Місцини Києва

Місцевість, розташована на Північно-Східній околиці у Деснянському районі між Броварським проспектом і вул. Бобринецькою, а також уздовж вул. Радистів.

Тут існують вулиця Путивльська та провулок Путивльський, вулиця Биківнянська та провулок Биківнянський, Броварський провулок, Корецький провулок й інші.

Походження назви не з'ясоване. За непідтвердженими даними місцевість із такою назвою існувала ще у часи Київської Русі. Розташована була місцевість на болотистому відрізку шляху Київ-Чернігів, яким проїзд для купців із товаром був ускладнений. Тому місцеві мешканці замість коней впрягали биків, яких спеціально для цього там утримували, до возів, які через болота перетягували купецький товар. Від того промислу і пішла назва місцевості — Биківня.

На мапі околиць Києва 1850 р. на місці сучасної Биківні позначені населені пункти казарма Биківня, корчма Биківське, болото Биківське.

У переліку населених місць за даними 1859 р. згадується Биківня — хутір козацький при колодязях за 62 версти від повітового міста, 9 осіб (4 особи чоловічої статі та 5 — жіночої), три дворових господарства.

Хутір Биківня Броварської волості Остерського повіту згадується у переліку 1866 р. населених пунктів Чернігівської губернії.

В 1923-1930 рр. хутір належав до Броварського району Київського округу.

В 1930-1937 рр. хутір входив до складу Київської приміської смуги.

4 квітня 1937 р. було відновлено Броварський район, до якого ввійшов хутір Биківня.

Вихідним моментом Биківнянської трагедії став пункт 39 протоколу засідання президії Київської міської ради від 20 березня 1937 р., яким було надано дозвіл на відведення та відмежування землі для спецпотреб нквс УРСР у районі 19-го та 20-го кварталів Дніпровського лісництва Дарницького лісопаркового господарства поблизу Биківні. А термін "спецпотреби" стосовно земельних ділянок означав на той час ніщо інше, як місце для поховання осіб, засуджених до найбільш високої міри покарання — розстрілу. кати-чекісти прагнули не залишати слідів власної "спецроботи", тому органи нквс не фіксували, де саме поховані їхні жертви. адміністрацію та технічний персонал, які брали участь у нічних похованнях, згодом теж було знищено. За твердженнями чи не єдиного свідка тих сумних подій пенсіонера нквс М. Мусоргського (працював водієм у відділі боротьби з контрреволюцією Київського обласного управління нквс), "трупи „ворогів народу“ відвозились в район селища Биківня, де праворуч від траси у лісі була огороджена велика територія лісової ділянки, яка ретельно охоронялась. Коли я привозив трупи в Биківню, то там ями були викопані. Трупи скидались в ями навалом".

Указом президії Верховної ради УРСР від 20 жовтня 1938 р. хутір Биківня був включений до складу міста Києва й увійшов до складу Дарницького району.

Не припинявся рух закритих вантажівок до Биківнянського лісу і після часткової політичної відлиги 1939 р.

Як свідчать архівні документи Служби безпеки України, за період 1939-18 вересня 1941 рр. (переддень окупації гітлерівцями Києва) таємне кладовище нквс поповнилося ще 2563 тілами "буржуазних націоналістів", "шпигунів", "терористів".

Влітку 1941 р. серед сосен Биківні знайшли свій останній земний притулок і 89 військовослужбовців, покараних за дезертирство з червоної армії.

Вперше рештки жертв на цьому місті були виявлені місцевими мешканцями після окупації Києва — восени 1941 р.

В 1944 р., вже після визволення від фашизму, радянська комісія у справі воєнних злочинів оголосила нацистів відповідальними за масові знищення у районі Биківні, виходячи з того, що Дарницький концтабір, де німці стратили понад 60 000 радянських військовополонених, був розташований на відстані 5 км. від Биківнянського поховання.

Про існування українського некрополю під Києвом заговорили відкрито лише у період хрущовської відлиги, у середовищі столичного Клубу творчої молоді.

Сучасне планування хутору із 50-х рр. XX ст.

Восени 1962 р. у клубі була створена комісія, що мала на меті перевірити чутки про сталінські поховання.

Зусиллями Леся Танюка, Алли Горської, Василя Симоненка вдалося відшукати сліди масових поховань 30-х рр. ХХ ст. поблизу Биківні. Комісія надіслала до Київської міської ради меморандум із вимогою оприлюднення й облаштування могил репресованих громадян. "Відповідь" влади не забарилася — невдовзі Клуб творчої молоді було закрито.

Відповідно Указу президії Верховної ради УРСР зі складу Дарницького району міста 23 травня 1969 р. було виділено Дніпровський район, до якого ввійшла Биківня.

В 1971 р. була створена друга урядова комісія, котра знов визнала ці поховання могилами жертв нацистських окупантів. Тоді було перепоховано понад 4 тис. останків.

В 1987 р. третя урядова комісія підтвердила висновки двох попередніх комісій. Під час її роботи було перепоховано понад 2 тис. останків, а на місці поховання встановлено кам'яну плиту з написом: "Вічна пам'ять. Тут поховано 6 329 радянських воїнів, партизанів, підпільників, мирних громадян, закатованих фашистськими окупантами у 1941-1945 рр.".

Влітку 1988 р. активісти Українського культурологічного клубу створили ініціативну групу у складі семи осіб, завдання якої полягало "в збиранні нових свідчень замовчуваного сталінського злочину, апеляції до уряду УРСР, який свідомо „помилився“ з датою і адресою винуватців трагедії в районі Биківні".

В 1988 р. із Дніпровського до новоствореного ватутінського району перейшли Лісовий масив, Биківня, Куликове, Вигурівщина-Троєщина.

Питанням об'єктивного вивчення обставин масових поховань у 19-му та 20-му кварталах Дніпровського лісництва були присвячені і збори активістів "Меморіалу", "Спадщини", "Громади", що відбулися шостого грудня 1988 р. у республіканському будинку кіно. Пропозиції учасників зборів "створити в Дарницькому лісі біля Биківні меморіал, який реально відповідав би історичній правді", "розсекретити й оприлюднити відповідні архіви цк кпУ, нквс та кдб УРСР з метою відновлення історичної справедливості" знайшли відображення у розпорядженні ради міністрів УРСР від 8 грудня 1988 р. про проведення урядовою комісією додаткового вивчення обставин і документів, пов'язаних із масовими похованнями поблизу Биківні.

Тоді, на поч. грудня 1988 р., було ухвалено рішення про порушення кримінальної справи за фактом масових поховань у 19-му та 20-му кварталах Дніпровського лісництва. Слідчою групою встановлено й опитано понад 250 свідків, опрацьовано понад 60 архівно-слідчих справ, проведено ексгумацію та за рештками особистих речей ідентифіковано 14 осіб, які були репресовані 1937-1938 рр.

21 березня 1989 р. державна комісія вперше офіційно підтвердила, що поблизу Биківні поховані жертви сталінських репресій. Тоді жертв перепоховано до братської могили, яка складається з кількох поховань.

В 1994 р. тут заснований Биківнянський меморіальний комплекс жертвам комуністичного режиму, який тепер є національним історико-меморіальним заповідником.

Під час адміністративно-територіальної реформи у місті 2001 р. ватутінський район було перейменовано на Деснянський.