Місцини Києва

Головна вулиця Києва, розташована у Печерському та Шевченківському районах, місцевість Бессарабка.

Довжина — 1,3 км., напрям — із Північного Сходу на Південний Захід.

Починається від Європейської площі, проходить через Майдан Незалежності та закінчується Бессарабською площею.

На Хрещатику розміщені: Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація, головний поштамт, Міністерство аграрної політики, Державний комітет телебачення і радіомовлення, Центральний універмаг, Бессарабський ринок.

До вулиці Хрещатик прилучаються алея Героїв Небесної Сотні, вулиці Архітектора Городецького, Прорізна та Богдана Хмельницького.

Можливо, ділянка сучасного Хрещатика від Майдану Незалежності до Європейської площі мала назву "Перевісище". Перебуваючи поза межами Києва, вона була незаселеною та вкритою густим лісом, в якому місцеві князі, а пізніше й інші кияни влаштовували собі розваги. Найбільш часто це було полювання на дрібних звірів і птахів за допомогою перевісів, своєрідних тенет.

У письмових джерелах XVI-XVII ст. ця сама ділянка згадується як "Євсейкова долина", а у документах XVIII ст. вона сама (а, можливо, суміжна з нею ділянка, що тягнулася у напряму до Бессарабки) вказана під назвою "Піски".

Багато суперечок викликає ще одна назва місцевості, "Хрещата долина", від якої, на думку деяких дослідників, утворилася скорочена назва Хрещатик. Є свідчення, що на пагорбах уздовж цієї долини, починаючи від XVII ст., містились окремі козацькі хутори, мешканці яких займались із дозволу влади виробництвом горілчаних напоїв, а згодом тут оселилися перші мешканці Липок.

Сучасна дослідниця історії Києва Пономаренко підходить до цього суперечливого питання зовсім з іншого боку. Вона вважає, що назву Хрещатик наприкінці XVIII ст. мала сучасна вулиця Набережно-Хрещатицька, якою за часів князя Володимира простували кияни до Дніпра, аби добровільно чи під примусом прийняти у ньому святе хрещення. Вулиця починалася тоді від Хрещатицької брами, збудованої на місці нинішньої Поштової площі. Від цієї брами та до нинішньої Європейської площі пролягав Хрещатицький шлях.

Києвознавець Леліков вважає, що назвою Хрещатик позначалися також урочище та джерело у ньому, де володар Русі охрестив, як про це повідомляє літопис, усіх своїх синів і на місці якого з 1802 р. височить пам'ятник Хрещенню Русі або, за іншим тлумаченням, Нижній пам'ятник князю Володимиру (на відміну від Верхнього пам'ятника князю на Володимирській гірці).

Відлік історії Хрещатика як міської вулиці чимало дослідників починає від 1797 р., коли до Києва з міста Дубна перевели контрактовий ярмарок.

В 1797 р. у Хрещатій долині постав перший будинок, виконаний у класичному стилі, двоповерховий мурований палац Онуфрія Головинського.

Одним із найбільш старих на Хрещатику був будинок родини Ейсманів, за адресою Хрещатик, 20. Він належав родині з І пол. ХІХ ст.

З 1827 р. Хрещатик вимощували виключно звичайною бруківкою.

Популярним у населення був колодязь поблизу губернської поштової контори, однак 1827 р. його було закрито. Бо у ньому виловили труп вбитого візника.

Коли 1830-х рр. почалась інтенсивна забудова Хрещатої долини, її початок із боку Дніпра вже мав назву Хрещатик, а місцевість Козине болото іменувалася Хрещатицькою площею.

Хрещатиком називає цю місцину і Микола Сементовський у своїй книзі "Киев и его достопримечательности", виданій 1852 р.

Із ІІ пол. XIX ст. центральні вулиці Києва освітлювали за допомогою ґнотових ліхтарів, які заправляли соняшниковою олією або гасом. Працювали такі ліхтарі 1950 годин на рік, давали мало світла та потребували дуже багато часу на обслуговування.

