Раз крок, два крок, три копитце — На четвертий смерть іскриться.

Я чекав разом з іншими, нервуючи, але насправді саме я найкраще підходив для цього завдання. Даст намагалася відмовити мене. Сандра намагалася відмовити мене. Неон, здавалось, просто розважалась. Тільки Вільям мене підтримала. Вона… тобто він, тепер вона — вірила в мене. І я любив її за це. Я не сердився на інших за хвилювання: Даст Кікер… вона справді хвилювалася за мене, і це зворушувало, але я мав це зробити, якщо це взагалі мало бути зроблено. До того ж я був «чистим», тож не заразив би чоловіка, навіть з усіма його травмами. Я сумнівався, що до нього ставилися хоч трохи людяно, попри будь-які там правила.

Мої думки обірвались, коли Даст Кікер підійшла до мене й різко віддала честь.

- Удачі. І тримай голову холодною. Чекатиму, що ти повернешся швидко й чітко. Не встигнемо й засумувати. Тож зайшов — вийшов — готово, і ми потім ще й посміємось з цього.

Я м’яко усміхнувся:

- Я постараюся, Даст. Чекай мене тут. Я зроблю все за правилами, гаразд?

Даст підсунула копито мені під підборіддя:

- Даск Хоуп. Хоуп… Просто подбай про себе. Ти важливіший за будь-які «правила», гаразд?

Поки я б встиг сказати хоч слово, вона поцілувала мене в ніс і розвернулась.

Частинка мене сприйняла те, як вона демонстративно подала круп, як запрошення, але я придушив цю думку. Робота важливіша. Табун зараз потребував мене набагато більше. Я зосередився на центрі міста — і от уже стою біля будівлі на узвишші. Звідти добре видно, як кілька вартових байдикують. Вони начебто й мали якийсь маршрут, але ставилися до нього несерйозно. Я дочекався, поки двоє зав’язали розмову, коли перетинались, і тоді рвонув від укриття до укриття, підкрадаючись до підвищення зі шибеницею та колодками.

Людина там — той самий дядько Ліззі. Він виглядав виснаженим і брудним. У нього кидали, попри табличку, що просила так не робити. Вартові навіть не намагались його хоч трохи привести до ладу, мовчки схвалюючи те, що з ним робили. Мене це розлютило — кипіло від думки, що «мої» поні можуть бути такими жорстокими. Але вони і не були моїми поні. Вони — просто люди. Як усі.

Хоча вони й вірили, що він вбивця, і причин сумніватися у них не було. Я прибрав гнів з голови — моє завдання було врятувати його, а не читати мораль людям, які, можливо, навіть не знали, що помиляються. Вартові рушили далі, все ще нудьгуючи, і це було чудово для мене. Я дав їм відійти якнайдалі від людини.

Одна з них зупинилась перед ним:

- Ти, вбивце. Не спиш?

Чоловік підняв середній палець — жест, якому він, схоже, добре навчився тут. Вартова закотила очі:

- Нікого не вражаєш. Міг би показати хоч трошки гідності, зважаючи, що скоро помреш. Я знаю, великий хлопець давно не відповідає, але не завадило б помолитись, знаєш? Якби він і не слухав — нічого не втратиш. А якщо слухає…

Чоловік пильно глянув на неї:

- Знаєш… це навіть дуже по-людськи.

Вона усміхнулась. На мить між ними промайнула іскра порозуміння.

- Я так і зроблю.

- Залишу тебе в спокої. Кожен заслуговує на хвилинку… перед тим… - сказала вона і повільно пішла, залишивши його молитися. І дала мені шанс.

Я підкрався низько до землі:

- Будь ласка, не говоріть. Я тут, щоб допомогти.

Він ковзнув поглядом у мій бік, настільки, наскільки дозволяли колодки.

- Хто це? - прошепотів.

- Моє ім’я неважливе, але я говорю щиро.

Він хмикнув:

- Звучиш щиро. Ти поні? Теж схоже. Прийшов запропонувати мені останній шанс на чотири ноги? Відчепись. Вбивцям не треба ні два, ні чотири.

Я похитав головою, хоч він і не бачив:

- Поні — так, але не за цим прийшов. Я знаю, що ви нікого не вбивали, і знаю, що ваша племінниця в безпеці. Я хочу… хм… зараз повернуся.

Йшла варта. Я метнувся назад за діжку. Ця варта була значно менш приємна за попередню: жбурнула в чоловіка помідор і пішла собі, кинувши щось образливе, що я не розібрав.

Коли все стихло, я знов підкрався до колодок. Засув був замкнений товстим висячим замком — грубим, не хитрим. Я обережно «нащупав» його магією, намагаючись зрозуміти механізм. Метал дзенькнув — чоловік почув.

- Ти повернувся? І ти серйозно? Ти певен, що вона в безпеці?

- У безпеці, з моїми друзями. Пам’ятаєте, її ж… купили? Ми не звідси, - прошепотів я, зосереджуючись на нутрощах замка. Зламувати — значить шум. - Вона сумує за вами. А якщо ви нікого не вбивали, то не повинні тут помирати.

