Місцини Києва

Історична місцевість, житловий масив і колишнє село на лівому березі Дніпра. Розташований між Дніпром, залізницею, вулицею Ревуцького та проспектом Миколи Бажана.

Межує із Харківським масивом, Березняками й Осокорками.

Житловий масив Позняки виник на місці однойменного села, відомого ще з часів Речі Посполитої.

Вперше село згадується 1571 р. в описі державних маєтків (люстрації), як поселення бояр путних, тобто тих, хто ніс шляхову (путну) службу при київському воєводі.

В 1631 р. Мойсей Позняк продав (або передав) село київському митрополиту Петру Могилі, який своєю чергою подарував його Братському монастирю.

Щодо походження назви Позняки в істориків немає одностайної думки. Найбільш імовірно, назва місцевості походить від прізвища Позняк — на поч. XVII ст. заможні селяни Мойсей і Леон (Леонтій) Позняки володіли на лівому березі Дніпра поселенням Паньківщина (імовірно, колишнього володіння Паньковичів або Панькевичів), яке називали також Позняківщиною. Проте документи про тотожність Позняківщини та Позняків відсутні.

Інші теорії виводять походження топоніму від річки Позняківки, що протікала у цій місцевості, або від старовинного слова "поздняк", що означає "те, що народилося або визріло пізніше звичайного" та могло бути прізвиськом власника села.

Право Братського монастирю на володіння селом неодноразово підтверджувалося протягом XVII-XVIII ст.

У цей період поселення зростало: 1636 р. воно згадується як хутір Позняковщизна, 1670-х рр. — як деревня Позняки, а 1694 р. як село Позняки.

Мешканці села займалися тваринництвом, рибальством, лозоплетінням, а плоди своєї праці продавали у Києві.

В 1648-1782 рр. село входило до складу Гоголівської сотні Переяславського, а згодом Київського полку Гетьманщини.

В 1723 р. поселення складалось із 22 дворів, 1766 р. — із 31 двору, де мешкали 253 людини. В історії є згадки про дві церкви у цій місцевості: Трьохсвятительську

Введенську.

В 1802 р. село Позняки ввійшло до складу Броварської волості Остерського повіту Чернігівської губернії.

В 1859 р. село згадано як казенне (без церкви), що налічувало 66 дворів, його чоловіче населення становило 165 осіб, а жіноче — 198 особи.

В 1868 р. було відбудовано дерев'яну Трьохсвятительську церкву.

В 1876 р. Позняки разом із сусіднім селом Осокорки створювали один церковний прихід, в якому було 2 священики та 2 псаломщики.

Станом на 1897 р. у селі було 93 двори та 921 мешканець.

В 1903 р. із Броварської волості Остерського повіту Чернігівської губернії було виділено Микільсько-Слобідську волость, до якої з-поміж інших сіл Лівобережжя ввійшло село Позняки. Такий адміністративний розподіл проіснував до 1923 р.

На 1908 р. у Трьохсвятительській церкві зберігалися документи, починаючи від 1799 р.

В 1917 р. село Позняки складалося із 255 дворів, де проживали 1 519 мешканців.

На поч. 1920-х рр. село розділилося на Старі та Нові Позняки, а також кутки Могуча (район сучасної Любарської вулиці) й Убидь (район вулиць Затишної та Тепловозної).

В 1923 р. тут нараховувалося 248 дворів і 1 387 мешканців, 1930 р. — 390 дворів і 1 613 мешканців.

В 1923-1930 рр. Старі та Нові Позняки входили до складу Броварського району Київської округи, 1930-1935 рр. — до так званої Київської приміської смуги.

Наприкінці 1920-х рр. комуністична влада вдалася до репресій проти заможної частини села, насильно залучала людей до колгоспів.

В 1932 р., контролюючи все їстівне у селі, комуністи почали практикувати убивства голодом, 740 позняківців померли під час Голодомору.

У цей же час зруйнували кам'яну православну церкву (поблизу цього місця 2000-х рр. збудовано новий храм на вулиці Урлівській).

Старі цвинтарі ліквідовані, починаючи з 1930-х рр. сільських мерців ховали на Дарницькому цвинтарі, де їхні могили збереглися понині.

В 1935 р. село Позняки ввійшло до складу новоствореного Дарницького району Києва.

120 позняківців загинули протягом Другої світової війни.

29 вересня 1943 р. радянські війська зайняли Позняки.

Позняківська промислова зона почала створюватись 1950-х рр.

Із 1960-х рр. Позняки й Осокорки сполучаються з Дарницею та Лівобережним масивом автобусним маршрутом № 42.

В 1967 р. на Здолбунівській вулиці було зведено завод "Буревісник", а для забезпечення житлом його робітників — невеликий житловий мікрорайон, який став першим мікрорайоном сучасного масиву Позняки.

Перший житловий будинок-гостинка на Здолбунівській вулиці було зведено 1969 р.

У мікрорайоні 1 є школа, стадіон і бібліотека.

