Раз крок, два крок, три копитце — На четвертий смерть іскриться.

Схоже, справи справді йшли вгору. Тепер експедиції очолювали вже не лише я, і все просувалося значно швидше. Як з’ясувалося, після колапсу інфраструктури розподіл їжі та доступ до чистої води стали дуже нестабільними. Це було не все, що людям потрібно, але саме те, без чого вони не могли обійтися.

Я почувався добре. Ми відвертали кінець світу. Так, «Америка», яку я знав, лишалася лише спогадом, але ми стали справжньою силою світла — долали катастрофу без нових жертв, і я не бачив у цьому нічого поганого. Участь армії також пішла на користь — військові були задоволені, що тепер вони частина розв’язання проблеми, а не щось, що я «обходжу стороною».

Звісно, саме тоді до мене підійшов солдат, зупинившись трохи далі, ніж зазвичай буває комфортно.

- Командування наказало негайно з’явитися, - повідомив він.

Сінді нахилила голову.

- Хай самі виходять сюди. Нас же не пускають всередину, пам’ятаєш?

Він махнув рукою.

- Обставини змінилися. Сьогодні вам дозволено увійти. Заборонено торкатися будь-яких живих істот. Йдіть за мною.

Я підвівся на копита, розбудивши Сандру та Даска. Вони без слів рушили за мною.

- І чому така паніка через те, що я торкнуся якогось поні? - запитав я.

- Просто передаю накази, - буркнув він і повів далі, крізь ворота, у саме місто.

Це був мій перший справжній погляд на нього — і, мушу сказати, мені сподобалося. Вулиці прибрані, небезпечні будівлі знесено, уламки вивезено. Місто вже не виглядало таким високим і величним, як колись, але й не здавалося зоною бойових дій.

Незабаром ми підійшли до приземкуватої будівлі. Солдат показав усередину.

- Прошу. І поводьтесь чемно.

Я пройшов вперед, але він спробував перегородити шлях моїм супутникам, чим викликав сердите шипіння Сандри.

- Куди він — туди й ми, - сказала вона.

Я повернувся до солдата.

- Вони мої охоронці й найближчі помічники. Усе, що скажуть мені, я передам їм і так.

Даск встав на задні ноги, поклав передню на груди.

- Обіцяємо тримати все в таємниці.

- Не я вирішую, - зітхнув солдат. - Обговоріть це з начальством всередині.

- Гаразд, я швидко, - відповів я і рушив далі.

Планування будівлі було простим, і невдовзі я знайшов велику конференц-залу, де за столом сиділо з десяток людей, що явно виглядали офіцерами. Найстарший із них підвівся, коли я увійшов.

- А ось і наш загадковий суб’єкт S-класу, - промовив він. - Давно хотів спитати: чому ви так наполегливо служите Америці, тоді як інші воліють розривати цивілізацію на шматки?

Чи мав я гарну відповідь?

- Бо це правильно, - сказав я. Звучало банально, але це була моя правда, і я не збирався від неї відмовлятися. - Люди гинуть, на двох чи чотирьох ногах — неважливо. Всі вони жертви, і я хочу це зупинити. Люди не перестали бути людьми лише через те, що захворіли. Вони потребують допомоги. Я розумію, важко рятувати того, хто в паніці б’ється й тягне тебе на дно, але це не означає, що треба дозволити йому потонути.

Єдина жінка за столом поправила окуляри й поглянула на мене поверх оправи.

- Нам повідомили, що ви можете зробити інших неінфекційними, але не себе. Поясніть це офіційно.

Сінді роздратовано фиркнула.

- Ми — джерело. Усередині нас цей дар відновлюється, хоч би що ви робили. Але ми навчилися використовувати його на добро й не прагнемо заражати людей.

Я зауважив, що ніхто з них не носить захисних костюмів, не сидить за склом — нічого такого.

- Гадаю, ви це усвідомлюєте, раз пішли на такий рівень довіри. Дякую вам за це, - відповів я.

- У нас є... прохання, - озвався інший офіцер, схожий на того, хто насилу дихав. - Я вмираю. Запаси мої ліків закінчилися, а лабораторія, що його виробляє, знищена. Якщо ви справді можете зробити так, щоб я лишився притомним і функціональним, я краще житиму на чотирьох ногах, ніж помру на двох. Не хочу залишати Америку в такому стані. Ви можете «вилікувати» мене цим вашим даром?

