Раз крок, два крок, три копитце — На четвертий смерть іскриться.

Його ніжний візерунок енергії був яскравим, але місцями жахливо переплутаним. Ми з Сінді працювали в тихому злагодженні, починаючи розбирати ці вузли й вирівнювати їх у рівні ряди, щоб енергія могла текти вільно. Щойно вони звільнялися, лінії рухались уже власною рушійною силою. Здавалося, розум — далеко не статичне місце: вони текли всередину, повз і навколо одна одної, ніби навмання.

Ми натрапили на щільніший вузол і тихо погодилися, що треба перевірити, як там Хоуп, перш ніж просуватися далі. Ми виринули нагору — так би мовити — і побачили, що Хоуп тремтить у наших обіймах, а сльози течуть йому по морді. Я ніжно провела копитом по його спині.

- Ти як? Хочеш, щоб ми зупинилися?

Хоуп похитав головою.

- Ні, не гаразд, але це не ваша провина. Я просто… вже дещо згадав і тепер не знаю, чи заслуговую бути тут. - Він витер сльози передніми ногами й сів.

Даст Кікер тихо хмикнула.

- Я очолювала групу солдатів з антигуманним порядком денним. - Вона ткнула копитом у Неон. - А це була її держава! Поняття не маю, що ти такого міг зробити, щоб навіть наблизитися до цього.

Хоуп криво всміхнувся.

- Ти маєш рацію… Коли все розвалилося, я, е-е, спробував зробити щось типу бомбосховища. Зачинився у своєму підвалі з кількома друзями й усіма припасами, які ми змогли зібрати, і намагався перечекати. - Він потер шию. - Коли ми побачили крізь вікно поні, що тинялися вулицею, вирішили, що це більше схоже на зомбі, ніж на радіацію, і з полегшенням почали користуватися водопроводом. Погана ідея. Мій хлопець обернувся першим.

Даст підняла вухо.

- Ти був геєм?

Хоуп здригнувся.

- Я не пам'ятаю… Я лише знаю, що це був хлопець, і він мені дуже подобався. Я навіть себе не бачу. Все ще так перемішано. Я злякався, і мій інший друг — теж. Коли один із нас став поні й кинувся за нами… ми втекли. Я… просто покинув його й утік. - Він приклав копито до голови. - Я навіть не знаю, чи він живий… Мені так соромно, але я біг і біг, навіть коли інфекція поступово змінювала мене. Так я став тим, ким є — єдинорогом-жеребцем. - Він опустився на живіт. - Принаймні як поні я кращий, ніж був другом. Ми… Ми зачинили його в підвалі. Він, мабуть, помер від спраги. І це зробили ми. Я вбив його. Треба було просто відпустити, може б і вийшло все добре…

Сандра поклала копито йому на голову.

- То був хаос. Ніхто тоді не знав, як правильно… Лише святі діяли інакше. - Вона глянула на мене, коли Хоуп сховав обличчя. Я зрозуміла натяк. Я лишилася з нею, навіть коли думала, що чиста, і знала, що вона змінюється.

Я зітхнула й підхопила Хоупа ближче.

- Слухай, це вже минуло. Ніхто з нас не ідеальний. Ти до біса багато зробив, щоб зробити цей світ кращим. Не можна нищити себе за помилку, яку зробив хтось, хто вже навіть не зовсім ти.

Неон глянула на Даст Кікер.

- Ось чому всіх нових звернених треба було тримати поруч з кимось постійно. Я не для розваги це правило вигадала.

Даст закотила очі.

- Я не казала, що всі твої правила були дурними. Якби ні — я б тобі не служила. Ти тримала дисципліну, і більшість підлеглих тобі лише виграли від цього.

Неон усміхнулася.

- Ти це серйозно?

Даст зиркнула на неї.

- Боже милостивий, тобі що, потрібне моє схвалення?

Неон почухала підлогу копитом, але на морді в неї з'явилася хитра посмішка.

- Не завадило б, моя хороша міньйонко.

