Раз крок, два крок, три копитце — На четвертий смерть іскриться.

Луна втупилася в мене. Її очі були широко розкриті, а вираз обличчя — невпевнений. Вона повільно похитала головою.

- Ти можеш мене зрозуміти?

Деякі речі не змінювались.

- Так.

Сінді з цікавістю озиралася в саду.

- Я тебе прекрасно розумію.

Луна тихо хмикнула.

- Воно говорить… і рухається самостійно? Уяви, як нам шкода… Немає виправдання за шкоду, яку ми заподіяли.

Я почув її жаль і підняв руку.

- Відтоді ситуація тільки погіршилася, та це не зовсім твоя провина. Наша армія прийшла відновлювати порядок, і оскільки всі учасники виглядають як прибульці й відчувають примус “атакувати” їх, усе закінчилося насильством. Я умовив їх відступити, але не до того, як ми втратили багатьох поні.

Сінді кивнула головою.

- Це було жахливо, але Вільям добре впорався й відігнав їх, перш ніж могло статися ще більше лиха. Та й не одному з тих солдатів тепер доведеться звикати до життя на копитах.

Луна наблизилася, обходячи мене колом.

- Як ти це зробив? Ти накричав на них? - Вона потягнулася й торкнулася одного з моїх маленьких відростків, які мали стати крилами. - Це дуже тривожно. Ти впевнений, що з тобою все гаразд?

Я знизав плечима.

- Настільки впевнений, наскільки можна бути, коли повільно перетворюєшся на якесь… створіння? Під час останнього сну в мене була якась колективна телепатія, і я зміг просто наказати їм піти й припинити битися з солдатами. - Я повернувся до неї, як раптом біль вибухнув гострими уколами вздовж моєї спини. Я впав на коліно, спираючись руками й стримуючи бажання закричати.

Сінді нахилилася, намагаючись підглянути, а Луна лишалася за мною, без сумніву спостерігаючи.

- Я підозрювала… Ритуал включав кількох наших правителів, алікорнів. Вони були слабкі кілька днів після цього, і ми були певні, що частина їхньої сутності полетіла у порожнечу, й ось вона.

Біль посилився, і з’явилася цівка крові, а слідом відчуття сильного потоку знаменувало завершення росту. Через плече я побачив, як з обох боків розкрилися величезні рожеві крила.

- Чому рожеві?

- А чому б і ні? - Луна підняла брову. - Один із лідерів — блідо-рожевий, майже білий, інший — дуже насичено-рожевий. Ти десь посередині. Ти хочеш говорити про теперішнє, чи про минуле?

Я важко підвівся й знову повернувся до неї.

- Як нам це виправити?

Луна похитала головою.

- Новин у мене немає. Почну з початку, щоб ти зрозумів, як усе почалося.

Я відчув, що дивлюся на світ її очима. Не міг керувати нею, лише дивитися, слухати й відчувати. Я переживав її спогади. У кімнаті було кілька алікорнів: лавандова, рожева, біла (хіба вона не рожева?), і коричнева. Лавандова жваво говорила про те, як вона радіє відкриттю порталу, й під’єднувала електроди до масивного столу.

_______________________________________________

- Цілий новий світ! І цей не так близько до Еквестрії, щоб були ефекти резонансу, як у Кантерлотській Школі, чи дзеркальних світах. Ми зможемо торгувати й навчатися без страху. Ви ж знаєте, які дива там! - Лавандова алікорн світилася від захвату.

Далі все трохи розмилось. Луна, мабуть, не дуже слухала, нудьгувала, поки та не переставала тараторити про технічні деталі, аж доки не перейшла до дії.

- Гаразд, поні, тут мені потрібна ваша допомога. Щоб створити фізичний портал, треба багато магії, тому синхронізуємося.

Я відчув, як Луна робить щось рогом, за нею решта теж засвітили, пульсуючи, доки не налаштували той ритм, про який просила Лавандова. Велика енергія виходила з мого — себто з Луниного тіла — й змішувалася з енергією інших, утворюючи нестійку кулю чистої магії. Лавандова смикнула важіль, і все потекло у систему труб і машин. Кімната ожила від вогнів і свистків. Вуха Луни терпіли все це з гідним мовчанням.

