Нульовий місяць.
Ми влаштувалися у невеликому одноповерховому будинку неподалік від місця, де почали. У холодильнику була їжа, і вдома нікого не було — успіх. Двері були замкнені, але вікно вже розбите. Схоже, мешканці вже стали жертвами всього цього безладу. Щоб не повторити їхню долю, ми взялися за укріплення: забили вікна всім, що знайшли. Двері лишили незабарикадованими, тільки на засув — раптом доведеться вибиратися. Запасу їжі мало вистачити днів на сім, якщо їсти ощадно.
Того вечора, смакуючи консервовану квасолю й відчуваючи себе справжнім героєм апокаліпсису, мені стало зле. Може, від усієї цієї біганини й стресу, але я був страшенно втомлений і з головним болем. Сандра це помітила й поплескала мене по руці:
- Виглядаєш жахливо. Хочеш прилягти?
Я хотів,тож так і зробив. Завалився на ліжко, але сон не приходив. Голова розколювалася дедалі сильніше. Ліжко посунулося, коли Сандра сіла поруч, поклала мене на спину й наклала вологу ганчірку на лоб:
- Ти дурень, знаєш? Міг не йти зі мною. Напевно, вколовся об цвях і помреш від дизентерії.
Я хрипко засміявся:
- Від цвяхів не буває дизентерії. Це від… поганої води. Іржаві цвяхи — це… чорт, як воно… судоми. У мене є щеплення. Це не він.
Сандра насупилась:
- До речі, а хто сказав, що вода тепер безпечна? Що, як ці конячі істоти потрапили у водопостачання? Не думаю, що зараз багато хто чергує на насосних.
Я не мав добрих відповідей:
- Поки що триматимемося бутильованої води.
Раптова млявість накрила мене, і сон звалив, як хвиля.
…Я знову був у тому саду. Темношерста кобила була там. Луна, здається, її звали? Вона дивилася на мене сумно. У неї були напрочуд людські вирази. Вона зробила півкроку до мене:
- Ти мене розумієш?
Я кивнув.
- Ах, думала, ти вже зник. Істото, я мало знаю про ваш вид, але знаю, що ваш світ у великій небезпеці. Я не змогла достукатися ні до кого іншого, тож скажу тобі, навіть якщо ти приречений. Експеримент пішов шкереберть. Замість того щоб дістатися нового світу, ми надіслали туди свою сутність, і вона стала зараженою у просторі між світами. Ви відчуваєте нашу душу, спотворену й збочену порожнечею. Я боюся подумати, якої форми вона набуде.
Я прокинувся — мене трясла Сандра. Вона виглядала наляканою.
- Що? Що сталося?
Вона показала вище моїх очей, на лоб. Я доторкнувся — щось стирчало. Ріг? Я вискочив із ліжка й кинувся до ванної подивитися на себе. Так, ріг. Дуже світло-рожевий. Чорт.
- Бляха.
Сандра підійшла, обійняла мене за плечі, легенько стиснула:
- Ми ще є один в одного, так?
Ми ніколи не були парою, просто друзями, але ми були разом, і я страшенно радів, що не сам. Я обійняв її:
- Я не відчуваю нічого дивного, крім рогу. Я не збожеволів.
Вона кивнула:
- Я… Це важко пояснити, але відчуваю, що маю щось шукати. Мені страшно, Вільям. Що, як я збожеволію, як усі інші?
Я поклав руки їй на плечі й легенько стиснув:
- Я тебе вбережу. Прив’яжу, якщо треба.
Вона пирхнула:
- А якщо я ніколи не «переживу»? Я не хочу бути якоюсь безмозкою кінською істотою.
Я згадав сон, але там не було нічого, що могло б її заспокоїти:
- Дивись, робитимемо все, що можемо. Виживатимемо день за днем.
Так ми й робили. Наступного дня в Сандри з’явився великий червоний хвіст, а після обіду — пухнасті вушка того ж кольору. Вона весь час дивилася на двері, ніби хотіла піти, але лишалася. Мій ріг виріс безглуздо довгим, але більше нічого не відбувалося. Я пробував магію, як у єдинорогів, і за кілька годин навчився підносити пульт із іншого кінця кімнати. Ура! Цей фокус Сандру навіть розважив:
- Принаймні, ти отримав із цього щось корисне.
