Місцини Києва

Був заснований у Вінниці 1920 р. частиною акторів Молодого театру на чолі із Гнатом Юрою й акторами Нового Львівського театру на чолі з Амвросієм Бучмою. Об'єднавшися, митці створили театральний колектив під назвою "Новий Драматичний театр імені Івана Франка", керівником якого було обрано Гната Юру.

Відкриття театру відбулося 28 січня 1920 р. виставою "Гріх" Володимира Винниченка, а протягом сезону театр здійснив 23 прем'єри.

Основою репертуару перших сезонів стали вистави "Молодого театру": "Затоплений дзвін" Г. Гауптмана, "Молодість" М. Гальбе, "Цар Едіп" Софокла. Цікавим є той факт, що Володимир Винниченко, подивившися вистави Гната Юри ще у "Молодому театрі", саме йому приніс для постановки п'єсу "Гріх", яку Юра тоді здійснив у "Молодому", а згодом цим твором відкрився театр ім. Франка. До речі, у перший сезон існування театру більшу частину репертуару складали п'єси В. Винниченка. У цей самий час була підготовлена одна з нових постановок — "Весілля Фігаро" Бомарше, в якій Юра виступив як перекладач, режисер і виконавець головної ролі. Починаючи з прем'єри, що відбулась 27 серпня 1920 р., ця вистава тринадцять років не сходила з афіш франківців.

Він йде і зараз.

22 січня 2020 р. я відвідала цей спектакль, бо моя вже колишня співробітниця Вікторія Кравченко подарувала мені квиток на нього на День Народження.

"Весілля Фігаро" — апріорі комедія, а ще і майстерно перенесена у наш час, а актори ще і додали фішок просто таки того поточного часу України.

Від: "Це що - сніг, я його два місяці не бачив" на початку п'єси від Фігаро до, мабуть, "мне 42" і далі за текстом від судді наприкінці першого акту))))

Зал насміявся: хто більше, хто — менше, я — у здорових межах.

Рекомендовано для перегляду)

Театр ім. Івана Франка створили молоді митці: Гнату Юрі було 32 роки, його дружині Ользі Рубчаківні — 17, Амвросію Бучмі й Олексію Ватулі — 29, Феодосії Барвінський — 22 роки.

Перші роки свого існування театр багато мандрував містами та селами центральної України. Красномовним фактом у боротьбі за існування став виступ Гната Юри на прем'єрі "Весілля Фігаро" у Вінниці, де були присутні представники уряду УНР, із заявою, що у подібних умовах, які створені для франківців, жоден театр існувати не може та тільки жадоба до роботи, неймовірна відданість сцені врятували театр. Ніби наперекір всім у цей час Гнат Юра працює над "Лорензаччо" де Мюссе, відбулася прем'єра "Овечої криниці" Лопе де Вега, йшли репетиції "Лісової пісні" Лесі Українки та гастролі.

Театр поїхав на Донбас. Як ніколи, у пригоді став художник театру, один із його засновників Матвій Драк, який 1920-1949 рр. разом із Гнатом Юром створив чимало вистав. Його талант митця, глибоке знання та відчуття театрального простору особливо стало у пригоді в екстремальних умовах першого десятиліття існування колективу. Можна лише фантазувати як, де й яким чином півроку на підводах, а то і пішки актори мандрували шахтами, заводами та робітничими селищами з репертуаром, що складався з "Лісової пісні", "Овечої криниці", "На дні", "Гайдамаків" і "Весілля Фігаро". Своєрідністю був позначений один із показів вистави "Лісова пісня" у Горлівці. Спектакль грався у величезному парку яскравого сонячного спекотного дня без жодної декорації, лише у казкових мальовничих костюмах, створених Матвієм Драком.

Саме гастролі на Донбасі стали поштовхом для переведення франківців 1923 р. як Державного театру УРСР до столиці України — Харкова.

Серед найкращих вистав театру тих років — "Лісова пісня" Лесі Українки, "Ревізор" миколи гоголя (зокрема, у постановці режисера М.Г. Єсипенка), "Полум'ярі" Анатолія Луначарського, "Свята Йоанна" Бернарда Шоу, "97" Миколи Куліша.

Влітку 1926 р. театр ім. І. Франка за рішенням уряду перевели до Києва, тоді як із Києва до Харкова переїхав театр "Березіль".

Із 1926 р. театр працює у будівлі колишнього театру Соловцова.

В 1920-1930-х рр. акторське ядро театру складали Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Юрій Шумський, Ганна Борисоглібська, Дмитро Мілютенко, Віктор Добровольський, Поліна Нятко, Катерина Осмяловська, Євген Пономаренко, Петро Сергієнко, Микола Яковченко, Микола Братерський, Олександр Романенко й інші. Серед постановок були шедеври вітчизняної та світової класики "Весілля Фігаро" П. Бомарше, "Пригоди бравого солдата Швейка" за Я. Гашеком, "Суєта" І. Карпенка-Карого, "Дон Карлос" Ф. Шіллера, "борис годунов" о. пушкіна.