Створено російський купецький клуб або купецьке зібрання, статут якого затвердив 1869 р. міністр внутрішніх справ.

1 березня 1872 р. відбулося відкриття водогону, вода 12-дюймовими трубами потрапила до квартир заможних мешканців вулиці, для всіх інших було споруджено водозабірний кран, воду з якого можна було купити за ціною шість копійок за шість відер.

6 вересня 1872 р. на експериментальній основі, а із 2 листопада на постійній основі почало діяти гасове освітлення. Гас подавався мережею труб від заводу на вулиці Кузнечній. Однак згодом і це освітлення почало викликати нарікання у мешканців.

Коли почалася забудова навколишньої місцевості, влада спочатку не заперечувала проти існування місцевого невеликого базару, де відбувалися циркові вистави та народні гуляння. Проте 1874 р. його все ж перенесли на Бессарабську площу, аби на цьому місці влаштувати сквер. Згодом у долині під забудову виділили 118 ділянок землі, які першою чергою надавали представникам панівного класу, а вже потім купцям, міщанам і дрібним чиновникам.

Перша спроба використання гранітних плит датується 1874 р., коли невелику частину вулиці за великі гроші було вимощено ними за кошти підрядчика Себера. Оскільки ця бруківка трималась у нормальному стані понад 10 років, вона довела своє право на застосування. Крім того, поблизу Фастова та Кременчука було знайдено великі поклади цього каменю, що здешевлювало роботи.

22 липня 1874 р. у день імператорських іменин відбулись урочистості із приводу закладання міського будинку. Після закінчення офіційної частини міський голова П.П. Демидов запросив усіх присутніх на святковий сніданок.

В 1876 р. за проєктом архітектора О.Я. Шіле на престижній Хрещатицькій площі було відкрито нову будівлю міської думи. Раніше міська дума знаходилася на Контрактовій площі.

В 1876-1880-х рр. у будинку міської думи містилася знаменита художня школа українського митця Миколи Івановича Мурашка, який влаштував тут 1878 р. виставку старожитностей Південно-Західного краю та 48 портретів історичних діячів.

В 1876 р. на розі непарного боку Хрещатика та Бессарабської площі постав триповерховий будинок Марра (архітектор Володимир Ніколаєв). На першому поверсі знаходилося 12 крамниць, а решту два займав готель Grand-Hotel-National, який утримував Шульц. Раніше на цьому місці стояв двоповерховий будинок із шинком і готельними номерами, належав він архітектору Вікентію Беретті.

28 січня 1878 р. міська дума вперше провела своє засідання у новому будинку.

У лютому 1879 р. представник фірми "Сіменс і Гальске" віденський інженер Крігер влаштував в їдальні "Гранд-Отелю" на Хрещатику показові сеанси електроосвітлення, які справили на присутніх велике враження.

Вперше на Хрещатику з'явились омнібуси 1879 р. Запряжені кіньми криті карети на 20 місць здійснювали регулярні рейси. Поїздка від Бессарабки до Контрактової площі обходилася пасажиру у 6 коп.

З 1881 р. у будинку міської думи почав діяти перший в Європі та тривалий час єдиний у росії пункт нічних лікарських чергувань.

В 1882 р. відбулися грандіозні урочистості з нагоди відкриття приміщення для потреб київських купців.

В 1883 р. у будинку Марра відкрили 13-у аптеку у Києві, адже ті дві, які вже діяли на Хрещатику, були сильно перевантажені.

7 січня 1886 р. відбулося відкриття Київської біржі. Споруда знаходилася на розі Інститутської вулиці.

В 1886 р. інженер Густав Крістер обладнав електричне освітлення на сходах, в усіх крамницях і у власній квартирі у будинку Верхаловського на Хрещатику, у той час коли поруч в інших квартирах і крамницях користувалися свічками, за винятком хіба що дворянського зібрання, де бали відбувалися в електричному сяйві.

