Раз крок, два крок, три копитце — На четвертий смерть іскриться.

Я зробив крок уперед і кивнув чоловіку.

- Привіт. Вибач за твоє теперішнє становище. Ми шукаємо нашу подругу. Вона виглядає приблизно так. - Я вказав на Неон. - Просто більша, і з нею маленька дівчинка.

Його очі ніби трохи змінилися.

- Ага. Так, я їх бачив. - Його обличчя стало суворим. - Мені не сподобався погляд, який вона кидала на ту дівчинку. Вона педофілка, чи просто любить мучити людей заради забави?

Я швидко помахав копитом у заперечення.

- Ні! Жодного з цих варіантів! Вона добра, привітна, і частина нашої групи. - Я показав на нас усіх. - Ми хочемо лише переконатися, що з дівчинкою все гаразд. Ти зрозумів?

Він тихо зітхнув.

- Гаразд, здається, я розумію. Просто потурбуйся про неї, добре? - Після того як я кивнув і інші теж погодилися, він підняв палець. - Останній раз я бачив їх, вони пішли тією стороною, за тією будівлею.

Неон самовпевнено посміхнулася.

- Отже, ось ми й тут. Це було не так вже й важко. - Вона відвернулася від нього. - Удачі з твоєю повільною загибеллю.

Я насупився на неї, а потім знову подивився на чоловіка. Я не міг багато для нього зробити, не порушивши закону повністю, а він уже зробив щось жахливе.

- Вибачте, можна запитати, чому ви так вчинили? Я... я не думаю, що таке для вас звичайна поведінка.

Він здивовано подивився на мене.

- Ми майже не знайомі. Що змушує тебе думати, що це не звично для мене?

Я трохи сів і з’єднав копита.

- Очевидно, що тобі не байдужа та дівчина. Я справді думаю, що ти не погана людина, не повністю. Розкажеш мені?

Він мовчав якийсь час, довгий достатній, щоб Неон відійшла. Даст дивилася між нами.

- Ну ж бо, Хоуп. Потрібно йти.

Я подивився на чоловіка з надією і трохи посміхнувся. Він тихо зітхнув.

- Ти явно не з цих країв. Добре, просто подбай про неї, гаразд? Я нічого не робив, крім захисту тих, кого ціную. Тепер йдіть, геть.

Це була найкраща відповідь, на яку я міг розраховувати. Я кивнув йому головою і рушив з Даст Кікер. Ми швидко наздогнали Неон і повернули за ріг, але не знайшли нічого. Жодного сліду Сандри чи маленької дівчинки.

Неон фиркнула і підійшла до одного з поні, що тинявся.

- Гей. Ти не бачив іншу кобилу, схожу на мене, більшу?

Кобильник підтягнув вуха і кивнув.

- Складно не помітити таку кобилу. Вона стукнула прямо через це місце і пішла з міста. - Він вказав рукою. - Вона мала маленьку людину з собою. Сподіваюся, вона буде ніжною з нею. Маленькі можуть бути крихкими, але й надзвичайно хитрими, якщо ти не будеш уважним.

Неон подякувала кобильнику, а потім повернулася до нас.

- От і все. Вона явно пішла назад до Вільяма.

Я кивнув згодою.

- Чудово. Тоді можемо завершити збір. Але перед тим, як піти, треба взяти трохи припасів. Було б добре взяти їжу?

Даст підняла брову.

- Я навіть не бачила, яка тут валюта, а у нас її немає. Як ти збираєшся це зробити?

Кобила нахилився трохи вперед, ніби слухаючи.

- Зазвичай ми просто допомагаємо, якщо хтось у біді. Але ви чужі, тож трохи інакше. Якщо ви погодитеся трохи попрацювати за їжу на день і щось взяти з собою в дорогу, хтось напевно буде радий допомогти. - Він торкнувся підборіддя. - Слухай, у каменоломні не вистачає робітників. Вони, мабуть, віддадуть багато, якщо хтось зможе трохи попрацювати там. Камінь, який вони добувають, цінний для всіх.

Я зчепив копита разом.

- Добре. Я розберуся з цим, поки ви двоє зустрінетесь з Вільямом і повідомите, що я збираюся робити. Через годину я повернусь. Якщо ні – знаєте, де мене шукати. - Я повернувся до кобили. - До речі, де знаходиться каменоломня?

Він злегка посміхнувся і вказав у напрямку. Я подякував і попрямував швидким галопом. Каменоломня була за містом, але дорога до неї була чітко позначена. Я йшов стежкою, поки не прибув до того, що нагадувало звичайну яму в землі. Там люди працювали, видобуваючи камінь, і робота виглядала повільною та виснажливою. Інструменти були погані, а самі люди – змучені.

Там були й поні, і одна велика кобила підняла голову на мене.

- Привіт, чужинко. Що тебе привело в каменоломню?

Я стукнув копитом по грудях.

- Добрий день. Я Даск Гоуп, приємно познайомитися. Я прийшов допомогти, в обмін на вечерю для себе і моїх друзів, і щось з собою в дорогу. Ми подорожуємо довго. Як можу допомогти?

