Місцини Києва

Або Церква Святих Кирила та Афанасія Олександрійських.

Пам'ятка архітектури та монументального малярства XII, XVII, XIX ст.

Саме тут у Кирилівських печерах за легендами жив Змій Горинич, який поїдав подорожніх.

Важливим стратегічним плацдармом на шляху до стольного граду було урочище Дорогожичі (Дорожичі), неодноразово згадуване літописними джерелами. Саме тут сходилися дороги, що пов'язували Київ із Черніговом, Полоцьком, Новгородом, Волинню, Галичем, а також із торговими центрами Європи.

В 1139 р. чернігівський князь Всеволод ІІ Ольгович захопив Київ з боку Дорогожичів і під час свого київського князювання (1139-1146 рр.) заклав на Дорогожичах церкву, присвячену своєму небесному патрону — св. Кирилу Олександрійському. Точна дата будівництва Кирилівської церкви невідома. Перша згадка про храм міститься у статті Іпатіївського літопису під 1171 р.

Будівництво церкви завершилося, очевидно, за вдови Всеволода, княгині Марії Мстиславівни.

Церква стала місцем упокоєння представників чернігівської князівської династії Ольговичів.

Літописи повідомляють про поховання тут: княгині Марії Мстиславівни (померла 1179 р.); княжни Марії Казимирівни (померла 1179 р.); київського князя Святослава Всеволодовича (померла 1194 р.), князя Всеволода Чермного (помер 1215 р.).

Саркофаги із князівськими похованнями до нашого часу не дійшли, та у Західній частині храму збереглись аркосолії — спеціально виділені аркові ніші, призначені для поховань.

Кирилівська обитель зазнала періоди розквіту та занепаду, перебудов і реставрації.

Літописна стаття 1231 р. згадує ігумена Кирилівської церкви Климента та засвідчує існування монастиря XIII ст.

Під час навали орд хана Батия 1240 р. Кирилівський монастир, ймовірно, розділив долю багатьох київських монастирів, що були пограбовані та спустошені.

Післямонгольський період існування храму висвітлений лише кількома документами (1539 і 1555 рр.), що повідомляють про монастирські земельні володіння.

Відродження монастиря відбувається на поч. XVII ст., що пов'язано з загальним підйомом національної культури та визвольним козацьким рухом. Патроном Кирилівської обителі став князь Костянтин Острозький — борець за політичну та релігійну самостійність західноруського народу. Монастирем управляв ігумен Василій (Красовський) (1605-1614 рр.), який "тую запустелою и заваленную от давнього часу церковь працею и старанием своими, муры обваленние, верх самой диравой працею, коштом и накладом своим оправил".

В 1612 р. у Кирилівській церкві влаштовано три престоли: на честь Св. Трійці, Св. Кирила Олександрійського, Архангела Михаїла, храм заново освячено та перейменовано на Свято-Троїцький.

В 1651 р., коли до Києва ввійшло військо Януша Радзівіла, Кирилівська церква, як і багато інших київських храмів і монастирів, була спустошена.

Проте вже у ІІ пол. XVII ст. Кирилівська обитель збагачується за рахунок збільшення земельних володінь і діяльності впливових монастирських ігуменів.

Під патронатом гетьмана Івана Мазепи, за ігуменів Інокентія (Монастирського) 1681-1697 рр., Димитрія Туптала 1697 р., й інших, у церкві провадилися значні будівельні роботи.

Після великої пожежі 1734 р. до відновлювальних робіт у монастирі було залучено відомого українського архітектора І. Григоровича-Барського. За його проєктом впродовж 1748-1760 рр. на подвір'ї зведено комплекс кам'яних споруд. Монастир оточено потужними мурами з чотирма кутовими вежами. У центрі ансамблю височіла Кирилівська церква, оновлена у стилі українського бароко.

В 1759-1778 рр. було побудовано 3-ярусну дзвіницю. З усіх споруд до нашого часу вціліла тільки невелика частина монастирського муру з однією з чотирьох зовнішніх веж.