Перша державна телефонна станція у вигляді комутатору ручного обслуговування на 60 номерів (за іншими даними, 88 номерів) почала діяти із 1 квітня 1886 р. саме на Хрещатику на другому поверсі губернської поштової контори. Користувачем телефонного апарату системи Белла-Блека під № 1 став власник ресторану на Думській площі. Він, як і інші абоненти, платили доволі велику суму за користування телефоном — 150 руб. на рік. Цікаво, що серед абонентів не було ні міської думи, ні дворянського зібрання й інших поважних установ.

В 1889 р. у зв'язку із прокладанням великої водозливної труби під Хрещатиком потрібно було перемощувати велику частину вулиці. Міський голова запропонував використовувати для торцевої бруківки вікові дуби або соснові пеньки з Пущі-Водиці. Така бруківка використовувалась у Парижі, Берліні та петербурзі, проте це визнали передчасною для Києва розкішшю та вирішили обійтися звичайним гранітним камінням.

Однак використане для бруківки каміння було привезено не з фастівського родовища, а з якогось іншого, воно було крихке, і вже 1890 р. бруківку було замінено на нову.

23 травня 1890 р. міська влада підписали контракт терміном на 12 років із приватним товариством "Савицький і Страус", згідно якого на Хрещатику було змонтовано 14 дугових електричних ліхтарів. Із цією метою використовували трамвайні стовпи, встановлені посередині вулиці.

В 1891 р. у приміщенні поштової контори було встановлено один із п'яти таксофонів Києва.

В 1891 р. Хрещатиком проходив маршрут кінної залізниці царська площа-Либідь. Вагон на 20-25 місць тягнули двоє, троє коней. У перший день роботи конки за маршрутом Шулявська площа-Деміївський проїзд нею скористалося 10057 пасажирів. Постійне навантаження на коней призводило до їх масової загибелі.

В 1892 р. вперше Хрещатиком проїхав трамвай на паровій тязі. Рухався він тихо та без диму, та час довів, що такі вагони не зовсім підходять до київського рельєфу. Цього самого року від Царської до Контрактової площі олександрівським узвозов вирушив перший у Києві та росії (другий в Європі) електричний трамвай. Згодом цей трамвай почав ходити посередині Хрещатика.

8 березня 1892 р. на Хрещатику запрацювали електричні ліхтарі. Електричні ліхтарі працювали до 12 години ночі. Електрику виробляла Центральна електрична станція на нинішній Театральній площі й її філія у садибі полковника Фабриціуса на Думській площі. Ще 4 електростанції вузького призначення працювали на тій самій Думській площі, у садибах купецького зібрання, розважального закладу "Шато-де-флер" і на території саду Ф. Мерінга.

Лінію кінного трамваю на Хрещатику електрифіковано 1894 р.

За освітлення Хрещатика місто сплачувало товариству 17 копійок за годину роботи кожного електричного ліхтаря. При цьому суворо дотримувався режим їхньої роботи: перший штраф у розмірі 100 руб. за порушення графіку було накладено 1895 р.

В 1896 р. відбулася чергова зміна бруківки на Хрещатику.

Наприкінці XIX ст. третій поверх будинку міської думи добудували за всім периметром.

В 1902 р. відбулася масштабна реконструкція телефонної мережі. Однодротові кабелі було замінено на подвійні, крім того, їх опустили під землю до спеціально проритої телефонної каналізації.

В 1902 р. бруківка мала жалюгідний вигляд.

В 1905 р. відбулося перемощення звичайними гранітними кубиками, оскільки експерименти з асфальтом і залізобетонною бруківкою не мали успіху (бруківка швидко зношувалась).

Останнє перемощування здійснили 1911 р., тоді гранітні кубики клали не на бетонну основу, а на шар піску, причому прогалини між кубиками заливали смолою, а не цементним розчином.

