Облаштування бази
Я повернувся додому, на щастя ніхто не збив мене з ніг, і хутко прослизнув усередину. Сусіди гуртом були в гаражі — нервові до краю, я їх не звинувачував. Вони щось обступили, тож я підійшов подивитися.
- Він не може тут лишатися!
- Та спокійно, чувак. Йому просто потрібна допомога.
- Він уже змінюється. Далі він на нас кинеться.
Вони говорили про того, хто лежав на підлозі — мешканця мого поверху. Особисто я його не знав, але ми час від часу розминалися. Здавався нормальним… колись. А тепер корчився, перетворюючись на одного з тих поні. Його крила розпласталися, вкриті кров’ю, й тремтіли, наче намагаючись очиститися.
Один із сусідів накинув на нього ковдру:
- Що б ви не вирішили, не дайте йому розбризкувати кров. Це може бути заразне.
Гидкий тріск змусив усіх знову глянути на нього: щелепа розкололася навпіл у неприємному видовищі. Очі розплющилися, він зиркнув на нас. Один із його друзів нервово всміхнувся:
- Бачите, він прокинувся. Як почуваєшся, Джоне? Ти ж не якийсь там монстр, га?
Джон, чи то, що було Джоном, підвівся на копита. Перетворення йшло швидко, але ще не завершилося. Він спробував щось сказати, та з поламаною — чи якою вона там тепер була — щелепою це було складно. І тут, зі свистом, немов хлист, висунувся язик і обхопив друга за шию. Наче цього було мало, в нього виявилося ще два язики, якими він схопив ще одну жертву. На щастя, він більше лизав, ніж вбивав — і за те можна було дякувати. Більше дивитися я не хотів.
- Викиньте його звідси!
Найбільший чоловік у натовпі підхопив того… мутанта? поні? — і, розбігшись, закинув його за ворота. Швидко повернувся.
- Це їх надовго не спинить. Ви бачили, в нього крила.
Я вказав на будівлю:
- Треба засісти всередині, забарикадувати вікна і перечекати, доки військові почнуть відпрацьовувати зарплату. Це не фільм — вони стрілятимуть одразу, потім питатимуть. Я бачив, як одного з них збили кількома пострілами — вони не безсмертні, просто… поні.
Ідея сусідам сподобалась, вони рушили всередину. Але здоровило підняв руку, перегороджуючи шлях двом, кого встиг облизати поні:
- Ні, ви двоє лишаєтеся тут. Можете бути заражені.
Друг того хлопця насупився:
- Ось так, за доброту розплата.
Інший сприйняв гірше:
- Я нікуди не піду! Не засуджуйте мене на той жах зовні. Я тут живу, так само як і ви. Маю право!
Він рвонувся проштовхнутися повз великого чоловіка, та гаражем пролунав гучний постріл. Він звалився, ще два постріли — й усе. Інший сусід, здається Пітер, стояв із пістолетом у руці — щойно стратив потенційно зараженого.
Озброєний чоловік глянув на другого:
- Ти йдеш?
Той підняв руку примирливо:
- Добре, добре. Йду. - Розвернувся й вийшов.
Велетень зачинив двері й замкнув. Саме тоді підійшла Сандра.
- Вона зі мною! - я кинувся до неї, обійняв. Було страшенно добре побачити знайоме обличчя. Я нахилився й прошепотів: - Не згадуй за жодних обставин той французький поцілунок, що отримала. Вони без роздумів убивають заражених.
Сандра глянула на мене, мов на божевільного, але кивнула. Ми зайшли всередину й почали забивати будівлю. Стало значно темніше без сонячного світла, зате значно безпечніше з дошками на кожному вікні. Я відчував себе виснаженим і пішов до квартири. Сандра вже відпочивала. Вона глянула на мене й показала на двері. Я зачинив.
- Гаразд, тепер я можу почути пояснення?
Я розповів усе, що знав:
- Люди перетворюються на поні. Я бачив крилатих, рогатих і без усього. Один мав якісь божевільно довгі язики.
Вона підняла брову:
- Вони небезпечні?
Я знизав плечима:
- Дивлячись що вважати небезпекою. Вони заражають, а тоді ти сам стаєш одним із них. Думаю, на нас напали ті, хто ще на ранніх стадіях. Я нікого не бачив роздертим на шматки.
Вона опустилася в крісло й сховала обличчя в долонях:
- То що, я тепер буду гарненькою поні?
Я поклав руку їй на плече:
- Ми це переживемо.
Вона насуплено глянула на мене:
- Переживемо? Я вже… заражена чи як це назвати. Ти сам сказав — сусіди стріляють без розбору. Я не хочу помирати, Вілле. Ти ж казав, що поні нікого не вбивали. Може, краще ризикнути з ними?
Мені не подобалася думка про Сандру на вулицях.
- Лишайся тут. - Я кивнув на спальню. - Я тебе захищу.
- Від кулі? - вона сумно засміялася й підвелася. - Ні, ні. Не хочу, щоб ти здійснював рицарське самогубство. Я йду.
Вона пішла до дверей, я вагався мить, а потім рвонув за нею, поклавши руку на двері:
- Зачекай. Дай мені взяти речі. Я піду з тобою.
Вона здивовано насупилася:
- Навіщо? Не будь дурним.
Я відступив від дверей. Вона не поспішала йти. Я схопив рюкзак і почав напихати його їжею, лезами для гоління, пластирем — усім, що здалося корисним.
- Я не дурний. Але я не залишу тебе. Знайдемо власний притулок. Б’юся об заклад, багато хто не добрався додому. Займемо чийсь будинок. Бери ту спортивну сумку.
Вона приєдналася до мене в грабунку власної квартири.
Коли ми зібрали все, що могли нести, вирушили. Сусіди кидали на нас непривітні погляди, але не заважали. Біля останніх воріт здоровило кивнув:
- Ви йдете — назад не повернетесь.
- Так, гаразд. - Я підняв картку й розблокував ворота. Він простягнув руку.
- Що?
- Картку. Не можемо дозволити, щоб ти повернувся вже «тим» і зайшов без перевірки.
Я віддав йому картку. У будь-якому разі вона вже була непотрібна.
Сандра й я залишили будівлю й рушили шукати власне сховище, щоб втекти від цього світу.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!