- І ось воно, майбутнє! - Лавандова натиснула копитом кнопку, й ряд індикаторів почав заповнюватися, викликаючи її захоплення. Але на класичній позначці 95% процес зупинився, а індикатори почали вибухати, розсипаючись склом. - Це не так мало бути…

Луна повернула голову на звук здивування. Біля дверей стояли озброєні поні. Вартові? Вони попадали на підлогу, коли щось насильно висмоктало їхню силу й потягло в машину. За ними впали Біла та Рожева. Лавандова впала в паніку, бігаючи й намагаючись зрозуміти, що не так. Ріг Коричневої засвітився сріблом, і все почало стихати. Його магія утримувала щось на кшталт “штекера” машини.

Лавандова голосно зітхнула.

- Це була невдача… всі цілі?

Тих, кого виснажило, ледве вистачило на кивок. Вони вижили й мали відновитися з часом.

_______________________________________________

- І так воно й було, - Луна щільно склала крила. - Усі вартові замку були виснажені, їхня сутність кинута в порожнечу. Як ти бачив, двоє з наших принцес також — моя сестра Селестія та наша племінниця Кейденс. Без тіла для захисту й кинуті між світами — диво, що хоч щось впізнаване залишилось, але я бачу подібність у тобі. - Вона вказала на Сінді. - Ти майже ідентична Кейденс.

Сінді звела вуха.

- У мене й ім’я схоже на її. То Вільям буде схожий на Селестію?

Її зведені вушка чомусь нагадали мені власні, які дратівливо смикались.

- А мені слово дадуть?

Луна похитала головою.

- Час голосування давно минув. Ми всі камінці, яких несе лавина. Моє почуття провини зростає: з нашого боку найгіршим була тимчасова слабкість, тоді як ваш світ переслідують смерть і каліцтва. - Вона змахнула копитом — і я раптом виявився геть голий, навіть відчув холодний вітер, якого раніше не помічав.

Луна виглядала щиро здивованою.

- Я була певна, що ти кобила, або мав нею стати.

Сінді хтиво всміхнулася.

- Він же росте, хлопець.

- Я бачу, - хмикнула Луна. - Може, в тобі таки є трохи вартового...? Я хотіла оцінити повний масштаб твоєї скверни, а не просто витріщатися на тебе.

Я прикрився рукою, але це було так, ніби намагався сховати меч за допомогою пластиру — користі майже ніякої.

- Так, е-е, що ти пропонуєш робити насправді?

Вона не встигла відповісти, бо я прокинувся. Лоун сидів на мені й дивився згори великими очима. Я відчував тепло його тіла й тягар його величезного жереб’ячого члена. Він широко всміхнувся, помітивши, що я прокинувся.

- Вільяме, вона зникла!

- Хто? - я обережно відсунув Лоуна вбік, і він легко зліз, але ніжно потерся об мене. - Де Сандра?

Лоун показав у глиб хати.

- Сказала, що ляже спати на ліжко, бо та пані пішла.

Я відчував, що щось випускаю з поля зору. Підвівся й потягнувся, усвідомлюючи, що мої нові крила не були сном — вони теж розправилися разом із тілом. Чудово. Сінді насупилася.

- Думаю, в нас проблеми.

Лоун підняв голову до неї.

- Чому, пані Сінді?

Сінді здригнулася.

- Не можу сказати напевно, але щось жахливе наближається.

У мене всередині зав’язався вузол тривоги. Я простягнув руку до Лоуна.

- Якщо станеться найгірше, не роби різких рухів. Ми тут не для того, щоб «ділитися даром», ясно?

Лоун глянув розгублено.

- Чому б і ні? - він опустився на зад. - Але якщо ти так кажеш...

Моє попередження ледь встигли почути, як вхідні двері вибухнули від удару, й на нас наставили кілька автоматів. Чорт. Я підняв руки, долонями вперед.

