Місцини Києва

Пам'ятка історії, мистецтва й архітектури на Банковій вулиці.

Садибу збудував 1879 р. архітектор Володимир Ніколаєв.

Садиба належала генерал-ад'ютанту федору трепову, незадовго до того — міському голові санкт-петербурга.

В 1889-1896 рр. тут мешкав із родиною генерал-губернатор Олексій Ігнатьєв.

В 1891 р. син генерала трепова, полковник Федір Трепов-молодший, спадкоємець і майбутній київський губернатор (згодом — генерал-губернатор), подав до міського кредитного товариства прохання відкрити кредит на 27,5 років під заставу садиби.

З опису нерухомого майна, що докладався до прохання, видно, що садиба залишалася Г-подібною, як її у побудували, але мала вже два поверхи. Весь підвальний поверх належав власнику, полковнику Трепову-молодшому. Там було шість кімнат, коридор і кухня. На першому поверсі була одна квартира з 11 кімнат, з передпокоєм, ванною, коморами. Верхній поверх займала друга квартира — із 13 кімнат. З вулиці до будинку була прибудована дерев'яна тераса.

Обидві квартири будинку здавалися в оренду. Річна плата за кожне помешкання сягала 2500 руб.

У сер. 1890-х рр. садиба перейшла у власність до київського І гільдії купця, цукрозаводчика Симхи Лібермана.

В 1898 р. Симха Ліберман приступив до побудови на Банковій двоповерхового будинку, замовивши тому самому Володимиру Ніколаєву проєкт реконструкції садиби. Було добудовано бічне, ліве крило, й особняк набув симетричного, вже Е-подібного плану та фасадів із розвинутими бічними ризалітами та центральним, меншим ризалітом, де розмістилися парадні сходи. Аби надати зовнішньої величі фасаду, парадний вхід було здійнято вище від рівня підлоги першого поверху, улаштовано двосторонні пандуси та центральні сходи, фланковані кулястими тумбами з полірованого сірого граніту.

Таким чином, згідно нового проєкту Ніколаєва, будинок набув цілісного завершеного вигляду багатої буржуазної садиби-палацу. Обабіч простягнувся розроблений архітектором міцний цегляний мур з ажурними ґратами на пілонах. Цей мур охопив усю простору садибу з садом і господарським подвір'ям. Останнє до сьогодні сполучається з вулицею Банковою величною брамою та парою хвірток, виконаних із художньо кованого металу.

На подвір'ї садиби Лібермана були збережені у дещо переробленому вигляді так звані служби: екіпажний сарай, стайня, цегляна льодовня, комори, дров'яники. Окремо, торцем до вулиці, стояв двоповерховий, старої київської архітектури, будинок — дерев'яний, за українським звичаєм потинькований і побілений, з різьбленим піддашшям і гарними чавунними сходами.

Володимир Ніколаєв надав своєму творінню на Банковій характерних рис модного на той час не тільки у Києві стилю неоренесанс: пишне ліплення, орнаментальні рельєфи, рустування, розвинутий антаблемент, криті цинковою "лускою" шатрові завершення, кований метал.

З початком 1917 р. Української революції для садиби розпочалися несприятливі часи.

Після смерті Симхи Лібермана 18 вересня 1917 р., за визначенням Київського окружного суду від 30 листопада 1918 р., тобто вже за часів Гетьманату, нерухомість на розі Інститутської та Банкової перейшла до трьох дітей покійного.

З листа до фінансового відділу міської управи від 5 квітня 1918 р., підписаного управителем будинку Г. Поліщуком (мешкав там само), видно, що у квітні 1918 р. військове міністерство Української Народної Республіки реквізувало майже всі приміщення садиби, а німецька влада зайняла садиби Ліберманів з боку вул. Інститутської.

В 1918 р. садиба була зайнята контррозвідкою штабу Київського військового округу, що містився неподалік.

У квітні 1919 р., вже за більшовиків, садибу зайняв Київський військово-окружний комісар.

Восени 1919 р. до Києва вдерлися денікінці.

6 жовтня 1919 р. ними був убитий старший син Симхи Лібермана, котрого відспівали у власній синагозі, тобто у молельні на Банковій, про що повідомила газета "Киевская жизнь".

З остаточним установленням в Україні радянської влади, особняк Лібермана 1922-1923 рр. займала військова цензура КО державного політичного управління штабу Київського військового округу.

