Раз крок, два крок, три копитце — На четвертий смерть іскриться.

Все повернулося до мене, але цього було так мало. Інші дивилися на мене, чекаючи, коли я поділюся тим, що дізнався, але мені було соромно й ніяково. Я, принаймні, не був відсталим. Для… для того, ким я був, я тримався неймовірно добре. Попри всі мої спроби заспокоїти себе логікою, по щоці скотилася самотня сльоза. Це так дратувало… Мені слід просто сказати правду. В них ніколи не було до мене нічого іншого, окрім розуміння й любові.

Вони можуть бути не моїми батьками, але любили мене так само чисто. Вони були моїм стадом. Якщо я не можу довіряти їм, тоді я справді загублений. Я тихо вдихнув.

- Я готовий. - Усі погляди звернулися на мене. - Я не дівчинка, і не серійний вбивця, чи щось таке… Я був просто маленькою дитиною. - Я підняв копито на кілька футів угору. - Я нічого не розумів. Той чоловік, якого я бачив? Це був мій батько, а не коханець. У мене не було ніякої любові, окрім мультфільмів і печива. Я… я залишив його в тому підвалі помирати. Моя мама…

Копито Даст Кікер лягло мені на холку, і вона трохи посміхнулася. Її присутність була такою доброю, але чи заслуговував я цього? Я все ще був маленькою дитиною в тілі дорослого. То ким я був? І ким була вона тоді для мене?

- Я… я не впевнений, хто я. Ем, моя мама, так… вона пішла, сказала, що все буде добре, але не повернулася. Тепер, озираючись назад, я можу лише припустити, що поні її зловили. Той “бункер” був не просто з якимись людьми, а родиною та сусідами, що трималися разом і сподівалися вижити. Коли батько почав перетворюватися, вони втекли. Втекли й замкнули його внизу помирати. Я був надто малий, мій голос нічого не важив. Я втік. Біг, біг і бігав, поки не впав на чотири копита. Мене почало змінювати, я виріс, з’явилися частини тіла, яких я не розумів, але я все біг. Я уникав усіх інших поні й усіх узагалі, поки не завалився перед однією дивною рожевою поні та її супутником, і вони мене прихистили.

Я несміливо усміхнувся Вільяму, Сінді та Сандрі.

- Дякую вам… Я не знаю, де б я був — чи був би взагалі — без вас.

Я глянув на Даст Кікер. Її сила та врода боляче пронизали мене — я хотів знати її як дівчину, але вона була достатньо дорослою, щоб замінити мою матір… яку не слід було замінювати. Я був розірваний і збентежений. Вона відповіла на всі мої безмовні запитання міцними обіймами, притиснувши мене до себе.

- Ким би ти не був — ти тут, із нами. Мені шкода, що вся ця… ситуація… вкрала твоє дитинство. Хочеш рухатися повільніше? - Вона підняла моє підборіддя, змусивши дивитися у свої сліпучі очі. - Ми будемо йти настільки швидко чи повільно, як ти хочеш. Ти це заслужив.

Вона не злякалася моєї історії, і моє серце болісно застукало.

- Т-тобі нормально зі мною? Я ж… мені ще й десяти нема!

Сандра нахилила голову.

- Господи боже… настільки малий!? Ти… просто неймовірний! Ти геній! Після всього цього — ти, блін, справжній геній, Даск Хоуп.

Я знітився під її похвалою, хоча вона й була приємною. Я чув і бачив реакції на те, наскільки я був малим.

- Я ріс, ріс і ріс, коли ставав поні. А коли процес завершився — я був дорослий, але моя голова майже не змінилася, лише плуталася. Деякий час я думав, що я просто заблукавший поні. Вільям і Сінді повернули мене до тями, нагадали, що я людина.

Сандра поклала копито собі на бік і на живіт.

- Дивно думати, що я виношую яйце того, хто навіть голосувати законно не може.

