Раз крок, два крок, три копитце — На четвертий смерть іскриться.

Ми швидко попрямували до будівлі командування. Вартові, що стояли при вході, віддавали нам честь — формальність, яку легко було ігнорувати. У нашій звичній нарадовій кімнаті вже чекало «начальство». Наш найвідданіший прихильник, Файв Стар Жеребець, сидів у центрі, сувора жінка-офіцер — поруч, а решта розташувалася навколо столу, обличчями до нас.

Жінка підняла брову.

- Ваш спосіб пересування залишає мало бажати в плані швидкості. Ви знаєте, чому ми вас викликали?

Хоуп подивився на всі суворі обличчя.

- Ми щось зіпсували?

Генерал розсміявся й гепнув копитом по столу.

- Не думаю. Хіба що ви перестали тримати нас у курсі. Ні, ви всі спрацювали чудово — навіть надто чудово.

Сандра схилила голову.

- У якому сенсі?

Жінка нахилилася вперед, перекочуючи між пальцями ручку.

- У тому, що ви зробили більше, ніж можна очікувати від будь-якого підрозділу, і вже підготували собі заміну. Ми вас списуємо в резерв.

Інший чоловік швидко додав:

- У найкращий спосіб. Ви — герої, і маєте пишатися собою. Країна впевнено рухається до відновлення, а ви заслужили право насолоджуватися миром, який допомогли створити.

Пропозиція була спокусливою, але одна думка вперто не відпускала.

- А як щодо решти світу? Ми досі нічого не знаємо про Азію і що там взагалі відбувається.

Генерал відмахнувся копитом.

- Це вже не ваша проблема, синку. Двох континентів достатньо, щоб покласти на плечі однієї родини. Якщо ваші звіти точні, ви допомогли ще двом не скотитися в гірше. Ви зробили чудову роботу — тепер досить. До речі, маємо хороші новини.

Його ріг спалахнув, поруч клацнув вимикач — і кімнату залило яскравим світлом.

- Ось!

Сінді усміхнулася.

- Рада, що все працює. Ви точно впевнені, що все буде добре, якщо ми просто… зупинимося?

Неон махнула копитом.

- Я не герой, і ти це знаєш. Мені добре з новою родиною, але я не зможу «загладити провину», якщо ми просто підемо на покій.

Сандра поклала ногу Неон на плечі.

- Просто будь хорошою. Доброю людиною. Застосуй свої таланти, щоб допомагати іншим.

Один із чоловіків підняв брову.

- Власне, якщо ви двоє хочете працювати в лікарні, персоналу там бракує. Але ти… - він вказав на Сандру. - …зможеш працювати тільки з поні. Нам не потрібні випадкові зараження.

Я згадав дещо.

- Вам розповідали, що сталося в бункері?

Файв Стар кивнув.

- Так. Напевно, це було видовище — люди мінялися туди-сюди, наче обирали між бізнесом і інженерією. З вашого дозволу, ми хочемо, щоб ця опція залишилася. Не більше двох пацієнтів у будь-який бік на день.

Хоуп підскочив.

- Я можу допомагати! Я вмію повертати поні в людей і не проти! Дайте мені роботу!

Файв Стар уважно на нього глянув.

- Гарний настрій. Запишемо й тебе на деякі дні.

Даст Кікер глянула на Хоупа, потім назад на генерала.

- Якщо ми закінчили гасити пожежі… я б хотіла повернутися додому.

Хоуп першим усвідомив, що це означає, і важко осів на крупи.

- Щ-що? Ти повинна?

Даст похитала головою.

- Не повинна… але це мій дім. Моя родина там, люди, що говорять моєю рідною мовою — теж там. Те, що я добре знаю англійську, не означає, що я до неї звикла. - Вона поглянула вбік. - Ти хороший хлопець.

Хоуп ніби отримав кулю в груди. Він упав на живіт, сльози блищали в очах.

Даст відвела погляд.