Приблизно з 1975 р. автобусний маршрут № 5, що ходив на Березняки з Печерська, почав курсувати вулицями Здолбунівською та Сортувальною (перестав ходити наприкінці 1990-х рр.).

До 1980-х рр. на Позняках були переважно заплавні луки, де випасали худобу мешканці навколишніх сіл, струмки, болота та близько 15 озер.

В 1980-і рр. значну частину старої забудови Позняків знесено.

В 1984 р. територію житлового масиву Позняки було передано до складу новоствореного селища міського типу Осокорки у межах Дарницького району Києва.

У сер. 1980-х рр. з'явилися маршрутівки № 108 і 109 (остання проіснувала до сер. 1990-х рр.), що з'єднують Позняки з Лівобережним масивом, маршрут № 42 натомість курсує до станції метро "Дарниця".

В 1989 р. селище повернули до складу міста. Житловий масив Позняки будується з 1989 р.

У березні 1998 р. відкрився трамвайний маршрут № 8, що сполучає Позняки з Лісовим масивом.

В 1989-2001 рр. Позняки входили до складу Харківського району Києва, з 2001 р. — у складі Дарницького району.

Перші будинки житлового масиву заселено 1990 р.

30 грудня 1992 р. було відкрито нові станції метро "Славутич" і "Осокорки", однак, заселення нових житлових масивів почалося лише у сер. 1990-х рр.

Станції метрополітену "Позняки"та "Харківська" відкриті 28 грудня 1994 р.

Попри депортації, насильну мобілізацію до червоної армії та голодомори, у селі наприкінці XX ст. проживали десятки родин.

З кін. 1990-х рр. почаои курсувати маршрутні таксі № 178, 250, 445, 526, 542 й інші.

Із 2000 р. служби римо-католиків проводяться у невеликому храмі-каплиці.

До 2001 р. сформовано мікрорайони 4, 5, 6, 7, 9, 10, на поч. 2000-х рр. почали забудовуватися мікрорайони 6 А та 8.

На перехресті вулиць Драгоманова й Ахматової, у прибудові до житлового будинку влаштовано церкву євангельських християн-баптистів. Громада "Надія" проводить служіння із 2001 р.

При спорудженні 4-го мікрорайону на поч. 2000-х рр. були засипані маленькі озера на місці сучасних будинків № 14 А та 12 на вулиці Драгоманова, 2013 р. при будівництві 4-го А мікрорайону майже повністю засипане озеро Ковтун.

У 2003 р. між озером у парку "Позняки" та проспектом Бажана зведено невеликий дерев'яний храм святих Петра і Павла. Громада храму належить до Української православної церкви Київського патріархату.

У 2004 р. у мікрорайоні Позняки-4 на проспекті Григоренка було зведено невелику цегляну каплицю на честь Богоявлення. У тимчасовому приміщенні на вулиці Драгоманова почалися богослужіння парафії Миколая Чудотворця.

На Срібнокільській вулиці із липня 2004 р. споруджується великий римо-католицький храм Успіння Пресвятої Діви Марії за проєктом архітектора В. Штолька.

У 2005 р. почав зводитися 5-й мікрорайон, забудований монолітно-каркасними будинками та багатоповерхівками серій КТ і Т.

У мікрорайоні 10-А на вулиці Княжий Затон 2007 р. зведено найбільш високий на той час житловий будинок в Україні — житловий комплекс "Корона", а наступного року схожий будинок споруджено у мікрорайоні 10-Б.

У 2009 р. поруч каплиці на честь Богоявлення споруджено дерев'яний храм на честь Святих Жон-мироносиць, поруч 2014 р. споруджено дерев'яний зрубний Богоявленський храм. Службу проводить Українська православна церква московського патріархату.

У 2009-2010 рр. зведено простору однобанну церкву парафії Миколи Чудотворця.

Із 2013 р. будується мікрорайон 4 А (план забудови затверджено 25 грудня 2013 р.)

У жовтні 2014 р. штучно зарибили озеро Жандарка.

У часи повномасштабного російського вторгнення 2022 р. будинок на вулиці Кошиця, 7 А зазнав руйнувань внаслідок падіння уламків російської ракети "Калібр", збитої українським ППО, троє людей було госпіталізовано.

15 квітня 2022 р. запустили маршрут № 28 Д (пряме сполучення із Троєщиною).

Вперше я була тут, коли вчилась у Могилянці. Спробувала себе, як репетиторка. (До НМТ не готую. Можу зрозуміло подати історичний період або причинно-наслідкові зв'язки.

Крайній раз була тут восени 2018 р. Коли бухгалтер Громадської організації "Центр екологічних ініціатив "Екодія" Марина Баранова звільнилася, мені остаточно передали все діловодство, як діловоду)) Я почала впорядковувати документи, які до того вела Марина. Особові картки не були підписані звільненими співробітниками. Тож, довелося мені їхати за підписом колишньої фандрайзера Світлани Благодетєлєвої-Вовк аж на Позняки.