День по тому Сандра зовсім відмовилась від штанів: її великий хвіст і нові ноги просто не вміщалися. Вона була голою від стегон до низу. Вона постійно дивилась на двері:
- Я хочу піти, Вільям… Я хочу знайти інших. Мушу. Будь ласка, пусти мене.- Вона почухала все більш волохаті стегна. - Я божеволію, сидячи тут. Тут я нікого не знайду. Мушу їх шукати. Мушу.
Я легенько струснув її:
- Сендi, тримайся. Якщо ти вийдеш — станеш безмозкою конячкою, яка ганяється за людьми. Хочеш це віддати?
Вона заперечно похитала головою, сльози стиснулися в кутиках очей:
- Ні, але мушу. Вільям, допоможи мені. Мушу…
Вона раптово кинулася до дверей, але я рвонув за нею, повалив на підлогу. Її хвіст смикався між нами, як зла змія, але я тримав її й поволі відтягнув. Вона розридалася:
- Я не можу перестати думати про пошуки! Воно не відпускає!
Поки вона була в депресії й не рвалася втекти, я швидко схопив мотузки й почав її зв’язувати, поки вона піддалася хвилині ясності. Незабаром вона сиділа на стільці, прив’язана так надійно, як я міг. Я окинув її поглядом: вона була наче сатир, кінь від стегон униз із новими копитами й яскравим хвостом, що нервово смикався. Великі кінські вуха замість людських. Розум ще був у її очах, але то приходило, то відходило, коли її охоплювало бажання поширювати свій «дар». У неї не було рогу, крил чи розколотої щелепи, тож серед різнокольорових коней вона була ще «звичайною».
Вона задрімала, а я сидів навпроти на дивані, стежачи. Перетворення тривало, при тямі вона чи ні: шерсть підіймалася під сорочкою, волосся світлішало до оранжевого. Я зазирнув — хвіст теж посвітлів, як її… грива? Її тулуб видавав тривожні звуки, коли приймав форму коня, і я обережно зняв із неї сорочку, даючи вирости новому тілу.
Прокинувшись наступного дня я побачив, як вона дивиться на мене з новим довгим обличчям. Єдине людське, що лишилося, — руки й долоні. Вона відвела погляд, помітивши, що я її розглядаю:
- Я жахлива.
Я звівся на ще людські ноги й глянув на себе: той самий рогатий чоловік, тільки смердючий від того, що не змінював одяг.
- Почуваєшся краще?
- Ніби… - Вона заворушилася в путах. - Я досі хочу йти, але вже не так сильно. Дякую, Вілле. А ти зовсім нічого не відчуваєш?
Я похитав головою:
- Лише голод. До речі, у нас лишилося бутильованої води хіба на сьогодні.
Її вуха впали, і вона вся якось зменшилася — це було мило й водночас страшно:
- Якщо я вийду, можу вже ніколи не повернутися.
Я повільно кивнув:
- Так… тож я залишу тебе тут, а сам піду. Що найгірше може статися? Я вже заражений, правда?
Вона всміхнулася:
- О, то ти вже чекаєш на поцілунки від конячок?
- Якби це була ти, я б швидко звик.
Вона почервоніла, хоча це мало бути неможливо. У неї не тільки було хутро, але й хутро вже було рудим. Чомусь крізь нього було ще більше рум’яності.
- Я спробую в «Сейфвеї». Він за кілька кварталів.
Вона зітхнула:
- Туди підуть всі, будь обережний. Люди такі ж небезпечні. Маєш чим прикрити ріг?
- Гарна думка. - Я доторкнувся до рогу. Чому він мусив бути таким довгим? Порився в хаті й зрештою замотав його рушником — вийшло щось на кшталт середньосхідного стилю, але геть невдало. - Та-да!
Вона пирхнула — тепер їй це вдавалося з тією мордочкою:
- Виглядаєш жахливо, але менше схожий на єдинорога. Повертайся якнайшвидше й цілим.
Я кивнув, взяв рюкзак. Настав час — або вижити, або померти, а я не був фанатом смерті.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!