Місцини Києва

У лабіринтах київських багатоповерхівок, серед бетонної геометрії, часом з’являється щось незбагненне — ніби портал до іншої реальності. Таким порталом став мурал "Скрипалька" на вул. Жолудєва у Південній Борщагівці. Це не просто розпис на стіні — це містичний символ, що вписався в тканину міста, збуджуючи підсвідомість тих, хто проходить або проїздіть повз, і залишаючи в них дивне, майже мітічне враження.

Автором цієї монументальної роботи 2016 р. став стріт-артист Саша Корбан.

Мурал — це не просто зображення дівчини зі скрипкою, це — тиха мелодія, зафіксована в бетоні. Дівчина ніби зависла у вічному моменті гри, у миті, коли звук ще не народився, та вже наповнив повітря. Її постать — напівреальна, напівпримарна — створює ілюзію руху та гармонії у місті, яке завжди поспішає.

Що дивовижно — ця робота не претендує на туристичну славу. Вона захована в гущі спального району, там, де мистецтво зазвичай зникає під тиском маршрутівок, бетонних парапетів і побутового гулу. Та саме тут, у тиші мікрорайону, з’явився образ, який суперечить логіці простору. Місцеві мешканці проходять повз щодня, не завжди зупиняючися, й інтуїтивно відчувають, що ця скрипалька — не просто частина фасаду. Вона ніби дихає ритмом, невидимим для вуха, та відчутним для душі.

Є думка, що цей мурал — не просто художній жест. Його поява вписується у низку містичних трансформацій Києва, де буденні місця раптом набувають сакрального значення. Як і у стародавніх храмах, де музика слугувала засобом зв’язку з божественним, "Скрипалька" на Жолудєва виконує роль посередниці між буденним і вищим. Чи не тому дехто стверджує, що у тиші ранку можна почути її гру?

Автор відкрито пояснює концепцію — передати звук через візуальне мистецтво.

Та дехто каже, що образ дівчини з’явився вві сні художнику, і він не зміг її забути.

Інші кажуть, що це портрет зниклої музикантки, яка колись мешкала у цьому будинку.

Так чи інакше, образ настільки емоційно насичений, що здається, ніби дівчина дійсно існувала та десь поруч продовжує своє мовчазне музикування.

Цей мурал про настрій, внутрішню музику, яку чує не кожен. І саме тому навколо неї з’являються урбаністичні міти: мовляв, якщо довго дивитися на мурал у вечірній тиші, можна почути знайому мелодію зі свого дитинства. Інші вірять, що вона вміє лікувати душевний біль — достатньо просто постояти поруч і помовчати.

Такі історії могли би здатися фантазіями, якби не емоційна сила зображення. Корбан досяг того, що під силу одиницям — він змусив бетон звучати. "Скрипалька" стала дзеркалом для глядача: в її тиші кожен чує щось своє — спогад, мрію, недомовлену історію. І тому цей мурал — більше ніж просто стріт-арт. Це — символ, загадка, місто у місті.

"Скрипалька" має власну ауру. Вона не кричить, не нав’язується, не позує для камер. Вона просто є. І ця її тиха присутність — найбільш містичне в ній.

Бачила її, коли четвертого грудня 2025 р. їхала на манікюр, який мені на День Народження подарували Лана Степанка та Lada.

То дійсно була неочікувана зустріч із дивним і чудовим.