В 1912 р. на Хрещатику збудували перший хмарочос України — Дім Гінзбурга, це була перша для всієї російської імперії 11-поверхова будівля. Його власником був легендарний київський бізнесмен — Лев Борисович Гінзбург (будівля називалась ім'ям власника).

Перший маршрут автобусу 1913 р. Європейська площа-Хрещатик-Залізничний вокзал.

В 1914 р. через нерентабельність маршрут було закрито. Два автобуси було передано для потреб пожежної команди, один — лазарету для перевезення поранених воїнів, один залишився без роботи, а ще один згорів.

В 1923 р. Хрещатик було перейменовано на вулицю воровського на честь російського революціонера польського походження, одного з перших радянських дипломатів вацлава вацлавовича воровського (1871-1923 рр.). Історичну назву вулиці було відновлено 1937 р. Водночас назву вулиця воровського було надано іншій київській вулиці.

Невдовзі після перенесення столиці УРСР до Києва почалося масова реконструкція вулиці, зокрема зведення декількох нових будинків, більшість з яких залишилися недобудованими та були знищені під час війни. Серед об'єктів передвоєнного будівництва можна виділити універмаг (одна з небагатьох будівель на Хрещатику, яка пережила війну).

В 1934 р. трамвайну лінію на Хрещатику було знято.

Після 1935 р. в архітектуру почали впроваджувати принципи соціалістичного реалізму, при цьому було дозволено звернутися до народних традицій. Кілька архітекторів розробило кіоски в українському стилі, та поставили лише один біля стадіону "Динамо".

В 1936 р. замість трамваїв пустили тролейбуси, проїжджу частину було розширено та покрито асфальтом.

У серпні 1941 р. розпочалась облога міста. Хрещатик, як більшість вулиць, перегороджували барикадами, металевими їжаками, мішками з піском, обладнували місця для зенітних кулеметів.

24 вересня 1941 р. почалися вибухи будівель у центрі міста, які були заміновані співробітниками нквс. Першим було підірвано будинок магазину "Дитячій Світ" на розі Хрещатику та Прорізної вулиці. Майже одночасно здетонували міни, закладені чекістами у сусідніх будинках поряд. Згодом будинок за будинком було підірвано весь Хрещатик і квартали прилеглих вулиць.

Намагання німців загасити пожежі у центрі Києва не дали результатів (станції водогону були цілеспрямовано підірвані більшовиками при відступі, пожежні машини вивезені). Терміново прокладені німцями від Дніпра протипожежні водонапірні шланги були перерізані залишеними у місті радянськими диверсантами. Спійманих диверсантів німецькі патрулі розстрілювали на місці, та врятувати центр міста це не допомогло — наявних протипожежних потужностей у нової окупаційної влади не вистачало.

Від пожежі та радянських мін увесь центр міста був майже повністю знищений. Радянські війська замінували всі важливі об'єкти, громадські будівлі та великі будинки міста, зокрема, Успенський собор, який було підірвано 3 листопада 1941 р. (німці контролювали місто вже понад місяць, однак не поспішали його розміновувати). Від вибухів і пожеж загинуло близько 300 німців, скільки киян — не відомо.

В 1943 р. після звільнення почалися роботи з відновлення вулиці, розчищали дорогу, розбирали завали. У відновлювальних роботах брало участь усе населення міста.

Конкурс на проєкт відновлення Хрещатику було оголошено 22 червня 1944 р. Центральну вулицю столиці республіки планували забудувати адміністративними будівлями, звести театр і кілька готелів. Організований конкурс був незвично: він мав відкриту та закриту частини. На відкритому конкурсі проєктам присуджували чотири премії (перша — 40 000 руб., друга — 30 000, третя — 20 000 і четверта — 10 000 руб.). У закритій частині проєкти забудови Хрещатика пропонувалося створити відомим радянським архітекторам, причому за кожен із них платили 100 000 руб.