Ось цього я точно не очікував. Поки я обдумував відповідь, Сінді вже відповіла:

- Авжеж! Для нас це буде честь. Ми вже маємо досвід у спрямуванні дару. Ким би ви хотіли стати — яким поні?

Жінка в окулярах запитала:

- Як? За нашими даними, зараження потребує обміну рідинами.

Я кивнув.

- Саме так. І якщо ми хочемо керувати процесом, потрібен тісний контакт. До речі, чи можуть мої охоронці приєднатися? Не те щоб я боявся нападу, але вони — мої найближчі помічники.

Інший офіцер заперечно хитнув головою.

- Виключено. Це питання суворої таємності. Вони чекатимуть зовні.

Офіцер, що доживав останні дні, підвівся на ноги. Його трясло, наче листок на вітрі. Я мимохіть задумався — скільки сил він витратив, щоб триматися, молитися за кращу долю, ніж ту, яку ми йому пропонували. Я намагався знайти слова підтримки:

- Ви залишитесь собою, просто в іншій формі. Ми не залишимо в вас дару від самого початку. Ви, мабуть, будете найчистішим і найвільнішим від інстинктів поні з усіх, кого ми бачили.

- Збережіть ці підбадьорливі балачки для когось іншого. Сам розберусь. Мене всі тут добре знають, - пробурмотів він, зупиняючись просто переді мною. - Ну що, тепер що — французький поцілунок?

Сінді нахилила голову.

- Один із варіантів.

- Думаю, єдиний, із яким я ще можу змиритися, хоч і не надто приємний.

Дозволь мені, - пролунало в моїй голові, і я дозволив.

Сінді нахилила наше тіло вперед і торкнулася його губ, на мить ковзнувши язиком — перш ніж відсунутися. Але чоловік схопив її за щоки, отримавши поцілунок ще на кілька секунд, перш ніж відпустити. Вона спалахнула червоним, збентежена його раптовою рішучістю.

Я відчув, як дар почав розтікатися його тілом. Потік був середньої сили — не королівський. Мій ріг засяяв, коли я спрямував енергію:

- Попереджаю, одяг не виживе. Ви вже вирішили, ким хочете бути?

- Одним із тих, з рогом. Не тягне ні на фермерство, ні на польоти.

Помітив, як жінка-офіцер і ще кілька людей старанно записують усе, що відбувається. Звісно — таке вперше.

Сінді приєдналася до мене магією, і ми разом почали перебудовувати його тіло. Дар намагався змінити стать, але ми спрямували його інакше, виростивши спіральний ріг. Шкіра вкрилася рожевим хутром, а ми одночасно виштовхували з тіла хворобу, що точила його. З тріском кісток і стогоном болю він упав на чотири ноги.

- Спокійно, - сказав я, - тримайся думкою за друзів, за те, що важливо. Не піддавайся новим інстинктам — ми їх скоро приберемо.

Його штани розірвалися, коли ноги змінили форму, а з-за спини прорвався хвіст, темно-червоний, як і грива. Тепер перед нами стояв рожевий єдиноріг із бордовою гривою. Я відчував залишки дару в його тілі й спрямував їх у серце, легені та інші життєво важливі органи — замість хвороби там тепер панувало здоров’я.

Він глибоко вдихнув і похитав головою.

- Не знаю, що ви зробили, але це було неймовірно.

Розвернувшись до колег і спробувавшт віддати чітке, хоч і трохи кострубате, вітання.

- Почуваюся, як слон у крамниці, але здоровий, як кінь. Дозвіл повернутися на службу?

Жінка підняла ручку:

- Відмовлено. Спершу знайди собі штани.

- Є, мадам, - усміхнувся він, а потім глянув на мене. - Ви добре впоралися. Звикнути буде важко, але... я живий. Це боліло, наче чортова операція, та хіба добра операція не болить?

Він спробував зробити крок — упав, але відразу ж підвівся й пішов далі, вперто, по-новому навчаючись керувати тілом.

- Ми спалили дар настільки швидко, що ти не встиг засвоїти інстинктивні рухи, - відзначив я. Це спричинило нову хвилю записів.

- Сам навчусь, без жодних хворобливих підказок, - буркнув він і зробив ще один крок, уже впевненіший.

Я обернувся до виходу.

- Гадаю, на цьому все?

- Так, - відповів один із чоловіків. - Але ви можете залишитися в місті. Проте будь-яке зараження без схвалення офіцера не нижче за капітана буде розцінене як злочин. Ви не стоїте понад законом.

Це здалося цілком справедливим.

- Гаразд, - відповів я з коротким кивком.

Справи й справді пішли на краще.