Неон тихо пирхнула:

- Ти не знала. Він не знав. І я не думаю, що він вважає це зґвалтуванням. Так? - Вона підняла на мене брову.

Я швидко махнув головою.

- Н-н-ні! Це я попросив. Будь ласка… не почувайся винною…

Вільям потягнувся до мене й подарував мені одне з тих чудових почухувань вуха. На мить світ знову став ідеальним.

- Ти частина нашого стада. Якщо хочеш знову бути… е-е… лошам, ми поважатимемо це бажання, наскільки зможемо.

Чи хотів я знову бути дитиною? Я вже не підходив для цього — і виріс всередині за той час, що був з ними. Притворятися «дурним»… я не зможу. Я почувався би винним. Я виріс — у кращий, чи гірший бік — відповідно до свого тіла.

- Ні. Ні, я частина стада, як ти сказав, і я можу допомагати — як єдиноріг і як жеребець, а не як малюк. Я більше не втечу. Ніколи.

Я повернувся до Даст Кікер і взяв одне її копито, піднісши до себе, аби м’яко поцілувати.

- Даст Кікер… я хочу бути твоїм жеребцем. Від хвилювання в мене навіть хвіст замахався. - Я хочу, щоб ти була моєю кобилою. Я завжди буду вірним… ну, настільки, наскільки взагалі можна в цей божевільний час. Я захищатиму тебе, як зможу, і любитиму тебе.

Даст м’яко усміхнулася.

- Це було незграбне освідчення. - Вона провела іншим копитом по моїй заплаканій щоці. - Поки що я приймаю тебе як свого жеребця. Але ми ще не одружені. Подивимось, чи підходимо одне одному, перш ніж робити це назавжди, добре?

Я хотів щось сказати, але вона нахилилася для поцілунку, і всі слова зникли. Вона смакувала так само чудово, як і виглядала, і я не міг уявити місця, де хотів би бути більше.

Неон щось пробурмотіла крізь сміх, та я не почув. Але це було достатньо, щоб отримати від Сандри гучний ляпас — а вона нечасто била когось.

Вільям прочистив горло.

- Я думаю, з огляду на це… нам варто офіційно домовитися, що будь-яка… е-е… діяльність, ну, ти знаєш…

- Секс, - підказала Сінді з яскравою усмішкою.

- Так, секс. - Вільям кивнув. - Будь-який секс, у якому бере участь Даск Хоуп, має бути його ідеєю, якщо вже чиясь, і ніколи — примусовим.

Я бачив по ньому, що сама концепція цього для нього заплутана.

- Вибач. - Я ніжно притулився до Даст і всміхнувся їй. - У тебе завжди є дозвіл.

Даст вибухнула сміхом.

- Я не настільки вже й хтива, загалом, але дякую. У цієї всієї історії справді злий гумор — взяти дитину й зробити з нього такого розпаленого жеребця. - Вона легенько вкусила мене за вухо. - Але ти вже не дитина. Ти — Даск Хоуп, могутній єдиноріг-жеребець і член стада, яке збирається врятувати весь світ.

Вона ткнула копитом у Неон.

- Знищувачка злих тиранів.

Неон скривилася:

- Гей! - але її коротке обурення швидко зникло, коли Сандра притягла її до себе й почала обіймати. І вони знову загубилися одне в одному. Дивно було думати, що вони нещодавно билися не на життя, а тепер — ніжні обійми. Це давало мені надію, що й інші зможуть відкласти різницю вбік і ми знайдемо спосіб усе виправити.

Я загорнув Даст у свою магію і потягнув на себе, лягаючи на спину. Обхопив її всіма чотирма копитами й потерся об неї.

- Я так сильно тебе люблю. Вибач, що надто довго розглядав інших, перш ніж визначитися.

Даст нахилила голову й глянула на мене зверху вниз:

- Дурний жеребець, ти молодий і гарячий. - Вона торкнулася копитом мого носа. - Я це виправлю.

