Місцини Києва

Провідний історичний музей України, що за кількістю та значенням колекцій є одним із найбільш значних музеїв країни.

Його зібрання налічує близько 800 000 експонатів, серед яких є археологічні та нумізматичні колекції світового значення, етнографічні зібрання, колекції зброї, пам'яток декоративно-ужиткового мистецтва, рукописів, стародруків, творів живопису та графіки, реліквії українського національно-визвольного руху ХХ ст., що відображають історію України від найбільш давніх часів до сьогодення.

Найбільш цінні колекції виробів із дорогоцінних металів і коштовного каміння зберігаються у філії музею — Золотій Скарбниці на території Києво-Печерської лаври.

Заснований 1899 р.

Музей розпочав свою діяльність археологічною виставкою у серпні 1899 р. як Музей старожитностей і мистецтв у недобудованому приміщенні на вул. Олександрівській (нині це будівля Національного художнього музею). Будівлю музею спроєктував знаний київський архітектор Владислав Городецький, а кошти на її спорудження зібрали кияни.

Засновником музею було Київське товариство старожитностей і мистецтв, зокрема, відомі вчені Вікентій Хвойка, Данило Щербаківський, Микола Біляшівський.

Першим відділом, створеним у музеї, був археологічний, яким керував український археолог Вікентій Хвойка.

В 1902 р. Микола Біляшівський став першим директором музею та відіграв значну роль у формуванні його колекцій.

Офіційне відкриття й освячення відбулось 1904 р. Музей отримував пожертви від відомих меценатів, зокрема, родин Терещенків і Ханенків, які фінансували археологічні експедиції та сприяли формуванню історичних і етнографічних колекцій. Щорічно заклад отримував пожертви — предмети прикладного мистецтва, нумізматичні колекції.

В 1909 р. археологічний відділ музею налічував 15 тис. одиниць, етнографічний — близько 13 тис., історичний — понад 600, художньо-промисловий — близько 400, а бібліотека — понад 1,7 тис. книжок.

Музейні колекції значно поповнилися завдяки діяльності Данила Щербаківського, який очолював історичний і етнографічний відділи. В 1910-1914 рр. він організував експедиції майже до всіх українських губерній російської імперії.

В 1912 р. було створено відділ "Старий Київ", що став частиною Київського художньо-промислового та наукового музею.

Ініціатором створення комісії та розробки програми розвитку відділу був Микола Біляшівський.

У той час київські часописи закликали громадян передавати цінні предмети до музею, що дозволило поповнити колекцію печатками та корогвами київських ремісничих цехів, а також барельєфом Архистратига Михаїла та статуєю Феміди з київської ратуші.

Після початку Першої світової війни музей продовжував свою роботу, поповнюючи фондові колекції та приймаючи відвідувачів. Він складався з археологічного, художньо-промислового, художнього, нумізматичного, історичного й етнографічного відділів, відділу "Старий Київ" і бібліотеки.

У часи Української революції (1917-1921 рр.) ідеологічно-просвітницька роль установи значно зросла.

В 1917 р. Микола Біляшівський розробив проєкт Національного українського музею, що мав бути створений на базі Київського художньо-промислового та наукового музею. Це питання розглядалося у період правління Центральної Ради, гетьмана Павла Скоропадського та Директорії, та попри принципове схвалення цієї ідеї, через складну військово-політичну обстановку проєкт не було реалізовано.

Микола Біляшівський і Данило Щербаківський зробили великий внесок у порятунок цінних пам'яток, що надійшли до музейних фондів із приватних колекцій, церков, монастирів і розграбованих більшовиками маєтків.

У червні 1919 р. раднарком УСРР видав спеціальний декрет, який оголосив Київський художньо-промисловий і науковий музей власністю держави та перейменував його на Перший державний музей.

Наприкінці 1923 р. Миколу Біляшівського усунули з посади, а 21 квітня 1926 р. науковець, який перетворив музей із міського на загальнонаціональний, помер.

Директором музею став колишній чекіст андрій вінницький, який намагався звільнити музей від усього "зайвого".

