому числі й у верхах.

- Як же ми нічого не чули про це?

Сінді закотила очі.

- Вони не хотіли, щоб ти чув.

- Вгадав із першого разу. - Річард жестом дав мені перевернутися, і я обережно зробив це. Лежати на крилах було справжнім мистецтвом. - Я відповів на твоє запитання, тепер – про моє. Наскільки точний твій контроль?

Я й гадки не мав.

- Я не перевіряв, окрім того випадку, коли змусив їх відступити від атаки. Якщо це не перший спалах, чому солдати були без кращого захисту?

- Ресурсів катастрофічно бракує. Багато військових баз уже скомпрометовані. Половина “солдатів”, яких ти бачив, – це добровольці, зібрані в останню мить. - Він оглянув мій ріг, і той виявився набагато чутливішим, ніж я думав. Легкі дотики та поштовхи жахливо збуджували мене, і кров ринула до мого нового кінського члена, що гордо випрямився перед вченим.

Сінді облизала губи й подарувала йому найспокусливіший погляд.

- Не знала, що тобі таке подобається…

Річард різко відсмикнув руку від моєї голови.

- Цікаво… - Він зробив нотатку, мабуть, про чутливість. - А тепер…

Двері трейлера різко розчинилися, впустивши похмурого чоловіка.

- Я щойно… - Він урвався, помітивши мене на ліжку, голого з виставленим напоказ причандаллям. - Річарде, платники податків не фінансують твої забавки з мутантами. Що ти дізнався?

Річард схопив голку й набрав у неї рідину з пляшки.

- Він S-клас. Я збирався провести тест, щоб з’ясувати, чи можемо розірвати зв’язок.

Розірвати зв’язок? Це мені зовсім не сподобалося. Сінді теж зашипіла так, що могла б позаздрити кішка. Дивно, але новоприбулий встав на мій бік.

- Гальмуй, Річарде. Якщо цей виродок – S-клас, то він занадто цінний, щоб закачувати в нього невідомі препарати. Виродку, піднімайся. - Коли я сів, він продовжив: - Кажу прямо – там усе дуже погано, просто жах. Ті, хто при владі, вже тягнуться до кнопок, які краще б ніколи не чіпати. Мовляв, краще вижити на випаленій радіацією кулі, ніж дивитися, як людство вимирає поступово. Особисто я вважаю, що це маячня. Міста палають по всьому світу. Найкраще, на що можна розраховувати, – це поділити забруднену багнюку з кіньми. Звичайний кінь має розум, як у малої дитини, але смертельну ефективність – як у навченого вбивці. Ніхто ще не був іму...

Трейлер різко хитнувся вбік, розкидаючи обладнання. Потім вирівнявся і знову звалився на інший бік. Я звалився з ліжка й приземлився на якісь дуже дорогі та дуже гострі речі. Річард і новачок трималися за закріплені конструкції, похитуючись, але не падаючи.

- Що за чортівня? - Новий чоловік кинувся до дверей, коли трейлер ще раз здригнувся, і просто переді мною в підлозі прорвалася голова.

- Вільна! - пискнула кобила й миттю зникла в дірці. Новий чоловік вихопив пістолет, розчахнув двері й почав вигукувати накази.

Річард залишався дивовижно спокійним і навіть подав мені руку, допомагаючи підвестися.

- Ти – як матка бджіл, а ми все ще в вулику. Можеш змусити їх відступити?

Чи хотів я цього?

Ні, не хочеш, почувся в моїй голові новий голос – голос Сінді.

Ми можемо знищити це місце, звільнити нашу зграю й утекти.

Вони ж намагаються врятувати людство. Це не зло.

Вони розріжуть тебе на шматки, якщо буде потрібно, щоб зрозуміти.

- Як тебе звати?

Питання повернуло мене до реальності, і я швидко відповів.

- Вільям, так? - чоловік кивнув. - Ну, далі все залежить від тебе. Якщо нічого не зробиш – почнеться бійня. А цього ж ти не хочеш, правда?

Двері відчинилися, і всередину зазирнув солдат.

- Річарде, начальство кличе, негайно. Кидай усе!

Річард вагався.

- Але? - Він показав на мене.

Солдат підняв гвинтівку.

- Я постежу, сер, рухайтесь!

Річард швидко вислизнув у двері, залишивши мене з вартовим. Той заскочив усередину й зачинив двері.

- Дурень. - Де ще мить стояв солдат, тепер була жінка – людська, але вкрита хітиновими пластинами, з яскраво-блакитними, беззіницьковими очима. - Ми йдемо. - Вона була повністю гола – одяг зник у процесі перевтілення.

Я зрадів можливості вибратися, та водночас… хто вона така? І що буде з моїми друзями? Я схопив боксерки й нашвидкуруч натягнув.

- Хто ти?

- Твоя рятівниця. Подякуєш пізніше. Особисто. Але спершу твою дупу хоче бачити Рада, а вже потім я отримаю свою чергу. Тож одягайся швидше.

Рада? Сінді похитала головою.

- А що з Сандрою, з Лоун Вінг та іншими? Вони ж не заслуговують на те, щоб їх тут замкнули.

- Менше балачок, більше рухів. Або підемо голими – мені так навіть краще. Не переймайся, місцеві вже під контролем. Незабаром це місце спорожніє.

Нам пропонували свободу. Але якою буде її ціна?