У тебе гарна шия… для шибениці.
Я пересунувся ближче до людини.
- Не рухайся й мовчи. Я зроблю все, що зможу, але ти мусиш лишатися нерухомим. Якщо тебе впіймають — усе пропало.
Мій погляд не відривався від переляканої вартової. Вона розуміла, що приречена, а натовп не соромився нагадувати їй про це. Людей уже накрило загальним шаленством — не до моралі, тільки до спільної жадоби «справедливості».
Я простягнув свою магію — все тонше, все далі. Ріг глухо пульсував, голова розколювалася, але я тягнувся далі. Світіння майже зникло — і добре, але я про це навіть не думав. Потрібно було дістати її, і все.
Я пройшов приблизно пів натовпу, коли відчув, як нитку магії стягує назад, ніби перетягнута гумка. Я задихався, захлинаючись повітрям.
Людина поклала долоню мені на голову, обережно промасажувавши.
- Ти зможеш, - прошепотів він. - Вона на тебе розраховує.
Вона справді розраховує тільки на мене. Не було плану Б. Або я встигну — або вона помре. Ніякого «хтось інший підстрахує». Я — її єдина надія.
Я тягнувся далі, сантиметр за сантиметром.
Унизу вже готували шибеницю: затягували вузол, приміряли зашморг… Я нарешті дістався до неї й сформував навколо її шиї тоненьке магічне кільце. Розумів: боляче буде всім, але я не дам її вбити.
Мер тим часом вийшла вперед:
- Хтось хоче сказати останнє слово за обвинувачену?
Ніхто не наважився. Декого мучила вина — видно було по очах. Але підставити себе під натовп… ніхто не зважився. Я їх розумів. Але й шкодував.
Її поставили на табурет і підтягнули мотузку тугіше.
- Що ти сама скажеш? - спитала мер.
Вартова почала молитися. Попросила спокою для себе й прощення для тих, хто стоїть унизу. Просила Бога все владнати. Прийняти долю.
Натовпу це не сподобалося, і мер це помітила. Вона махнула копитом. Табурет вибили з-під ніг.
І я провалився в темряву.
Прокинувся вже через мить. У паніці хапаюся за свою тонку, майже непомітну нитку магії. Вона тримала кільце на її шиї, не даючи мотузці зламати їй хребет. Крихітний зазор, ледь-ледь. Достатньо, щоб вона не задихнулась одразу.
Голова розривалася — ніби хтось перемішує мій мозок у блендері. Навіть копита поколювало. Але треба ще один трюк. Останній.
Паперово-тонкий щит.
Ривок.
Телепортація.
І все. Знову темрява.
Пізніше мені переказав чоловік, що було далі.
Я сповз на дах неживою ганчіркою — саме в ту мить, коли вартова з’явилася поруч із нами. Вона різко вдихнула повітря й озирнулася.
- Де я? Я… я ж мертва?
Побачила вогні площі — злякалася ще дужче. Потім погляд зупинився на чоловікові, і вона спохмурніла:
- Що… сталося?
Він підняв руки в заспокійливому жесті:
- Ми тебе врятували.
- Якби ти не втік, мене не довелось би рятувати! - зірвалася вона. - Через тебе я втратила все! Я… я можу просто закричати!
Він швидко похитав головою:
- Нас обох схоплять. Обох повісять. А він… - вказав на мене, безтямно розваленого на плитці. - Він цього вже не витримає. Він зробив це заради тебе. Він міг просто піти.
Вона нарешті помітила мене.
- Це він…? - опустилася поруч і тяжко видихнула. - Він мене витягнув?..
Я розплющив очі. Мене нудило від болю, але хоча б не тягнуло на шматки.
- Ти жива… - прошепотів я.
Вона слабо усміхнулася.
- Жива… Кажуть, це твоя заслуга?
Я кивнув.
- Мені дуже шкода, що тебе навантажили провиною! Це було жахливо. Я… я просто хотів врятувати його. - вказав на чоловіка. - Він ні в чому не винен, чесно. Він просто хороший дядько…
Вона підняла брову.
- Дядько? Чий?
- Тієї дівчинки, яку ти продала, щойно її власник помер, — буркнув чоловік, показавши кудись у далечінь. - Вона моя племінниця.
Це її збило. Але вона махнула копитом.
- Не зараз. Зараз… - губи стиснулись від розуміння, що додому їй уже не повернутися. - Що тепер?
Я хитнувся на ноги, хоч ледь стояв.
- А тепер — до моїх друзів. Ми виведемо вас обох за межі штату. А потім… у нас свої справи.
Вона глянула вниз на площу, де нові варти змінювали попередніх.
- Вони були моїми друзями… - тихо сказала вона.
Унизу хтось помітив порожню мотузку — і зчинився переполох.
Це стало останнім поштовхом.
Вона рішуче кивнула:
- Ходімо.
