Розкидані.
Я носив на голові поні замість капелюха. Швидка перевірка показала, що це був Лоун Вінг. Ми стояли посеред трав’янистого поля, і довкола нікого. Щось пішло не так?
- Ти в порядку, Лоуне? - я відчував себе трохи розтрощеним після того чарівного ривка, але загалом цілим.
Лоун зісковзнув із мене, залишаючи по собі слизький слід. Цей хлопець іноді був схожий на равлика.
- Вибач… я в нормі. А де ми?
Я повільно обернувся.
- Нічого особливого. Трава, кущі. Жодних міст, чи хоча б хатинок.
Сінді трохи насупилася.
- Може, вона ще новачок у цьому заклятті.
Я змахнув рукою.
- Тоді краще б ми просто пішли швидше від солдатів, а не оце. Боже… Сподіваюся, Сандра хоча б вижила.
Лоун потерся об мою ногу, майже як кіт.
- Я буду твоїм охоронцем і другом, якщо дозволиш.
Я присів і лагідно потер йому голову, наче домашньому псу.
- Ти й так уже мій друг. Ходімо пошукаємо їжу.
Лоун задоволено замуркотів, перш ніж показати на траву.
- Можемо їсти оце?
Я не був певен.
- Я ще не зовсім поні. Не впевнений, що можу просто пастися. - Я зірвав кілька стебел, сунув до рота, і відразу виплюнув гіркоту. - Бр-р. Краще щось інше. І воду — вона ще важливіша.
Лоун розправив крила й піднявся над моєю головою.
- Я знайду все! Покладися на мене!
Я вмостився на камінь, достатньо великий, щоб не сидіти просто на землі, й відчув, як новий хвіст мете траву.
- Добре. Але якщо за десять хвилин нічого не буде — повертайся.
Він кивнув і зник у небі.
Сінді підказала:
- А чому б тобі не спробувати відчути, чи є поруч інші?
Гарна думка. Я заплющив очі й торкнувся того ментального простору. Кожного разу виходило дедалі легше.
Там було небагато вогників — не так, як у місті. Лише окремі іскорки. Я якось одразу зрозумів, яка з них — Лоун, бачив його кола в небі. Без світлового «шуму» інших можна було розрізнити поодиноких. От тільки масштабу я не відчував: наскільки далеко вони від мене — невідомо.
Чи варто кликати когось ближче? Я вагався: хтозна, дружні це поні, чи ні. До того ж, просто більше поні нас швидше не врятує. А ми й самі не знаємо, куди йти.
Коли розплющив очі, побачив Лоуна на колінах у мене. У зубах він тримав дві груші за стебла.
Я взяв їх і нагородив його погладжуванням.
- Дякую, Лоуне. А ким ти був до того, як став пегасом?
Груші виявилися соковитими й смачними. Я згадав, що вода з фруктів теж рахується, і це трохи зняло напругу. Може, він ще знайде щось подібне.
Лоун замислився, насупивши брови.
- Це… складно згадати… - Він перекотився на спину, виставивши живіт і червоніючи. - Але я спробую…
Сінді пустила в хід наші руки, піддражнюючи його, щоб розговорився.
Лоун здригнувся, але заговорив швидше:
- Я пам’ятаю… гострі речі. Чисте, біле. Хворі люди… Дехто поводився дивно. Ми намагалися їм допомогти.
Йому ставало все важче. Ми підштовхнули його ніжними дотиками, і він зітхнув:
- Так… ми допомагали, але вони ставали гіршими. Одна, жінка, попросила мене нахилитись. Я думав — вона боїться, чи вмирає… Я нахилився, а вона… поцілувала мене й затягла під себе. І коли все закінчилося… ось так я змінився. Я був створений для однієї мети… Я був лікарем… лікарем…
Його тіло здригалося, ніби виплескуючи біль і пам’ять. Сльози текли по щоках. Він повторював лише одне:
- Я був лікарем…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!