- Ми здаємось! Не стріляйте!

Лоун відсахнувся й затремтів, охоплений панікою, не краще було й мені.

З глибини вийшла Сандра.

- Що там... - куля влучила їй у плече, і вона зойкнувши впала.

- Накажи своїм тваринам лягти на землю, а сам — на коліна, руки за голову, лицем у підлогу. Рухайся! - Я не бачив, хто саме говорив, бо яскраве світло било просто у двері. Шансів проти їхніх стволів я не мав і не хотів давати більше причин нас розстріляти, тож махнув рукою вниз.

Лоун ліг настільки, наскільки дозволяла його анатомія, тремтячи, як осиновий лист. Сінді насупилася на солдатів.

- Ви дуже жорстокі. Ми ж нікого не кривдимо.

А я тим часом повільно ліг долілиць. Гуркіт чобіт оточив мене, і вже за мить мене жорстко стягнули пластиковими стяжками. Те саме зробили й із Сандрою, яка ще скиглила, хоча з певною обережністю — ніби чекали приводу добити її.

З Лоуном вони довго не знали, що робити: занадто явна біологічна загроза. Його змусили лежати, поки не притягли собачу клітку й наказали залізти всередину, аби не торкатися його голими руками.

Нас підняли грубими рухами й витягли з хати.

З хорошого — ми ще живі. Усе інше мені не подобалося, але хоча б не мертві. Я не бачив облич військових: вони, мабуть, переходили на більш захисні комплекти від біозагроз, але ще не дістали повних костюмів. Нас кинули разом у броньований фургон і зачинили двері. Усередині з нами лишився один солдат у повному біозахисному костюмі.

- Фасцинуюче... Ви мене розумієте?

Я вже втомився від цього питання, але кивнув.

- Так.

Сінді кивнула сама собі.

- Ага.

Лоун теж визирнув і приєднався до кивків.

- Так.

Сандра застогнала, дряпаючи копитом підлогу.

- Так, але болить... Ви лікар?

- Так. Дозвольте оглянути? - Сандра кивнула й безсило впала набік, і він підійшов до неї. Я відчував хворобливу ревнивість, коли він став поруч із моєю пораненою напарницею. Але допомога була найкращим, що я міг дозволити, тож я зціпив зуби й чекав.

Він працював тихо.

- Тобі пощастило, куля пройшла навиліт.

- Я не відчуваю себе щасливою.

- Жоден поранений кулею не відчуває щастя, - відповів він, швидко обробляючи рану та накладаючи пов’язку. - Ви перші, кого ми змогли захопити живими. Чи будете співпрацювати?

Сандра загарчала.

- Я щойно прокинулася — й мене одразу підстрелили!

Я сперся спиною об стіну фургона.

- Ми зараз повністю у вашій владі. Ми ні на кого не нападали. Ми просто намагаємось вижити в цьому кошмарі.

- Хіба, ми всі не такі? - він закінчив із Сандрою й підвівся. - Ви поки що поводитесь дуже співпрацююче. То як ви взагалі функціонуєте? - Він глянув прямо на мене. - Я ще не бачив, щоб дві голови працювали разом у чомусь складнішому за черв’яка.

Сінді висунула язика.

- Ми просто особливі.

Я не знав, що й казати, тож лише знизав плечима.

- Що б це не було, результат ось перед вами. Біологічно ви знаєте, мабуть, більше.

- Ми знаємо майже нічого, - чоловік, якого я вже вирішив вважати радше науковцем, ніж солдатом, сів назад. - Їдемо в польовий табір, там буде більше можливостей для роботи. - Наче на підтвердження, земля під нами здригнулася, і низьке гудіння сповістило про рух фургона.

Я осів на підлогу.

- Будь чесним: які в нас шанси, що нас не розстріляють?

Лоун забарабанив копитом по передній стінці клітки.

- Можна я вийду? Я буду чемним, обіцяю.

Він зітхнув.

- Ніхто нікуди не піде, доки не будемо в таборі. Тож влаштовуйтесь зручніше.