- Я з самого початку планувала повернутися…

Я простяг їй копито.

- Ти знаєш, що тобі тут раді. Ти — частина нашого табуна. Тебе тут люблять.

Даст здригнулася від дотику й різко підвелася.

- Мені треба йти… - і швидко вийшла з кімнати.

У повітрі повисла незручна тиша, яку порушували лише тихі схлипування розбитого Даска Хоупа.

Хоуп підняв на мене очі.

- Я хочу піти з нею… але не можу покинути вас. Ви обидва для мене важливі… Чому вона повинна йти?

Неон фиркнула, говорячи з отруйною інтонацією:

- Вона досі солдат. Вона піде туди, де вважає себе потрібною, і до біса емоційні зв’язки. Тепер вона буде захищати свою родину. Це її наступний обов’язок.

Сандра м’яко погладила Неон по голові.

- Не будь жорстокою. Їй теж непросто. Вона не робот. Вона наша подруга.

Файв Стар тихо покашляв.

- Гаразд, це все, що ми мали вам сказати. - Він підніс мені аркуш паперу. - Ось. Це на заселення у відремонтований житловий комплекс. Ваші кімнати — поруч. І вони ваші. Це наша подяка.

Я прийняв аркуш і сховав його.

- Я хотів спитати, як ви тримаєтеся?

Файв Стар насторожив вуха.

- Я? Чудово. Здоровий, як кінь, вибач за каламбур. А сімейне життя — теж на висоті.

Неон примружилася.

- Знайшли поні?

Файв Стар розсміявся з ухилом:

- Ні, вона гладенька скрізь, окрім гарної голови, і цінує жеребця, що справді жеребець. Ми чудово ладнаємо. А тепер — ідіть. У вас, схоже, свої родинні справи.

Більше й сказати їм було нічого, тож ми вийшли й опинилися на вулиці.

Сандра штовхнула Неон.

- Ти теж не збиралася йти, правда?

Неон нахилила голову.

- Ти — моя сім’я, яка є. Я не поспішаю повертатися до Південної Америки й сподіватися, що вони пробачили мені те, що я певний час була їхнім великим і славним лідером. - Вона потерлася носом об Сандру. - До того ж, чому б мені залишати тебе і Карен?

Сандра відповіла тональністю Карен, ледь відмінною:

- Оу, я теж тебе люблю.

Усі троє обійнялися, хоч тіл і було лише два.

Даск штовхнув мене копитцем у ногу.

- Що мені робити? Я насправді… Допоможіть мені.

Він виглядав таким загубленим і пораненим, що я обережно підняла його й притисла до себе. Знати, що всередині він усе ще дитина, робило це лише болючішим. Я зовсім не хотіла, щоб Даск страждав, але Даст Кікер теж мала право піти додому, якщо хоче.

- Знайдемо її і поговоримо. Ми не можемо й не повинні змушувати її, але говорити — можна.

Ми вирушили шукати Даст Кікер, залишивши Сандру й Неон позаду. Сінді на мить виглядала розгублено.

- Я… здається, вона там.

Вона взяла під контроль одну з рук і показала далі в місто, тож ми подалися туди. Замість того щоб тримати Даска на руках, він врешті вмостився на нашій спині. Здавалось, йому подобалося — він усміхався й роззирається, поки наше велике тіло рухалося під ним.

Слідуючи нашим відчуттям, ми поступово ловили тонкий «смак» аури Даст Кікер у натовпі й просувалися до нього, але що далі, то більше уваги привертали. Люди й поні витріщалися на наш дивний мікс людської й понячої анатомії. Люди трималися осторонь, бо на нас не було нашийника — знак, що ми безпечні. Поні ж навпаки тягнулися ближче, відчуваючи легкий «принцесин» ореол… принаймні деякі. Інші — тікали, налякані.

Яскравий спалах — і перед нами з’явилася Крістал. Місце, яке вона вибрала, вже було зайняте кимось іншим. На щастя, ніхто не вибухнув — її тіло просто трохи відкотилося вбік, а сама вона хитнулася, виглядаючи приголомшено.