Це призвело до нестерпної атмосфери у музеї, й у червні 1927 р. Данило Щербаківський, зневажений таким підходом, скоїв самогубство.

В 1934 р. Всеукраїнський історичний музей виселили з його першої будівлі, залишивши лише експонати художнього та, частково, художньо-промислового відділів (1936 р. на їх основі був створений Державний український музей).

Історичний музей було переміщено до Музейного містечка на територію Києво-Печерської лаври, де експонати розмістили у непристосованих для цього монастирських приміщеннях.

Будівля сучасного музею, що є пам'яткою архітектури, збудована 1937-1939 рр. за проєктом Йосипа Каракіса.

Після початку німецько-радянської війни, найбільш цінні експонати евакуювали до міста уфа (башкортостан). Інші музейні колекції, зокрема, археологічні й етнографічні, які залишились у Києві, були переміщені до Будинку вчителя й Українського музею на вулиці Олександрівській.

У зв'язку з війною музейна колекція зазнала серйозних змін. Значна частина унікальних пам'яток музейної колекції була втрачена.

Значна кількість цінних музейних експонатів була вивезена до Третього Рейху 1941-1943 рр.

В 1942 р. археологічний музей очолив німецький археолог Пауль Ґрімм, а його заступником був український археолог Петро Курінний.

У період 1942-1943 рр. музей був перейменований на "Крайовий музей до- і ранньої історії".

Після вступу радянських військ до Києва музей, який знаходився у Будинку вчителя, відновив свою діяльність у листопаді 1943 р. Деякі з колекцій музею зберігалися в інших місцях Києва.

Пізніше, за рахунок інших музеїв, таких як Львівський історичний музей, Львівський музей українського мистецтва, Одеський археологічний музей, Музей українського мистецтва, Софія Київська, Києво-Печерський заповідник і Чернігівський історичний музей, колекція музею поповнилась.

Із травня 1944 р. музей розташовується в історичному серці Києва на Старокиївській горі на вул. Володимирській, 2.

Після війни співробітникам музею довелося довго систематизувати реевакуйовані та повернуті з Німеччини матеріали.

Музей було відкрито для відвідувачів лише 1948 р.

комуністична влада використовувала будівлю музею для проведення обряду прийому у піонери.

Згідно розпорядження ради міністрів УРСР від 22 листопада 1963 р., при музеї було створено спеціальний відділ "Золота Комора"" який почав діяти як філія — Музей історичних коштовностей України з 1965 р.

Фонди історичного музею стали базою для створення інших його філій, таких як музей "Визволення Києва від фашистських загарбників" (зараз — Національний музей-заповідник "Битва за Київ у 1943 році") та музей "Косий капонір" (зараз — музей "Київська фортеця").

З фондів музею (25 тис. експонатів) було створено Український державний музей історії великої вітчизняної війни 1941-1945 рр. (зараз — Національний музей історії України у Другій світовій війні).

У період застою працівники музею сконцентрувалися на збиранні матеріалів, пов'язаних із так званими "досягненнями радянської держави". Серед них були трудові рапорти колективів, соціалістичні зобов'язання, комплекси радянських героїв, вимпели, прапори, документи партійних з'їздів і інше. Музей повинен був пропагувати "досягнення соціалізму", нав'язуючи мешканцям УРСР і туристам ідею про "керівну та направляючу роль" компартії у суспільстві.

Після відновлення незалежності України згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 1991 р. на базі Державного історичного музею УРСР було створено Національний музей історії України.

Таким чином музей одним із перших закладів культури України отримав статус Національного та відтоді має сучасну назву.

Я зі своєю однокурсницею Тетяною Сай приділили якусь суботу восени 2007 р., щоби відвідати музей. Ноги та голова після цього гули, адже музей дуже великий.

На той час в експозиції доби міді-бронзи була представлена лише трипільська археологічна культура.

Тобто ми вийшли з зали кам'яної доби, зайшли та подивилися на трипільську культуру, пішли далі до залу доби раннього заліза, та вийшли поцікавитися, де доба бронзи, а нам показали на табличку над залом із трипільською культурою. Та ж трипільська культура не є єдиною культурою енеоліту на території України.