До кін. 1944 р. було розроблено 22 проєкти відновлення головної вулиці Києва (дев'ять робіт — за відкритим конкурсом, 11 — за закритим і два проекти подано поза конкурсом). Усі вони були виставлені на суд громадськості у Музеї російського мистецтва.

У багатьох проєктах планувалося використовувати ескалатори на спуску від Хрещатику до Набережної. Хоча згодом премії і роздали, та керівництво не зупинилося на жодному із проєктів, і до другого туру було рекомендовано роботи, які не здобули призові місця у першому етапі. У другому турі конкурсу запропонували брати участь трьом групам архітекторів під керівництвом Олександра Власова, Олексія Тація та Володимира Заболотного. Та Заболотного було розкритиковано на урядовому рівні через використання форм українського необароко та подальшої участі у конкурсі він не брав.

Протистояння цих груп архітекторів втрачало силу, почалися взаємні запозичення. І тоді 1948 р. рішенням згори виконання остаточного проєкту було доручено групі Олександра Власова.

Та вже 1949 р. Власова перевели до москви на посаду головного архітектора та керівником будівництва став Анатолій Добровольський, який був головним архітектором Києва.

За його планом Хрещатик мав стати широкою магістраллю, ширина якої у лініях забудови досягала на деяких ділянках 200 м. При відбудові ліва його сторона піднялася на 2 м., а перед будинками було висаджено каштановий бульвар.

В 1955 р., коли забудова в основних рисах завершувалась, і вулиця набула нового вигляду, почалася боротьба з надмірностями в архітектурі. Наприклад, готовий до монтажу шпиль на будинку навпроти вулиці леніна зрізали на третину, а вінчання готелю "москва" довелося зняти повністю.

В 1968 р. біля будинку № 27 на знак протесту проти радянської окупації та зросійщення України, а також проти радянської агресії щодо Чехословаччини, вчинив акт самоспалення Василь Макух.

Під час проведення реконструкції 1978 р. на розі Майдану Незалежності було зведено будинок із баштою та курантами (добудова 1985 р.). Тут знаходиться Рада профспілок України. Архітектурний мотив цього будинку продовжила будівля готелю "Хрещатик" і будинок агентства "Новости", який було зведено дещо пізніше. Із правого боку Майдану Незалежності на місці колишньої Міської думи заклали сквер, що завершується у своїй напівкруглій частині п'ятьма вулицями-променями, що підіймаються вгору до старого міста.

В 1982 р. на Європейській площі було збудовано будинок-музей леніна, нині це Український дім.

1 травня 1986 р. невдовзі після Чорнобильської катастрофи комуністичне керівництво не скасувало проведення Чорнобильської першотравневої демонстрації та попри високий рівень радіаційного забруднення у місті вивело 120 тис. киян на Хрещатик.

У часи незалежної України Хрещатик став обов'язковим місцем у програмі відвідування міста приїжджими. У суботу, неділю та дні державних свят рух транспорту вулицею перекривають. Тут постійно влаштовують концерти просто неба, а 24 серпня до 2022 р. відбувалися військові паради.

У липні-серпні 2001 р. відбувалася реконструкція Майдану Незалежності (встановлено ряд пам'ятників, відкрито підземний торговий центр "Глобус").

Водночас Хрещатик разом із Майданом Незалежності став центром акцій протесту.

Так, взимку 2000-2001 рр. на Майдані відбувалися акції протесту "Україна без Кучми".

У 2004 р. Хрещатик і Майдан Незалежності став центром Помаранчевої революції.

Надзвичайно драматичними були акції протесту у листопаді 2013-лютому 2014 рр., що згодом дістали назву Революції Гідності, у ході якої Хрещатик було перекрито барикадами, на вулиці встановлювали намети, польові кухні. Хрещатик став одним із місць зіткнень між протестувальниками та бійцями силових структур, унаслідок яких загинуло більше сотні осіб і кількасот було поранено.

Вперше я була тут під час навчання у Могилянці.

Крайній раз — дорогою з Інституту пульмонології, бо шляхи звідти несповідні.