- Ой! Я чула, що ви повернулися. - Вона сіла на круп і підвела на нас очі з посмішкою. - Це правда?

Я підхопила її рукою, щоб утримати, поки вона не стійка.

- Що саме?

- Що вас відправили у відставку? - Крістал потерлася об мою долоню. - Я… не забула про нас. Я досі хочу спробувати. Якщо ти закінчила мандрувати світом. Мій табун вже влився в одне з міст, як усі інші. Тут самотньо, але так краще. Все налагоджується, потроху. Це вже не та Америка, де я народилася, але воно працює…

Я погладила її між вух.

- Ти не вчасно. Я зараз намагаюся врятувати стосунки Даска Хоупа з Даст Кікер.

Хоуп визирнув з-за мого тулуба й помахав їй.

- Привіт, Крістал! Давненько.

- Привіт! - відповіла вона. - І що там сталося?

Хоуп знітився.

- Даст Кікер хоче повернутися додому. У Південну Америку.

Крістал скривилася, але подивилася на мене:

- Допоможи своєму другу, а тоді подумай про мене. Я хочу поговорити, добре? - Вона м’яко всміхнулася й зникла в новому спалаху.

Ми знайшли Даст Кікер, яка сиділа на краю висохлого фонтану. Побачивши нас, вона насупилася, але не втекла. Коли ми підійшли, вона пригнула вуха.

- Прийшли сказати, що я буваю злюкою?

Хоуп з’їхав з нашої спини.

- Ти не зла, Даст Кікер. Якщо… ти думаєш, що твоїй родині потрібна ти, я не хочу забороняти тобі бути з ними. - Він опустив погляд. - Але я… я не вірю, що це справжня причина.

Вона скривилася, зістрибнула й стала перед ним.

- Іноді ти буваєш занадто проникливим маленьким шкетом.

Його слова вразили, але вона притягнула його магією до себе й обійняла.

- Ти ж не даси мені піти, правда?

Хоуп похитав головою.

- Якщо мусиш… я піду з тобою. Мені байдуже, що не знаю мови. Вивчу, якщо треба.

Даст закотила очі.

- А ти ніколи не думав, що я можу хотіти втекти саме від тебе? - Він виглядав приголомшеним, і вона потерлась носом об його щоку.

- Це не твоя провина. Це я зламана. Ти хочеш, щоб я була тобі і дружиною, і матір’ю, але я не впевнена, що взагалі готова бути хоча б чимось із цього. Я просто гучна стерва.

Хоуп поклав копитце їй на мордочку.

- Я люблю тебе такою, якою ти є. Ти не мусиш змінюватися для мене. Я люблю, що ти гучна. Люблю, як ти береш усе під контроль і дієш рішуче. Люблю все в тобі. Ти гарна й розумна, і смілива. А мама… - він кивнув на мене, - мамою може бути вона. У неї це добре виходить.

Я не знала, як це сприйняти, і вирішила промовчати. Даст поглянула на мене, потім знову на Хоупа.

- А дружиною?

Гоуп тихо фиркнув:

- Якщо… ти захочеш, то так. А якщо ні — ні. Я знаю, що тобі з цим незручно.

Даст зітхнула.

- Ти не повинен задовольнятися кобилою, якій ніяково! Ти заслуговуєш на ту, яка любить усе в тобі. Навіть твоїх “двох друзів”. - Вона кивнула на його геніталії.

Хоуп тупнув копитом:

- Нічого не вдієш! Не завжди отримуємо… найкраще. Я задовольнюсь тобою, якщо ти задовольнишся мною.

Даст розсміялася:

- Це прозвучало не так, як ти задумував.

Вона притиснула його міцніше.

- Ти буваєш неймовірно милим. Добре… Давай спробуємо. Місяць. Дамо цьому місяць, гаразд? Подивимось, що ми відчуємо один до одного.