Місцини Києва

Дехто пов'язує її назву з переказом про киянина Добрика, якому св. Микола допоміг отримати від полоненого половчанина обіцяний ним викуп кіньми за своє звільнення.

Окремі дослідники історії Києва вважають, що церква в ім'я святителя Миколая існувала у цій місцевості ще до татаро-монгольського нашестя 1240 р.

Та відомо, як це випливає, з універсалу київського полковника Василя Дворецького, що наприкінці XVI ст. гетьман Війська Запорозького Матвій Кушка (Самійло Кішка) із вдячності св. Миколаю за своє визволення з турецького полону, про що оспівується у відомій думі, спорудив власним коштом на його честь дерев'яну церкву на місці колишнього дерев'яного (можливо, Афанасіївського) храму, який згорів і згадки про який після 1555 р не зустрічаються. Він же подарував їй необхідне церковне начиння й іконостас.

Поширеною є думка про те, що при Миколаївській церкві тривалий час, починаючи з 1608 р., існувала богадільня для бідних і немічних людей, яку у народі називали "шпиталем Миколи Доброго (або Милостивого)". Звідси, вочевидь, і походить повна назва храму, а, може, її визначив ще сам Самійло Кішка.

У джерелах згадуються її священики о. Симеон (1610 р.) і о. Матвій (1613 р.).

17 серпня 1651 р., коли до Києва вдерлося військо литовського гетьмана Януша Радзивілла, церква згоріла.

Парафіяни своїм коштом поставили 1682 р. на її місці новий дерев'яний 3-престольний 5-банний храм такої самої назви.

Функціонувала церковно-парафіяльна школа, яка вперше згадується у документі 1691 р.

Та на поч. XVIII ст. новий храм згорів від удару блискавки.

Нова, цього разу вже мурована церква разом із дзвіницею постала тут 1716 р. зусиллями священика (пізніше протоєрея) о. Симеона Ширина й інших. Вона теж мала три престоли:

головний — в ім'я святителя Миколая,

бічний Південний — в ім'я Покрова Божої Матері,

бічний Північний — в ім'я св. апостола Андрія Первозванного.

Чудовий іконостас для головного вівтаря виготовив чернігівський майстер, сніцар Григорій Петров. Вівтар заповнився чудовими іконами.

В 1716 р. поруч із церквою Миколи Доброго на місці дерев'яної постала мурована дзвіниця, яку 1781 р. перебудував український архітектор І.Г. Григорович-Барський і яку можна бачити ще і сьогодні на Покровській вулиці, 6.

Деякі дослідники припускають, що у роботах зі спорудження дзвіниці брали участь московські майстри, про що побічно засвідчують окремі, характерні саме для московської будівельної школи елементи: шатрова баня, "слухи" для дзвонів, гульбище тощо. На другому ярусі дзвіниці існувала тепла церква в ім'я св. Симеона Стовпника.

Чергова велика пожежа 1718 р., пошкодила дзвіницю та викликала появу у церковних стінах загрозливих тріщин.

Сповідні розписи, метричні книги та клірові відомості церкви 1780-1920 рр. зберігаються у Центральному державному історичному архіві України, м. Київ (ЦДІАК України). Посилання покладу у коментарі.

Храм, за рішенням міської влади, довелося 1796 чи 1799 рр. розібрати, а іконостас, пошкоджений вогнем, перенести до церкви у селі Жуківці.

Парафіяни не погодилися із прийнятим ще 1787 р. рішенням єпархіальної влади бути приписаними до сусідньої Покровської церкви та за короткий час, за сприяння церковного старости Є.С. Чернова, зібрали між собою 5 тис. руб., що дозволило 15 червня 1800 р. здійснити із благословення митрополита Київського Гавриїла (Банулеска) закладення на місці розібраної церкви мурованого однопрестольного храму. За будівельними роботами наглядали його настоятель священик о. І. Мойсеєнков і ктитори Назарій Сухота й Іаков Могилевець.