Вона спершу здивовано подивилася, потім розсміялася.

- Ти? Ти маленький єдиноріг. Ти не протримаєшся й години, копаючи тут камінь. Не подумай неправильно, в тебе гарний гумор. - Вона простягла копито і погладила мене по голові. - Ти навіть симпатичний, але це велика робота, для великих поні та дурних людей.

Я сів, склавши копита.

- Тим не менш, мадам, я дуже вправний маг. Просто скажіть, що потрібно робити.

Вона злегка знизала плечима.

- Якщо ти настільки хочеш покалічитись — гаразд.

Вона розвернулась і вказала туди, де троє людей і земнопоні боролися, намагаючись підняти великий блок із землі.

- Спробуй допомогти їм. Цей камінь тільки й робить, що доводить їх до сказу з самого ранку. Не знаю, може, ти зможеш пролізти в якісь тріщини та підштовхнути його? Якщо змусиш ту штуку зрушити — нагодуємо тебе й твоїх друзів.

Я кивнув і швидко підбіг до робітників навколо блоку.

- Вітаю! Одну мить, я лишень гляну.

Вони хрипіли й тягнули, певно, навіть не почувши мене, але то було не так важливо. Я сів і відчутно простягнув магію, повільно обмацуючи камінь. Плита впиралась у ще один шмат породи під землею. Вона, мабуть, зсунулася під час роботи й заклинила той блок. Я обхопив той нижній камінь магією й почав розхитувати, випробовуючи різні напрямки.

За хвилину я вже спітнів і хекав. Хай ніхто не сміє казати, що єдинорожа магія — «безкоштовна». Ні! Рухати важкі речі все одно виснажує, просто ніби у тебе є від’єднані магічні руки. Я продовжував тягнути, крутити... є! Я висмикнув менший камінь убік — і блок різко зрушив. Робітники одразу ж витягли його на поверхню й з полегшенням гепнули на землю. Потім просто попадали від утоми.

Пегаска підійшла ближче.

- Ого, так тримати. Цей малий взагалі допоміг? Я й не бачила, щоб він торкався.

Земнопоні, важко дихаючи, кивнула.

- Він щось зробив. Я бачила, як він уперся й аж спітнів, а тоді плита пішла.

Вона простягла копито.

- Дякую.

Я стукнув копитом у відповідь.

- Завжди радий допомогти. У вас усе добре виходило, просто камінь заклинило іншим внизу. Я відсунув його.

Після цього вона струснулася й кивнула убік:

- Гей, хлопче. Піди допоможи он тій команді. Така магія точно згодиться — будеш розчищати їм шлях.

Я вже рушав, але зупинився й глянув на пегаску:

- Це достатньо для їжі?

Пегаска усміхнулася:

- Відпрацюй годину. Пропрацюєш годину до кінця — отримаєш. Ти вже свою частку заслужив.

Натхненний, я підбіг до наступної команди. Вони ще різали свою брилу. Я відчув її магією і насупився.

- Приблизно за три фути вниз, з цього боку, вона переходить у пісок. Камінь буде кривим.

Вони заголосили від розчарування і попадали на землю. Один з них, людина, простяг руку й погладив мене по голові.

- Дякую, ти хоч час нам зберіг.

Один земнопоні насупився на нього:

- Він хоч і менший за мене, Маркусе, але він поні. Не став себе над ним.

Я швидко замахав копитами:

- Н-ні, все гаразд!

Я не хотів, щоб хтось мав проблеми через мене, особливо за дружній жест. І... мені навіть трохи подобалось, коли мене гладять.

- Радий допомогти й бути другом.

Земний жеребець хмикнув:

- Ти хороший хлопець. Скажу наглядачці, що ти виконав свою частину. Йди.

Я вже збирався йти, але відчув нове погладжування. Людина продовжила, бо я не заперечив. Мене м’яко притягнули і провели рукою від голови до хвоста. Я тихенько вильнув хвостом.

- Чому ти такий радий? Тобі ж ще працювати.

Він кивнув.

- Так, але принаймні моя робота не піде коту під хвіст. За це можна подякувати.

Він легенько стис моє вушко, потім погладив його — я аж затремтів.

- А ще, ти приємний на дотик.

Я кивнув трохи хитко.

- Д-дікую, сер. Маркусе, так? Бажаю удачі, але мені треба назад до друзів.

Маленька частинка мене просто благала здатися і дозволити тому продовжувати. Навіть якщо він чоловік... Я майже піддався, хотів поглибити цю близькість настільки, наскільки він дозволить. Але я стримався й побіг геть. У мене є родина, табун. І я їм не зраджу.

Пегаска-наглядач свиснула, коли я пробігав повз.

- Ну й великий ти на свій розмір.

«Великий на свій розмір?» Я пригальмував і подивився на неї, не розуміючи — поки вона недбало не ляснула по одному з двох, що звисали між моїх задніх ніг. Я миттю почервонів.

- О-ой! Вибачте…

Вона посміхнулась так, хижо, і я кинувся навтьоки з кар’єру. Принаймні — сьогодні ми точно матимемо що їсти.