Контакт.
Активність навколо саду протягом дня тільки зростала. Людей ставало дедалі більше, і більшість із них виглядали беззбройними. Одна з них, жінка, вказала на грядку:
- Чого ми просто стоїмо й дивимося? Невже вже настільки важко повірити, що може статися щось хороше?
Один із охоронців ділянки знизав плечима:
- Це зробили коні. Може, це якийсь новий спосіб нападу.
- Або, - почав інший чоловік, - може... й ні? Ви ж чули, що сталося на Східному боці?
Поруч стояла дитина, і вона виглядала відверто невдоволеною.
- Чого ми просто стоїмо? Ми чекаємо чогось?
Чим довше тривала суперечка, тим менше в натовпу залишалося бажання чекати. Їхні наукові можливості були мізерні: без електрики, без запасів. І тоді мені спала думка. Я ніжно стиснув Даска й прошепотів:
- Я хочу, щоб ти вийшов і спробував подружитися з ними. Ти виглядаєш найбільш нормально серед нас. Ми з Сінді прикриємо тебе — якщо почнуть стріляти, просто тікай. Скажи, що ми не хочемо, щоб вони голодували, і що ми не такі, як дикі поні.
Даск кинув на мене погляд, повний цілком зрозумілого страху, перш ніж підвівся на копита й почав вибиратися з тунелю. Уся увага натовпу миттєво переключилася на нього — стволи рушниць піднялися вгору. Один надто гарячковий чоловік натиснув на курок, але постріл був настільки необдуманим і неточним, що влучив лише в землю.
Даск намагався виглядати дружньо, навіть посміхнувся, хоч його ноги тремтіли.
- Е-е, привіт… М-ми вибачаємося за всю цю метушню. Ми просто не хотіли, знаєте, щоб люди помирали з голоду.
Хтось у натовпі фиркнув:
- Я так і знав! Воно говорить!
Даск вказав на себе копитом:
- Я Даск Гоуп. Ми не такі, як дикі коні.
Озброєний охоронець повільно наблизився, не опускаючи зброї, приціленої просто в голову Даску, від чого той напружився.
- У нас немає причин вам вірити.
Жінка з натовпу вигукнула йому в спину:
- Дурниці! У нас ціле поле причин!
Я відчув, як у Даска прокинулася небезпечна спокуса підійти ближче до людей, торкнутися їх і заразити. Я заспокоїв його потік думок, і тремтіння трохи спало.
- Я… не хочу битися. І не хочу, щоб у мене стріляли.
Раптом вперед вибіг той самий хлопчик і став перед Даском, розкинувши руки:
- Припиніть бути злими! Він же нічого не зробив!
Бажання Даска зросло до нестерпного рівня — дитина була всього в кроці від нього. Я ледве втримав його від зриву, вкладаючи всю силу в заспокоєння. Може, треба було послати Сандру замість нього? Даск облизав губи й кивнув.
- Їжа безпечна. Мені… мабуть, краще піти.
Він розвернувся, та хлопчик схопив його, не бажаючи відпускати. Даск скавкнув, борючись із чужими, хижими імпульсами всередині.
- Будь ласка, відпусти мене…
Батьки дитини, або принаймні якісь дорослі, підбігли й обережно відтягнули малого, водночас лаючи його. На жаль, щойно відкрився чистий простріл, кілька чоловіків скористалися цим. Даск кинувся навтьоки, шаленими ривками добіг до тунелю, і ми мусили обвалити вхід, відступаючи під землю.
Сандра ніжно торкнулася його носом у бік.
- Ти впорався добре. Це виглядало пекельно напружено.
Даск кивнув.
- Думаю… це спрацювало. Дехто з них справді виглядав із надією. Вони… просто бояться. - У Даска стояв повний ерекційний ріг, певно, з тієї миті, як дитина його обійняла, і вигляд у нього був нещасний. - Ух… я не хотів його заражати, але це було надто сильно… Я тепер жахлива істота, так?
Я трохи нахилив голову.
- Ти його заразив?
- Не наскільки мені відомо. Але… хотів…
- Тоді, ти в нормі. Давай виправимо це просто зараз. -
Я зосередився на ньому, відчуваючи його «дар» — досить потужний.
- Я можу змінити тебе. Це спалює більшу частину потягів і знімає заразність. У тебе ще залишилося чимало енергії, того самого “дару”.
Даск похитав головою:
- Я не дуже хочу ще щось міняти... хіба що ти можеш зробити мене таким, яким я був раніше?
Сінді струснула гривою.
- Такого ми не вміємо. Хочеш бути двоногим?
Даск раптом засяяв усмішкою:
- Ви можете це зробити? Так! І з руками!
Сінді кивнула в мій бік:
- Можемо спробувати, але не обіцяємо.
Сандра пирхнула:
- А мені рук ти не пропонував...
Я простягнув копито до Сандри й м’яко почухав її за вушком.
- У тебе було занадто мало “дару”. Не знаю, від чого це залежить, але ми не можемо це контролювати.
Потім я знову глянув на Даска.
- Але ти справді добре впорався. Думаю, коли люди побачать, як поні стримує свої інстинкти й не нападає навіть тоді, коли його обіймають, це змінить багато чого. Та я тільки-но згадав одну річ — не можна змінювати тебе настільки, щоб тебе перестали впізнавати. Ти тепер відомий.
Вуха Даска опустилися.
- Точно. Я вже не можу повернутися до людей як прямоходячий єдиноріг… Але руки я все ж хочу. Тільки зроби так, щоб вони виглядали як копита, коли я їх не використовую.
Чи зможу я це? Варто спробувати.
Я обережно перевернув Даска на спину, погладжуючи його живіт, і зосередився на потоці «дару» всередині нього, спрямовуючи його по тілу. Його передні копита почали тріскатися й розходитися, і він видав кілька тихих звуків болю, поки я повертав йому дар пальців — настільки м’яко, як тільки міг.
«Дар» усе ще залишався, і я відчув, як Сінді підхопила його. Мошонка Даска різко збільшилася, ставши розміром із м’яч для софтболу — важкою, наповненою. Енергія потекла від тулуба вниз. Залишки я спрямував угору — до рогу та тих тонких органів, що його живили, сподіваючись посилити його магічні здібності.
Тепле світіння дару поступово згасло, і Даск вибухнув довгим видихом:
- Уже все?
Сінді всміхнулася:
- Готово!
Сандра ткнула його в бік копитом:
- Вітаю. Ти тепер у нашому елітному клубі з трьох поні. Насолоджуйся тим, що більше не заразний.
Даск піднявся на копита, потім сів на задні — і відразу ж підскочив:
- Йой! - Виявилося, що з такими здоровенними кульками треба бути обережнішим. Він опустився знову, вже дуже повільно. - Але я почуваюся краще. Значно краще. Нарешті ці потяги затихли.
Він підняв переднє копито, і те м’яко розпалося, утворивши трохи незграбні, але справжні пальці.
- Дякую… Зажди. Я тебе звідкись знаю, чи не так? - Він підняв брову, дивлячись на Сандру.
Сандра похитала головою:
- Не пригадую.
Ми не стали копатися в цьому. Просто вляглися разом і розслабилися. Я був виснажений після всього, що відбувалося без перепочинку, і Сандра також виглядала готовою до сну. Тож ми заснули, притиснувшись одне до одного.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!