Даст різко відвернулася.

- Господи… щоразу, коли починаю думати, що ти нормальна людина…

Хоуп раптом сів.

- Ви ж не закінчили, так? Продовжуйте.

Сінді зморщила носа.

- Ти впевнений, що це добра ідея? Ми вже викопали стільки болючих спогадів…

Хоуп торкнувся грудей.

- Я хочу все. І хороше, і погане. Я принаймні хочу згадати того, кого я… убив. Він заслуговує хоча б на це.

Він виглядав рішуче. Я глянула на Сінді — вона кивнула. Ми зібрали його ближче й знову занурилися в лабіринт енергетичних ліній всередині нього. Я чула голоси, але зосередженість була надто глибокою, щоб ризикнути відволіктися.

- Це… тривожно. - Це Неон?

- Недарма вона наша лідерка, наша "принцеса", як її називають.

- Так, але те, як вони обидві просто… бр-р.

- Не про те зараз. Як там возз’єднана сім’я?

- Чудово. Вони в захваті, хоч це й військова база. І не дивно — тут їх приймають такими, як вони є, поні чи ні. Порівняно з тим, звідки вони прийшли…

Я відвернулася від розмови й знову сконцентрувалась на роботі. Кожна лінія була жахливо переплетена з кількома іншими, і розплутування йшло повільно. Інколи вони знову заплутувалися у вузол, ніби навмисне, але ми не збиралися здаватися.

Свідомість рвучко повернулася до тіла. Даск Хоуп впав на підлогу й одразу відскочив, скрутившись клубком, затиснувши голову копитами й заплющивши очі.

Сінді тихо насупилася.

- Це потребує значно більше роботи, ніж я думала. А я вже очікувала багато.

Сандра вмостилася поруч і ніжно обняла його.

- Забудь про роботу — ти що, не бачиш, йому боляче? Хоуп, ти як?

Хоуп перевернувся до неї й зарився мордою в її шерсть.

- Це болить… Найстрашніший головний біль у житті… Вибач.

Даст підійшла, схопила його за шкірку й притягнула до себе, обгорнувши тілом.

- Дурний жеребець, немає нічого ганебного в тому, що тобі боляче після операції. Навіть якщо це… ну… магічна операція, це все одно операція.

Хоуп сів, притулившись до неї, і поцілував її в щоку.

- Ти права… Ем, може, мені краще заснути, щоб не смикатися?

Сінді похитала головою, але відповідала я.

- Якби ти заснув, це б тебе розбудило. Хіба що ми б тебе накачали ліками, а це лише заплутає те, що ми намагаємось виправити. Ти певен, що хочеш йти далі?

Хоуп глянув на Даст у надії. Вона зітхнула й міцно його обійняла.

- Я тебе не відпущу.

Згорнувшись поруч удвох, я поклав руки на голову Сподівання, і ми знову занурилися всередину. Ми відчули, де вузол пульсував — мабуть, від його головного болю — і спробували заспокоїти це, розплутуючи збуджені нитки, звільняючи їх. Спершу кожна пульсувала сердито, та швидко вгамувалась, і незабаром простір знову став спокійним.

- Усе добре. Тримайся, я знаю, що ти сильний.

Присутність Сінді, здавалося, просочувалася у вузол і виштовхувала кілька ниток зсередини, поки я обережно тягнув ззовні. Кінець поволі наближався до нас. Вони спалахнули новою люттю, й ми ледь чули скиглення нашого пацієнта, але він не втік, і ми не зупинилися.

Я не був певен, скільки часу минуло, але плетіння вже виглядало таким гладким, як і мало бути. Нитки текли та крутилися так, як їм хотілося, не заплутуючись одна в одну. Там лишалися пошарпані краї та пом’яті місця, але ми вже мало що могли з цим зробити — тільки чекати, поки вони зціляться самі, якщо взагалі зможуть.