Від її слів я відчув одночасно небезпеку і хвилювання. Я був у хороших копитах. М’яке постукування відволікло всіх. Двері прочинилися, і Ліззі просунула голову.

- Це правда?

Вільям моргнув:

- Ти підслуховувала?

Ліззі мала достатньо гідності, щоб виглядати винувато.

- Можливо… - Вона глянула на мене. - Скільки тобі було років?

Я ковтнув.

- Не хочу казати. “Менше десяти” — достатньо.

Вона повільно кивнула.

- Це як… ти міг би бути мною, тільки хлопцем.

Вона скривилася і вискочила, грюкнувши дверима.

Мабуть, мій розгублений біль був занадто помітний. Даст лише похитала головою:

- Вона не доросла, не так, як ти. Вона виросла по-іншому — навчилася завдавати шкоди, якщо треба. Думаю, мені більше подобається, як виріс ти, мій м’якосердий маленький воїн.

Під теплим тиском її тіла я знову почав тверднути. На відміну від людей, у кобил не було тих округлих форм. Мені пригадалася моя мати — ті м’які обриси, ті обійми, у яких мені казали, що все буде добре… аж поки вона не вийшла надвір і не повернулася. Настрій у мене обвалився разом із усіма ознаками збудження.

- Моя мама може бути живою. Вона була зовні. Скоріш за все, тепер вона теж якась поні, але вона може жити… у якомусь із містечок, які ми допомогли створити. Якщо вона вижила, знайшла їжу й воду, і її не застрелили колись… Вона може бути живою…

Вільям кивнув:

- Коли ми закінчимо тут, і Нью-Йорк буде у безпеці — ми пошукаємо її. Обіцяю.

Сінді насупилася:

- Це буде нелегко… але добре, що ти тут. Ми зможемо використати тебе, щоб знайти її — як запах на ковдрі!

Вільям фиркнув:

- Ти обов’язково маєш копатися в моїй пам’яті, щоб витягнути саме такий приклад?

Сінді знизала плечима тіла Вільяма:

- Хочу, щоб мене розуміли. Це хибне порівняння?

Вільям нахилився і легенько вкусив її за щоку. Вони ставали дедалі ласкавішими, що довше були поруч. Я навіть задумався, чи він… чи вона… це усвідомлює.

- Ні, порівняння працює. Просто дивно, коли я чую, що ти там риєшся.

Сінді ніжно потерлася носом об нього:

- Ми практично одна людина.

Карен різко гаркнула, насупившись:

- Ото так воно й починається. Вони дивляться на нас — “паразитів” — згори, але ми лише трохи беремо й ідемо. А вони забирають усе.

Сінді насупилася:

- Це неправда! І взагалі — поверни тіло Сандрі.

Карен фиркнула:

- Як “неправда”? Ти проковтнеш Вільяма, і його не стане.

Сінді ткнула в себе пальцем:

- І мене теж не стане! Злиття — це створення нової істоти, за згодою. Так само, як… шлюб створює нову одиницю там, де були дві.

Карен притиснула Неон до себе:

- Я бачу, як ти працюєш над його захистом. Він погодиться рано чи пізно, а потім його не стане. Він хороша людина, він не заслуговує бути з’їденим.

Мені зовсім не сподобалося, як це звучить. Я притиснув вуха і глянув на Сінді:

- Будь ласка, не роби цього, навіть якщо Віл погодиться… Будь ласка. Ви обоє — мої друзі. Я не хочу, щоб хтось із вас зник, навіть якщо на їхньому місці буде… хтось новий. Це не будуть ті два друга, яких я знаю.

Сінді виглядала засмучено й помовчала.

Вільям похитала головою:

- Ем, пробачте, я вже не маю голосу в цьому? Я люблю жити, дякую. Я не збираюся “вмирати” таким чином.

Вона це сказала, та я не міг не думати про слова Карен.

Чи зламається він колись під силою любові Сінді і не стане одним цілим із нею назавжди?