Я став між нею та чоловіком — і ми зникли, з’явившись поруч із іншими. Я прицілився на кущі неподалік, тож саме туди ми й впали, сховавши втікачів поза очима зовнішньої варти.
- Ми повернулися! - прошепотів я до інших. - Нам справді варто йти негайно.
Даст Кіккер підвелась і кинулася до нас, але різко зупинилася, ковзнувши копитами, коли побачила ще одну поні.
- А ти хто?
Нова кобила піднялася, висунувши голову з кущів.
- Я була гвардійкою… тепер вже ні. Мене звати Гвен Фейт, і я сподіваюся лишатися вірною собі, як би все навколо не божеволіло.
Ліззі кинулась через галявину й пірнула в кущі, обійнявши свого побитого дядька. Вони міцно притислися одне до одного, і в ту мить я відчув — усе було не дарма.
Віл лагідно поплескав мене по плечу.
- Ти сьогодні впорався блискуче. Тільки розкажеш нам усе вже після відходу, гаразд? Залишатися тут — погана ідея.
Я підвів голову — і одразу вона закрутилася. Уся та магія виснажила мене сильніше, ніж я думав. Я звалився в її обійми й не прокинувся аж до ранку.
Поки Вілл гладила мене, Ліззі отримувала прочухана від дядька.
- Тобі не слід було цього робити. Сказати їй «ні» — було достатньо.
Дівчинка насупилась.
- Вона не сприймала «ні». «Ти ж маленька, ти нічого не розумієш», - казала вона. Вирішила, що краще знає, що мені потрібно, й збиралася зробити по-своєму. - Вона міцно обійняла дядька. - Я просто рада, що з тобою все добре. Те, що ти зробив, було… неймовірно хоробро.
Він посміхнувся і хмикнув.
- А що, я мав дозволити цим ненависникам зарізати мою дівчинку? Та нізащо. Я б краще в тій колоді зогнив. До речі, сподіваюся, у вас лишилася якась їжа? Я страшенно голодний.
Йому віддали частину пайків, щоб підкріпитися, а Неон тим часом сіла навпроти гвардійки.
- То яке там твоє ім’я?
- Гвен Фейт, - відказала вона. - Я молилася, щоб пережити перетворення й не втратити себе, й це спрацювало. Я… була серед перших. Майже ніхто вже не пам’ятає, але саме через мене це містечко взагалі з’явилося.
Неон підняв брову.
- Справді? Тоді чому ти не мер?
Гвен важко зітхнула.
- Я ніколи цього не хотіла. Не для цього я це робила. Я просто хотіла допомогти сусідам. Це здавалося правильним… а тепер ось що. Вони мене ненавидять, і я ж нічого поганого не зробила.
Даст виставила копито перед Неоном.
- Припини, що б ти там не хотіла сказати. - Вона повернулася до Гвен і лагідно всміхнулася. - Люди (й поні) помиляються. Не тримай на них зла — це нічого не дасть. Ми знайдемо тобі новий дім.
Гвен трохи насупилась.
- Легко так казати… У мене були друзі. Справжні. Майже на все життя. Я так сумуватиму за ними, навіть якщо вони не наважилися… допомогти, коли я цього потребувала. - Вона повільно видихнула. - Мабуть, то був їхній іспит віри. Я піду, куди ви скажете, і постараюся не заважати.
Сандра похитала головою.
- Гарна думка, але ми не можемо просто повернутися. Наша мета — згладити ось це все. - Вона вказала на Ліззі та її дядька. - Люди заслуговують на ті ж права, що й усі інші. Ми навчали цьому Південну Америку, а тепер — Нью-Йорк. Разом ми кращі. Нам не потрібно, щоб хтось керував кимось. У глибині душі ми всі люди.
Вуха Гвен затремтіли.
- Усі… люди… О Боже… Я була людиною… Як я могла це забути? Я пам’ятаю, як змінювалася, але не те, ким була до цього! - Вона схопилася на ноги й різко обернулася до Ліззі з родиною. - Мені так шкода! Ми поводилися жахливо з… - Вона затрясла головою. - З… Це так близько! Я майже… майже пам’ятаю своє людське ім’я. Допоможете?
Вільям кивнув повільно.
- Ти впевнена? Дізнатися може бути боляче.
Вона кивнула. Віл обережно відклав мене набік і притягнув її до себе. Він зробив те саме «принцесове» заклинання, що розвіює туман у пам’яті. На мені воно спрацьовує ледь-ледь, але вона була зовсім не феральна.
Її очі наповнилися слізьми. Вона затремтіла.
- Л-Ліззі… Я…
Ліззі здивовано глянула на Івен.
Івен розридалася і зарилася обличчям у Віла:
- Я покинула її! Вона моя донька!
Ліззі розгубилася.
- Ти не моя мама. Вона стала пегаскою. Ми з татом втекли.
Гвен швидко похитала головою.
- Це я! Я… я твій тато…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!