Ми повернулися до «реального» світу й побачили, що Даск — весь в сльозах, але спав у копитах Даст Кікер. Вона підвела погляд, коли ми прийшли до тями, і повільно кивнула. Вона нічого не сказала, та й не було що говорити. Ми підвелися, і я прошепотів:

- Я принесу нам їжі.

Вислизнувши з кімнати й проходячи коридорами, ми натрапили на солдата — людського. Він здивовано глянув на нас, а тоді — із зацікавленням.

- Це ви ті не-дикі-дикуни?

Сінді взяла мою руку й вказала нею на нас самих:

- Це ми. Ми безпечні. Ми не скривдимо вас.

Він нерішуче кивнув і озирнувся.

- А якщо… ну, теоретично… а якщо комусь би це було потрібно?

Я підняла кошлату брову.

- Ти хочеш, щоб тебе скривдили?

- Ні, господи, я про інше — щоб заразили!

Сінді розділяла моє здивування.

- Ти хворий? На щось? - Я згадав генерала, якого ми вилікували понізмом. - Ти виглядаєш здоровим.

Він швидко відмахнувся.

- Ні-ні, просто теоретично. Ем… не хворий. Просто уявімо, що хтось цього хотів. Саме тому, що хотів.

Я невпевнено почухала потилицю.

- Ну… мабуть, нам спершу довелося б поговорити з начальством. Просто так взяти й заразити когось, навіть якщо він сам просить, — нас за це можуть серйозно покарати. І, можливо, кілька разів перестріляти. Ти не знаєш, де тут кухня? Мої друзі чекають на вечерю. І я теж.

Він махнув великим пальцем уздовж коридору.

- Проведу. - Він розвернувся і повів нас уперед. - То ви вже таке робили?

- Що саме? - спитала Сінді.

- Заражали людей? Це ж те, що дикуни люблять робити, так? - Він нервово пирхнув — геть нещирим смішком.

Я пригадав увесь наш досвід, але згадався лише один випадок, ні…

- Був один чоловік. Його мали вбити за те, що він не хотів ставати поні. Ми перетворили його на поні замість цього. Ще й саме на того, ким він хотів бути.

Він кинув на нас погляд через плече.

- Ви можете це контролювати?

Сінді кивнула.

- Якщо ми поруч у момент зараження, ми можемо багато чого контролювати в процесі. Але ми все одно не будемо робити цього без дозволу вашого командира.

Він скривився, коли вона прямо назвала його незграбний підхід, і швидко відвернувся. Незабаром ми дійшли до їдальні. Ми взяли кілька таць — собі й нашим друзям — і повернулися до кімнати без проблем. Солдат не пішов за нами, може, передумав або мав інші справи.

Коли ми зайшли всередину, побачили, що Хоуп сидить напівпритомний і спирається на Даст Кікер. Неон підвела вуха, сидячи поруч із Сандрою.

- Знайшли, все нормально?

Ми поставили таці так, щоб усі могли дотягнутися, і взяли свої, сіли та почали їсти цю баланду. Вона була гіршою, ніж у минулому містечку — там їли домашнє, а тут — стандартний пайок, зроблений лише для підтримки солдатської витривалості.

- Нічого страшного, хоча, здається, один із солдатів хоче стати поні. Не сказав чому, але надію не приховував.

Неон примружилася з хитрою усмішкою.

- Не дивно. Хто б не хотів стати поні? - Вона виставила копито, ніби демонструючи. - Ми — величний вид.

Даст Кікер закотила очі.

- У людей теж є свої переваги.

Сандра тихенько хмикнула.

- Ми — все ще люди, просто дуже волохаті. Може, наші діти вже зможуть сказати, що вони повністю поні, але я не забула, як це — бути людиною. Це частина мене.

Неон знову вмостилася й підтягнула до себе одну з таць.

- Добре, але я не дуже сумую за минулим.

Сінді глянула на Даска.

- Почуваєшся краще? Щось згадав?

Даск Хоуп тремтливо кивнув.

- Я… так. Я розповім після їжі… - Він звучав тихо та стримано. Я лише сподівався, що все не так погано.