Раз крок, два крок, три копитце — На четвертий смерть іскриться.

Даск відреагував першим: раптовим поштовхом магії він збив гармату з кріплення. Кулі понеслися в небо, як тільки кремезний поні намагався навести зброю на нас. Затримки вистачило, аби натовп позаду нас кинувся вперед. Відступати було нікуди — тільки обеззброїти, і більшість це зрозуміла.

Поні Даст Кікер добралися до стрільця й продемонстрували нам жахливе мистецтво роботи з копитними клинками. Вони рвали ремені, що тримали мініган, і він розвалився на землю разом зі своїм власником, який вже котився поруч, залитий кров’ю від численних розрізів і пронизувань.

- Досить! - закричав я і вибіг уперед, відганяючи розлючених бійців. - Ви перемогли, він повалений. - Кінь-стрілець втрачав швидко кров і сили, але крові вже було достатньо — не бачив сенсу в продовженні. - Не будемо такими ж лицемірами, як ті, проти кого стоїмо. Сандра, ти зупиниш його кровотечу? Де той лікар?

Лікар пробився крізь натовп і підійшов до пораненого. Він відкинув мініган і принявся за роботу, поки Сандра обережно обмотувала свого пацієнта язиком.

- Я займуся внутрішнім, ти — зовнішнім, докторе.

Було видно, що Сандра не в захваті від нової ролі; я ніжно погладив її, розтираючи за вухами, аби піти напругу.

- Ти робиш правильно, Сенді. Дякую.

Даст крокнула до входу.

- Ти святитель, рятуєш того, хто лише що ледь не вистрілив у нас. - Вона підштовхнула мініган далі й зазирнула в коридор. - Я нічому там не вірю. Неон показала свої прихильності — вони не для людей, які не з Неон.

- Ти мене раниш, - пролунав жіночий голос з гучномовця. - Ти перша мене зрадила, мала. Я дала просту команду, а вона — жива. Що ти зробила з моїм посланцем? Ще одна жертва світу, що потребує приборкання?

Коли я почув голос ворога — який, сподівався, не мусить залишатися ворогом назавжди — я вийшов вперед.

- Гей, Неон? Ми ж не зобов’язані битися. Я не приходив сюди за кулаками.

Неон зневажливо засвистіла в мікрофон.

- Гарні слова, але все тобі йде на користь, чи не так? Ти, людино-зіпсована принцеса. Хочеш миру — просто обернися і йди геть.

На мить це здалося непоганим варіантом. Якби її опорна структура розвалилася, який довготерміновий ризик від неї? Мої думки перервали сирени звідти, з-під землі, і легка вібрація.

- Що ви робите?

Неон зареготала жорстко:

- Я підпалю світ людським найкращим кременем і гнотом.

Даст Кікер вдарила ногою по стіні біля інтеркому.

- Не можна запускати ракети! Ти божевільна!

Даск почухався за головою.

- Я думав, Південна Америка навіть не має ядерних ракет?

Сандра дивилася на нього ошелешено.

- Я не знаю, їх не повинно бути. Мабуть, ми поскаржимося уряду після того, як більшість життя на планеті перетворять на попіл.

Я кинувся всередину з усією швидкістю.

- Годі говорити, час діяти. Неон, останній шанс зупинити безумство. Це зовсім не те, що потрібно.

Відповідь була лайкою на мові, якої я не знав, і звук інтеркому обірвався.

Я кинувся в бункер разом із юрбою поні. Всередині було дивно чисто. Плитка під ногами дзвінко відбивала наш панічний тупіт. Хтось підсковзнув і впав, заштовхавши кількох інших — цього було достатньо, щоб уповільнити мене.

- Я це візьму, - швидко доповіла Сінді. - Сфокусуйся на своїх копитах, щоб вони були липкими. - Ми прискорилися, бо плитка ставала слизькою.

Стіни по обидва боки вибухнули, коли спрацювали невидимі лазерні пастки. Я здійняв щит, Сінді взяла іншу сторону — ми відбили більші уламки, дозволивши тільки дрібним поранити нас. Болюче, але не смертельно. Постійне грохотіння підготовлених каменів змусило нас йти далі.

Це виявився лабіринт. Коридори розгалужувалися; маркування колись було, тепер стерте — лишилися лише обриси літер, щоб нас збити з пантелику. Ми розбіглися, сподіваючись, що хтось дістанеться до пускових приладів вчасно й зупинить запуск, поки не стало надто запізно.

Я помітив лише під час бігу, що відокремився від інших, мчавши тунелем бункера на самоті. Стеля впала в коридорі попереду з глухим ударом — герметична перегородка опустилася, а потім ще одна впала позаду. Гучне шипіння швидко дало зрозуміти, що щось не так.

- Як символічно. Тебе присплять, мов скажену собаку, - пролунав у динаміку металевий голос Неон. - Дихай глибше — і все скінчиться швидше.