Наприкінці XVIII ст. у зв'язку з ліквідацією великого церковного землеволодіння за наказом імператриці катерини ІІ 1786 р. Свято-Троїцький Києво-Кирилівський монастир було ліквідовано.

А 1806 р. після створення Києво-Кирилівських богоугодних закладів, згодом — відомої міської лікарні для душевнохворих, Кирилівська церква стає лікарняною.

Впродовж 1880-1889 рр. під керівництвом професора А. Прахова у Кирилівській церкві провадилися дослідні та реставраційні роботи, метою яких було "вернуть храму благолепный древний вид".

Після завершення робіт 29 травня 1889 р. церкву освятили.

Із приходом радянської влади всі монастирські будівлі було націоналізовано та віддано Київському психоневрологічному диспансеру (нині Київська міська клінічна психоневрологічна лікарня № 1 імені І. П. Павлова), дзвіницю зруйновано.

18 травня 1929 р. за рішенням ради народних комісарів УРСР Кирилівську церкву перетворено на музей. В умовах антирелігійної пропаганди та націоналізації церковного майна створення Києво-Кирилівського державного історико-культурного заповіднику було єдиним способом збереження пам'ятки культової архітектури. До складу музею, очоленого О. Александровим, ввійшло 11 монастирських споруд, більшість з яких були зруйновані 1930-х рр.

У післявоєнні роки у Кирилівській церкві проводилися тривалі ремонтно-реставраційні роботи.

Після Другої світової війни, коли досліджувався стан цієї пам'ятки, відомий український архітектор Холостенко помітив: центральною абсидою храму наскрізь пройшла величезна тріщина. Взялися з'ясовувати причину: звернулися до фундаментів, підняли архівні документи, провели певні дослідження. З'ясувалося: церква стоїть на печерах. Вони були схожі на печери Київської лаври.

Залишилися спогади ще одного з дослідників — Зіміна. До печер його завів із Північного боку храму наглядач Кирилівської церкви.

Згадують також про них археолог Самайловський і академік Толочко, та вони лиш називають факт існування самих печер, проте ніхто інший, крім Зіміна, не описує, як саме виглядає храмове підземелля. Отже, ніхто, крім Зіміна, не заходив до цих печер. Може, після війни вже не було туди входу, можливо, були й інші проблеми.

Після Холостенка та його повоєнних досліджень входи до печер забили камінням, замурували. Дороги до них сьогодні вже не знає ніхто. Можна зробити лише такий логічний висновок: печери Кирилівської церкви справді схожі на лаврські, проте значно більш широкі, адже гроби у них стояли поперек проходу, а не повздовж, як у лаврі.

В 1965 р. музей відкрито для відвідувачів, як один із філіалів у складі Державного архітектурно-історичного заповідника "Софійський музей", нині це Національний заповідник "Софія Київська".

В 1993 р. було зареєстровано Кирилівську парафію Української православної церкви.

З 1994 р. у храмі відновлено богослужіння, які з 1995 р. провадяться регулярно у неділі та свята.

14 червня 2011 р. парафію було перетворено на чоловічий монастир.

Спільне використання пам'ятки здійснюється на засадах укладеного договору й є одним із прикладів конструктивної взаємодії музею та церкви з метою збереження культурної спадщини.

Домонгольська та барокова архітектура храму, його настінний розпис ваблять до цієї пам'ятки тисячі гостей Києва.

Тут провадяться концерти давньоруської музики у грамзапису, виступають артисти філармонії.

У Південно-Західному аркосолії нартексу представлено деталь бронзового посрібленого панікадила, виготовленого Йосипом Василевичем 1730 р. на замовлення ченця Саватія. Там само знаходяться дві пам'ятні плити: одна — XVIII ст. із пірофілітового сланцю з написом про будівництво дзвіниці І. Григоровичем-Барським, інша — XIX ст. з мармуру з написом про реставраційні роботи 1882-1889 рр.