13 жовтня 1807 р. відбулось освячення спорудженої за проєктом київського архітектора А.І. Меленського у класичному стилі Добро-Миколаївської церкви із благословення митрополита Київського Серапіона, її прикрашав ошатний ампірний портик із колонадою та 2 увінчані хрестами циліндричні вежі, а всередині — іконостас, виготовлений за малюнками автора проєкту теж у класичному стилі. Під престол було покладено пам'ятну дошку з відповідним на ній написом, яку виявили під час святкування 1907 р. 100-річного ювілею храму. До його святинь належали стародавні ікони св. Миколая та Божої Матері Одигитрії, писані на межі XVI/XVII ст. у візантійському стилі, Тріодь Посна 1640 р. київського друку та Требник 1646 р. львівського друку.

Під час пожежі 1811 р. храм зазнав не дуже тяжких втрат: згоріли 2 дерев'яні, вкриті залізом бані, хрест на великій бані, 5 верхніх і 2 нижніх вікна. Про це доповіли владиці Серапіону о. І. Мойсеєнков і архітектор А.І. Меленський.

До пожежі 1811 р. у дзвіниці, з дозволу єпархіального начальства, відправляв для своїх парафіян богослужіння та треби протоєрей о. М. Луценко, настоятель Києво-Подільської Христо-Рождественської церкви, яка тоді саме будувалася. Пожежа завдала дзвіниці великої шкоди, особливо її церкві, яка втратила свій іконостас.

За відбудовою дзвіниці, для якої 1814-1815 рр. закупили 4 нові дзвони, наглядали священик о. І. Сухобрусов і церковний староста Євфим Вишневський. Малий (теплий) храм у ній в ім'я св. великомучениці Варвари (замість св. Симеона Стовпника) було освячено 10 лютого 1829 р.

Відновлювальні роботи у церкві тривали майже 20 років.

В 1855 р. вона прикрасилася настінним живописом.

З часом храм став потребувати ремонту, який відбувся за гроші церковного старости О.М. Фоломіна, парафіян і доброхотів. Освячення оновленого храму здійснив 10 квітня 1886 р. катедральний протоєрей о. П. Лебединцев за участю хору півчих під орудою Корчак-Новицького.

В 1883-1903 рр. на посаді настоятеля храму перебував протоєрей о. П. Преображенський, який користувався з боку свої пастви глибокою повагою та любов'ю. За його (та ще церковного старости В.В. Кобця) активної участі сам храм і його парафія постійно перебували у належному стані.

1 липня 1903 р. о. П. Преображенський отримав запрошення на посаду катедрального протоєрея до Київського Софійського собору. Його місце у Добро-Миколаївській церкві зайняв професор Київської духовної академії О. О. Глаголєв, який до цього короткий час перебував на посаді настоятеля Києво-Щекавицької Всіхсвятської церкви.

Саме йому довелося вінчати у ній у квітні 1913 р. м.о. булгакова з його нареченою — донькою місцевого чиновника Тетяною Лаппа та відспівувати у лютому 1922 р. його матір — варвару михайлівну. Остання подія знайшла своє відображення у романі булгакова "біла гвардія". О. Глаголєв виведений у романі в образі о. олексія.

За радянської влади церква зазнала такої самої гіркої долі, як і десятки інших культових споруд Києва.

В 1930 р. було репресовано її молодого священика о. Анатолія Жураковського, а 1935 р. зруйновано саму споруду та на вивільненому таким чином майданчику споруджено шкільне приміщення, яке займає сьогодні ліцей "Поділ" № 100 (Покровська вулиця, 4-8).

На другому поверсі відновленої за міські кошти дзвіниці, що дивом збереглась (1963 р. її було включено до реєстру архітектурних пам'яток Української рср) і використовувалася Міністерством культури УРСР під фондосховище республіканської виставкової зали, відновлено каплицю в ім'я св. великомучениці Варвари.

Нині у дзвіниці за адресою вул. Покровська, 6 — парафія Св. Миколая УГКЦ. У цокольному поверсі дзвіниці знаходиться книгарня та представництво видавництва "Свічадо" у Києві.

У книгарні була, а що це — греко-католицька церква, не знала, думала, що греко-католицька церква у Києві одна.