Я встиг побачити коридор попереду й прослизнув між світами, мандруючи порожнечею, що була домівкою Сінді, аби з’явитися по той бік перегородки та кинутися далі, виснажений, але неушкоджений. Телепортація була нелегкою справою.

- Ти виглядаєш жахливо втомленою. І йдеш не туди, - зневажливо промовила Неон. - Шкода. Скоро всім нам дістанеться заслужений відпочинок.

Сінді підвела вухо й показала наліво, коли ми проминули розгалуження.

- Туди! - Я загальмував, повернулася й побіг назад коридором, який переходив у сходи, що вели ще глибше, в утробу землі.

Попереду з’явилася Даст Кікер, яка з усієї сили била по дверях.

- Сюди! - гукнула Сінді, коли ми пробігали повз неї. Даст швидко кинула спроби вибити двері й приєдналася до нас.

Світло почало блимати, а потім згасло зовсім.

- Тобі не знадобиться світло там, куди ти прямуєш, - знову насмішкувато озвалася Неон. - Час спати.

Ріг Даст освітив шлях перед нами, і ми побігли далі, керуючись підказками Сінді.

- В ті двері!

Двері були масивні, металеві. Замкнені, а дотик до них спричинив різкий електричний розряд.

Даст била копитом об підлогу.

- Мене не зупинить ще одні кляті двері. - Її ріг спалахнув яскравіше, і я не одразу зрозумів, що саме вона робить, аж доки двері не відчинилися просто на нас. Вона задоволено всміхнулася: - З того боку вони не були замкнені.

Ми кинулися всередину — і застали Даска, який спирався на стіну, стікаючи кров’ю. Побачивши мене, він посміхнувся:

- Йдіть далі. Я впораюся. Але обережно — тут всюди пастки. Наступиш не туди — бум!

Сінді занепокоєно глянула на його рани.

- Ти не проти, якщо я скористаюся язиками? - здавалося, вона питала мене. Я тяжко зітхнув, вже здогадуючись, що буде далі, й кивнув.

Наші щелепи з тріском розкрилися, й нові язики прорвалися назовні. Сінді швидко обвила ними Даст Кікер, поки я ледве стримував біль. Даст стояла непорушно, віддаючи свою енергію, аби підживити Даска й поставити його на ноги.

- Не треба було так заради мене, - прошепотів він, але хвіст його мимоволі змахнув від радості, що ми це зробили.

У динаміку пролунав зойк:

- Паскуда! Ти забираєш усе моє! Думаєш, зможеш керувати цією силою? Хочеш кинути мені виклик?! - Гучний удар, потім — звук батога й крики поні, які явно програвали бій Неон.

Ми пробігли повз динамік. Допомогти їм ми могли лише одне — дістатися до Неон або зупинити ракети. Вибухові плити виглядали так само, як звичайні, про що я дізналася, коли копито наступило на одну — біль прошив ногу, шкіру розпанахало керамічними уламками. Але не було часу зупинятися, і ми мчали далі.

Я шкутильгав, доки Сінді не крикнула:

- Праворуч!

Двері там були звичайні, дерев’яні — мов до комірчини. Відчинивши їх, ми виявили, що то й справді комірчина, з якої повисипалися швабри. Одна вдарилася об плитку з вибухівкою й полетіла геть. Даст Кікер смикнула за шнурок лампи, й кімнату залило жовтим світлом.

- І що ми тут шукаємо?

Сінді похитала головою.

- Точно не знаю, але тут проходить багато енергії. Щось мусить бути!

Я просунула голову всередину й швидко знайшла на стіні металеву коробку. Зірвав кришку — запобіжники.

- Ідеально! - Я почала виривати їх один за одним і кидати набік. Сирени стихли, потім згасло світло, кондиціонери, а за мить — і все довкола занурилося в тишу. Лишилися тільки наші хрипкі подихи й віддалені звуки бою.

Даст кивнула.

- Це затримає її, але треба знайти Неон. Якщо дамо їй час, вона все знову запустить.

Я відчула присутність поні — і ось вона, яскрава іскра серед згаслих вогників.

- Вона... вище, трохи вбік. - Я показала напрям. - Ходімо нагору. Інші вже достатньо побилися за нас.

Даск підвівся.

- Я готовий. Ходімо.

Ми поспішили темними коридорами. На щастя, у нас було кілька рогів, тож світла вистачало. Сходами вгору — і ми на потрібному поверсі.

Даст торкнулася грудей.

- Лікуйся. Візьми мою енергію. В бою від тебе буде більше користі, ніж від мене.

- Ти впевнена? - підняв я брову. Вона кивнула рішуче, і Сінді м’яко обвила її, відбираючи силу й спрямовуючи її на мою поранену ногу. Біль ущух до тупого пульсу, кровотеча зупинилася. Це було не досконале зцілення, але достатнє, щоб йти далі.

Даст опустилась на живіт, втомлено видихнувши:

- Вибач, що раніше була стервом. Будь ласка... зупини її.