Піклуватись, як матір.
Більшу частину дня я стежив за поні, тримаючи їх у межах території, яку ми визначили як «дім». Декотрі пробували тікати, але варто було суворо подумати про це — і вони поверталися. З часом спроб ставало дедалі менше.
Незважаючи на всі мої заперечення, я досі був головним джерелом їжі. Це, певною мірою, було навіть лестощами, але ж молоко не береться нізвідки! Здається, вони почали ставитися до цього лагідніше, проте виробництво молока виснажувало, і я страшенно голодував. До того ж, коли випадкові поні підбігають і присмоктуються до тебе просто посеред розмови — це… принизливо? Може, не зовсім те слово, але відчуття дивне. Занадто інтимно, щоб просто так роздавати це кожному, кого, ймовірно, скоро залишиш, коли все стабілізується.
Сінді озвалася до моїх думок:
- А чому б не зробити кількох із них годувальницями? Якщо попросиш добровольців, певна, хтось погодиться, побачивши, як ми поводимось, коли нас годують.
Даск кліпнув очима:
- Ти збираєшся зробити… молочних поні?
Сандра пирснула, явно розважаючись:
- Краще вже так, ніж коли вони постійно кидаються на Вільяма за перекусом.
І, ніби на підтвердження її слів, просто з-під землі вискочив двоголовий риючий поні й одночасно вчепився обома головами за дві цицьки, які знайшов. Я тільки зітхнув — від суміші гормонального розслаблення й роздратування.
- Треба годувати годувальниць. Я вже з голоду вмираю. Магія й лактація спалюють калорії.
Сандра підняла брову:
- Зате тобі не загрожує потовстіти. Якщо зробиш молочних поні, вони будуть безпечні для контакту, а ще зможуть отримати харчі від армії чи людей, поки решта працюватиме на фермі.
Даск кивнув:
- До того ж, я бачив кількох, у кого вже є великі… вим’я. Можна почати з тих, хто й так майже готовий.
Так і вирішили. Я вибрав із натовпу двох поні з помітними вим’ями й покликав їх до себе:
- Вас обрано допомагати розподіляти їжу для табуна.
Одна лише усміхнулася — мовчазна, але явно щаслива бути корисною. Інша ж замислилась і нарешті запитала:
- Як?
Сандра підійшла, лагідно провела копитом по її вимені:
- Так само, як це робить Вільям. Даватимеш іншим поні їжу й добре їстимеш сама.
Німа кивнула і відразу сіла на зад, готова до дії. Друга кілька секунд вагалася, постукуючи копитом, але зрештою кивнула, хоч і з помітною тривогою.
Я посміхнувся:
- Якщо не хочеш — не мусиш. Тільки добровільно.
Вона кивнула ще раз, поцілувала моє копито й хутко зникла в натовпі.
Даск нахилив голову:
- Вона не хотіла цього робити, але… - він переминався із ноги на ногу, - здається, хотіла показати, що все одно тобі вірить.
Сінді схвально кивнула:
- Дуже шляхетно з її боку.
Підійшла знайома поні-людина, що ходила на двох ногах, хоч і мала копита:
- Я чула, ви створюєте молочних поні?
Сандра кліпнула очима:
- Ми ж тільки-но почали, як ти вже почула?
Та знизала плечима:
- Одна поні підбігла до мене й якось пояснила. Їй важко говорити, але вона завжди чесна.
Я поклав руку їй на спину, відчуваючи, як у ній пульсує сила дару, готова до змін:
- Вона не збрехала. Ми хочемо створити кількох годувальниць, які зможуть безпечно ходити зі мною по їжу, а потім допомагати годувати решту.
Поні-людина показала на себе:
- Зроби мене. Я хочу допомогти своєму народові… тобто поні. Це ж не боляче, правда?
Я вирішив показати прикладом. Простягнувся до дару в тілі добровольця — не кісткові зміни, а зміни м’яких тканин, тож вона затремтіла, видаючи суміш звуків задоволення й легкого дискомфорту. Її груди налилися, зросли, шкіра потяглася, і з’явилися нові отвори — вим’я видовжилося, ставши схожим на коров’яче. Коли все стихло, вона могла б годувати одразу шістьох поні. Доброволиця обережно оглянула себе, все ще мовчки, але без страху.
Я надів на неї нашийник — знак безпеки. Поні-людина поруч уважно дивилася.
- Виглядало не страшно… Якщо це допоможе, я хочу теж.
Сінді усміхнулася:
- Якщо справді хочеш, підходь. І як тебе звати?