У 1929-1930 рр. тут містилася дитяча консультація Охматдиту, дитячий садочок і ясла для дітей безробітних імені надії крупської.

А коли влітку 1934 р. столиця УРСР переїхала з Харкова до Києва, тут деякий час містився Раднарком республіки, про що довго нагадував герб УРСР над порталом садиби, знятий аж у сер. 1990-х рр.

Перед другою світовою війною тут діяв міський будинок пропаганди та агітації імені сталіна.

Вже у повоєнний час на Банковій містився Комітет у справах мистецтв при Раді міністрів УРСР, а від 1953 р. — Спілка письменників України. Тут розпочинали свою публічну творчість такі відомі класики української літератури як Іван Драч, Ліна Костенко, Іван Світличний.

В 1989 р. тут засновано Народний рух України за перебудову.

У 2003–2004 рр. будівля садиби Лібермана опинилась у центрі політичного протистояння між тогочасною українською владою й опозиційним блоком "Наша Україна" Віктора Ющенка.

29 жовтня 2003 р. в етері телеканалу 1+1 пролунало повідомлення про те, що Спілка письменників України висловила недовіру своєму голові — Володимиру Яворівському, що на той час був народним депутатом і входив до складу фракції Блоку Віктора Ющенка "Наша Україна". Яворівському закидали "надмірну політизацію діяльності НСПУ". Також повідомлялося про те, що новим головою НСПУ обрали Наталію Околітенко — заступницю редактора видання "Натураліст — все про довкілля".

У відповідь на ці дії Володимир Яворівський 30 жовтня 2003 р. звернувся з заявою до тодішнього міністра юстиції Олександра Лавриновича, де просив визнати недійсними рішення зборів групи письменників щодо його відставки та внесення змін до статуту організації. З аналогічним позовом проти "групи Околітенко" Яворівський звернувся до Святошинського районного суду Києва.

Як виявилося пізніше, збори, що обрали Наталію Околітенко головою НСПУ, були нелегітимними, а учасників цих зборів звозили автобусами адміністрації Президента. Головною метою всієї операції учасники протистояння з боку опозиції так чи інакше визнавали не лише політичну позицію, що її на той час займала НСПУ, а і будинок Спілки письменників на Банковій.

Бажання державних чиновників привласнити приміщення садиби Лібермана підтверджували й одні з перших заяв новообраної голови НСПУ Наталії Околітенко, котра відразу після нелегітимних зборів наприкінці жовтня 2003 р. задекларувала намір здійснити продаж певної частини майна Спілки письменників, щоб отримати кошти для друку творів членів НСПУ.

Не оминули в цей час особняк Лібермана і силові акції. У ніч 2/3 листопада 2003 р. будинок Спілки письменників України було захоплено озброєними автоматами людьми. Приблизно о 24:00 група людей у цивільному вибила двері до актової зали будинку, після чого відкрили парадний вхід озброєним особам. Офіційною мотивацією їхніх дій називалося повідомлення про замінування. Чергова Спілки, яка чинила опір, викликала міліцію, проте правоохоронці, прибувши на місце, затримали її саму та відвезли до відділення міліції. Коли на місце події прибув Володимир Яворівський, то жоден із правоохоронців на запитання голови НСПУ нічого пояснити не зміг.

Ще одна силова акція очікувалася 27-28 лютого 2004 р., напередодні З'їзду Національної спілки письменників України, оголошеного Яворівським. Аби запобігти захопленню, у приміщенні Спілки у ніч перед з'їздом чергували письменники та народні депутати від опозиційних політичних сил.

Остаточно протистояння навколо будинку Спілки письменників України закінчилося 26 серпня 2004 р., коли після тривалої судової тяганини колегія суддів Верховного Суду України задовольнила клопотання НСПУ про незгоду з попередніми судовими рішеннями, які підтверджували керівництво НСПУ Наталією Околітенко.

На сьогодні приміщення садиби Лібермана лишається центральним осередком Національної спілки письменників України. Щороку тут проводиться від 200 до 250 різноманітних творчих заходів — від творчих вечорів до майстер-класів молодих авторів. Через складний матеріальний ста, керівництво НСПУ вимушене здавати частину приміщень будинку в оренду комерційним структурам. На задньому дворі будинку Спілки письменників нині діє приватний ресторан. У маєтку відбувається курований вінтажний маркет — Kyivness. Основна мета маркету — підтримка культури раціонального споживання в Україні, створення прогресивного уявлення про вінтаж і секонд-хенд.