Черговий вартовий — я відскочив у тінь, але магічне «відчуття» замка не відпускав. Я чекав, поки він пройде.

Я продовжив копирсатися всередині замка на відстані — і знайшов! Там була окрема деталь, що тримала дугу замка. Якщо її підняти — замок зніметься. Неможливо залізти туди пальцем… але магія — це і є палець.

Я мало не підскочив від радості. Коли дозволила ситуація, я знову підповз.

- Я зараз відкрию. А потім хапай мене — й не відпускай.

Він мало помітно кивнув, цього мало вистачити.

Клац! Я потягнув — і він висмикнувся з колодок, які більше не тримали його.

Він обернувся й помітив мене, виглядаючи непевним, але все ж зробив, як я сказав. Швидко підійшов до мене й ухопив мене за гриву.

- Робіть… що б ви там не робили.

- Куди подівся той чоловік? - пролунав голос однієї з вартових. Наш час вичерпався. Я підняв навколо нього щит і телепортувався. Через паніку я цілився не дуже точно, але ми були далеко. Ми опинилися на даху ратуші.

Він роззирнувся спантеличено, потім усвідомив, де ми, й пригнувся, ховаючись. Внизу було видно вартових, що метушилися й нишпорили, шукаючи його.

- Не знаю, що ти зробив, але відчувається це жахливо. Мене зараз вирве… але дякую.

Роздивившись його, я відчув, як щемить всередині. Суцільні синці, бруд, виснаження. Я провів над ним магією, швидко очищаючи його від усього того бруду й огидних плям. Від синців і ран я нічим не міг допомогти.

- Будь ласка. Але нам треба рухатися далі. Ви витримаєте ще один стрибок? Ем… Я — Даск Хоуп.

Він опустився на зад, сідаючи.

- Ім’я — якраз саме те, що треба. Ти прийшов трохи після сутінків, і дав мені надію, коли я думав, що її вже нема. - Він повільно видихнув. - Дай мені секунду відновитись. Тут ми в безпеці.

Ніхто знизу навіть не думав глянути вгору. Почалися крики.

- Це ти! Ти з ним говорила! Я бачила! Він усміхнувся! Що ти зробила!? Це ти його відпустила!

Одна вартова звинувачувала іншу, а третя вже була готова приєднатись до цькування. Та, що стала мішенню, тупнула копитом і намагалася захиститись, але її ніхто не чув.

Мені це зовсім не подобалося.

- Вона… вона нічого поганого не зробила.

Чоловік похмуро кивнув.

- Вона ніколи не говорила гидот просто так. Добре серце в неї. Якщо вирішать, що це вона його відпустила, її кинуть у колодки наступною. Як «приклад». Або й гірше.

Я зморщився від цієї думки.

- Ми не можемо лишити її… Це частково й моя провина.

Чоловік поплескав мене по плечу.

- Ти кращий, ніж я думав. І що ж ти робитимеш? Я мало чим можу допомогти — ходяча гематома, от і все. Тільки язиком працює добре.

Я не звинувачував його. Підніс копито, показуючи «тише». Він не зрозумів жесту й здивовано глянув, тож я прошепотів:

- Шшш.

Цього разу дійшло.

Ми разом визирнули з-за краю даху. Внизу вже остаточно вирішили, що винна саме та вартова. Вони зв’язували її, незважаючи на її розпачливі крики. З будинків виходили поні, спершу плутаючись у здогадах, але новина, що чоловік утік, і це нібито її провина, поширювалась швидко. Збентежений натовп перетворився на розлючений. Крики стали огидні, долинали пропозиції таврувати її як зрадницю, або просто повісити — лінчування. Її сльози нікого не хвилювали, а загальна лють тільки росла.

Прибула мер, у піжамі, але з обличчям, сповненим важкої серйозності. Вона говорила голосно й чітко:

- Дорогі громадяни, у нас ще ніколи не було такого явного зрадництва серед варти. Ґріс Лайтнінґ, здається, твоя мораль сьогодні найшвидша річ у місті. Є що сказати на свій захист?

Вона тремтіла.

- Бог свідок, я нічого не зробила! Я ні…

Мер недбало змахнула копитом — і одна з вартових ударила бідолашну в бік, збивши їй подих.

- Досить. Що скажете, мої люди?

Натовп вибухнув схваленням і тупотом копит.

- Зрада — найгірший злочин, навіть гірший, ніж той чоловік. Кажуть, людині властиво помилятися, але ми — кращі. Ти випустила вбивцю. Навіщо?

Вона зірвалася на гримасу.

- Приготуйте мотузку.

Її збиралися вішати! Хвиля паніки пробігла по мені гострою електрикою. Я чув, як чоловік позаду мене рухнув тілом, зляканий не менше. Я мусив щось зробити. Натовп ревів вимогою крові. Лошат відводили додому — вони не повинні це бачити. Але процес не зупинявся.