- Я… мені важко пригадати… Мабуть, я могла б вигадати нове ім’я, як інші, але весь час сподіваюсь, що воно повернеться. - Вона опустила погляд, ніби її це соромило.
Даск тихо усміхнувся.
- Віл може допомогти вирвати з тебе ту пам’ять. Сандра казала, що він так робив колись.
Вона аж засяяла надією і кинулась до мене.
- Будь ласка! Спробуй, будь ласка.
Що ж я міг їй сказати? Я поклав руки їй на плечі й зазирнув всередину. Дар палав жаркіше, ніж у кого б то не було, окрім мене. Це мало сенс — вона навіть не встигла до кінця перетворитися на поні. Припускаючи, що більшості давалось приблизно однакове «запасний» початок, вона заощадила своє.
- Я можу зробити з тебе повноцінну поні, якщо хочеш.
Вона вагаючись хитнула головою.
- Мені зручніше так, як є, і мене легше знайти здалеку.
Сандра ткнула копитом у землю.
- Ти дуже смілива й добра. Ти така... трохи як Крістал.
Сінді швидко підтакнула:
- Так! Вона могла б бути меншою владницею. Вона — провідниця і та, що дбає. Але спершу… - Її ріг засяяв і змив сяйвом тієї, що ставала королівською особою. Я відчув, як дар занурюється в неї, і людино-поні захиталась і впала на землю, піднісши копито до голови.
- Я… Моє ім’я — Саманта… Я раніше працювала на пошті… Моя… моя дитина… - Сльози наповнили їй очі, і Саманта вдарилася в землю, коли жахлива правда упала на неї. Вона тихо плакала, а я дав їй цей момент, навіть попри те, що вона була прямо переді мною.
Коли Саманта заспокоїлась і піднялась, вона прошепотіла:
- Дякую. Краще знати правду, хоч як жахливо це звучить.
Сінді склала голову набік.
- Ти так кажеш, але для багатьох поні тут це було б катастрофою. Я б їх всіх просто знеструмила, якби могла.
Даск похитав головою.
- А як щодо мене?
Сінді взялася за руку і вказала на Даска.
- Твій дар вже витрачено. Навіть не намагалася б на тобі, поки не наїмся повністю. Та й ти й так майже все пам’ятаєш сам.
Саманта торкнулась себе копитом у грудях.
- Я не забула, навіщо сюди прийшла. Я все одно хочу допомогти.
Я проговорив вголос:
- Було б дивно — ще дивніше, якби стояв усупереч своєму вигляду: вкорочене тіло з людськими грудьми на місці, яке звично для людських грудей, і одне вим’я внизу. Але гадаю, можна це виправити.
Сінді простягла руку, яку все ще контролювала, і доторкнулась до однієї з грудей Саманти.
- Так, є маленьке, але воно є. Ми можемо це підправити.
Саманта злегка почервоніла.
- Ну гаразд. Різниця не така страшна в кінці кінців, правда? Навіщо ми сперечаємося про розташування вим’я?
Я вибухнув коротким сміхом.
- Ласкаво просимо в апокаліпсис. Розслабся, ми все зробимо. - Ми підхопили Саманту й пустилися в роботу з її даром. Він був настільки доступний, що влився швидко — її груди налилися й швидко розпухли, вим’я проросло назовні крізь хутро. Її дар живився доти, доки не влився повністю й не згас.
Сінді подумала в мені:
~Вона справді має бути королівською особою. Можна мені?~
~Ти можеш?~ промайнуло в думках.
~Якщо вони готові, здається, вона готова.~ і дар відгукнувся, ніби яскравіше спалахнувши.
Поступово Саманта почала задихатися від розпалу всередині. Дар вбрався в тіло, роблячись постійною частиною її — і нарешті згас.
- Я їх відчуваю! - вона закричала, дивлячись довкола. - Я відчуваю всіх поні навколо!
Останні нитки дару згасли, і Саманта стала безпечною для контакту.
Вона дивилась на нас круглими очима:
- Що ви зробили? Яким боком більші груди перетворюються на… оце?
Сінді усміхнулася:
- Тепер, ти їхня провідниця, їхня доглядальниця… їхня мати. Доглядай їх.
Саманта приклала копито до грудей, сльози з’явилися знову.
- Я була поганою матір’ю раніше…
Даск вказав на неї:
- Це твій шанс виправити все. Вони потребують тебе.
Саманта повільно кивнула:
- Т-так… вони потребують…
Вона опустилась і підхопила іншу молочну кобилу, що нещодавно сіла поруч. Ніжно притисла її до себе.
- Підемо щось поїмо і почнемо працювати.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!