26 лютого 2015-16 березня 2020 рр. генеральним директор музею була Тетяна Сосновська. Міністр культури В'ячеслав Кириленко написав із приводу її призначення у Twitter: "Впевнений, музей тепер запрацює по-новому". Під час зустрічі з колективом музею міністр наголосив, що настав час для підходів і експериментів, аби вдихнути життя у головний музей країни.

У листопаді 2015 р. музей став партнером і майданчиком для започаткованого спільно з ініціативою "LIKBEZ. Історичний фронт" проєкту "Відкрита школа історії". За словами його координатора Кирила Галушка, проєкт був сформований через необхідність "налагодити постійний робочий зв'язок між цехом фахових істориків і цехом фахових журналістів". У межах "Відкритої школи історії" у музеї що два тижня мали відбуватися відкриті науково-популярні публічні лекції експертів і фахівців на ті історичні проблеми, які є актуальними, із приводу яких відбуваються суперечки у суспільстві. Свою підтримку проєкту також надали Український інститут національної пам'яті, Інститут історії України НАН України, Історичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка. Першою стала лекція Кирила Галушка "Назва і простір: формування території України" 31 жовтня 2015 р. Однак прямо щоби що два тижні та на актуальні теми все одно не вийшло.

Восени 2018 р. музей став майданчиком для поширення сучасних профільних знань серед українських музейників у межах освітнього проєкту "Школа музейних лідерів".

Паралельно з тим пані Сосновська влаштувала свій культ особистості та травлю, включно зі звільненнями, тих, хто її не влаштовували не як спеціалісти, а як люди.

Там працювала мама моєї знайомої. Знайома зробила репост мого мого скандального інтерв'ю. Мамі подзвонили та пообіцяли звільнити, якщо її донька той репост не видалить. Посилання на розділ "'" з "Археологічного словника термінів", де описано інтерв'ю, покладу у коментарі.

17 березня 2020 р. за результатами відкритого конкурсу директором музею був призначений доктор історичних наук Андрощук Федір Олександрович.

Після початку повномасштабного вторгнення росії до України 24 лютого 2022 р. постійна музейна експозиція та тимчасові виставки були демонтована, музейні артефакти переміщенні до безпечного місця. Музей отримував допомогу від європейських музеїв і культурних інституцій, спрямованих на порятунок історичної спадщини, та передавав її до регіональних українських музеїв, зокрема, Охтирського, що дуже постраждав від російських обстрілів. Європейська асоціація археологів так оцінила діяльність музею у цей період: "Спільні зусилля протягом перших тижнів з захисту та евакуації артефактів дозволили зберегти десятки тисяч археологічних предметів, які перебували під загрозою. Лише в Національному музеї історії України йдеться про майже 120 тис. таких предметів. Команда музею не лише кинулася захищати археологічну спадщину в перші моменти нападу, допомагаючи іншим регіональним музеям теж зробити це, а й, щойно стало безпечніше, продовжила проводити дослідження, відкривати нові виставки та провадити інформаційну діяльність, зокрема, відстежуючи випадки мародерства в археології".

Загалом постійна експозиція музею відображає історію України від найбільш давніх часів до сьогодення.

Станом на листопад 2023 р. у музеї діє одинадцять тимчасових виставок, частина з яких присвячена війні росії проти України: "Навала. Київський постріл", "Прапори Незалежності", "Сергій Єрмаков. Феномен українського кутюр'є»" "Церква Богородиці Десятинна: архітектурно-мистецький образ", "Азовсталь: нові сенси", виставка зброї та спорядження "През шаблі маєм права!", "Концтабір Ягідне", "На зв'язку!", "Боротьба за незалежність. Творці. Епізоди", "День археолога: врятовані скарби", "Європа і Україна: діалог крізь віки".

Музей працює щоденно: 10:00-18:00, каса логічно працює до 17:00.

Останній понеділок місяця — вхід безкоштовний для пільгових категорій відвідувачів.

У музеї непрофесійна зйомка є безкоштовною.