Починаючи з І пол. 30-х рр. ХХ ст. театр, як і ряд інших колективів, майже цілком переключився на пропагандистські п'єси радянської тематики. Серед 13 постановок, що вийшли 1930–1934 рр., була лише одна класична п'єса. Відчуваючи, що актори та театр можуть втратити те, що напрацьовувалось роками, Гнат Юра 1933 р. звернувся до однієї з найбільш улюблених постановок, яка рятувала театр у критичні часи, — "Весілля Фігаро", і сам вийшов на сцену у ролі Фігаро.

Від деградації театр продовжує рятувати класика: Юра працював над поновленими варіантами "Мартина Борулі", "Ревізора", "Швейка", який із 1928 р. був його талісманом. Саме у ролі Швейка Гната Юру увічнено у сквері біля театру.

Часто-густо, гребуючи власними інтересами та бажаннями як режисера, намагаючися розширити творчий діапазон театру, Юра долучив до постановок інших режисерів: Борис Сушкевич 1937 р. здійснив постановку трагедії "борис годунов" о. пушкіна, 1939 р. В. Вільнер ставить "Останню жертву" о. островського.

У сезон 20-ї річниці заснування театру (1940 р.) Юра створив легендарну виставу "Украдене щастя" І. Франка, 1946 р. Костянтин Хохлов відкрив для українського глядача драматургію а. чехова, створивши у франківців "Вишневий сад".

В 1940 р. театр одержав звання академічного.

В 1941-1944 рр. трупа працювала в евакуації у семипалатинську та Ташкенті.

У повоєнний період у театрі працювали Б. Норд, Б. Тягно, Б. Балабан, В. Васильєв, М. Крушельницький, В. Івченко, В. Гаккебуш, Ш. Варшавер, від 1950-х рр. — В. Оглоблін, В. Крайниченко, В. Харченко, від 1960-х рр. — Д. Алексідзе, В. Скляренко, Д. Лизогуб, Б. Мешкіс, О. Барсегян, Д. Чайковський, П. Морозенко, С. Коркошко, від 1970-х рр. — С. Сміян і інші.

Сценографія та музичне вирішення вистав традиційно були та залишаються сильною стороною творчості франківців — це роботи художників М. Драка, В. Меллера, А. Петрицького, Д. Лідера, А. Александровича-Дочевського (головного художника), музика композиторів Н. Прусліна, Ю. Мейтуса, І. Шамо, І. Поклада, Л. Ревуцького, О. Білаша, М. Скорика й інших композиторів.

В 1978-2001 рр. театр очолював Сергій Данченко. У цей час в акторському складі працювали Богдан Ступка, Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, Наталія Сумська, Лариса Кадирова, Лесь Задніпровський, Олексій Богданович, Ірина Дорошенко Василь Мазур, Людмила Смородіна, Станіслав Станкевич, Лесь Сердюк, Михайло Крамар, Ніна Гіляровська та багато інших.

Тут Сергій Данченко познайомив українську сцену із драматургією Ф. Дюрренматта, Г. Ібсена, в 1980 р. вистава "Дядя ваня" чеховаотримала державну премію срср), неодноразово звертався до драматургії В. Шекспіра, знайшов адекватні, нервово пронизливі форми сценічного прочитання прози Миколи Хвильового.

Від поч. 1990-х рр. театр активно вписує свою творчість в європейський культурний контекст — гастролює у Німеччині, Австрії, Греції, Італії, Польщі, США, де робота франківців знаходить гідну оцінку.

Історію молочника Тев'є, знайомою цілому світу, Сергій Данченко перевів у ранг космічної оповіді про пошук гармонії буття ("Тев'є-Тевель" за Шолом-Алейхемом 1993 р. отримала Національну премію України імені Тараса Шевченка).

Указом Президента України від 11 жовтня 1994 р. театру надано статус Національного.

Наприкінці 2001-2012 рр. театр очолював Герой і народний артист України Богдан Ступка. Продовжуючи та розвиваючи традиції, закладені славними попередниками — фундатором театру Г. Юрою та багаторічним творчим побратимом С. Данченком — Богдан Ступка ввів до репертуару незвичні для українського глядача імена: класиків української літератури Г. Сковороду ("Буквар Миру"), Г. Кониського ("Трагедокомедія о воскресенії мертвих"), познайомив із давньою індійською культурою ("Шякунтала" Калідаси), творчістю польського класика ХХ ст. С. Віткевича ("Мама, або Несмачний витвір…"), повернув на сцену Софокла ("Цар Едіп") і ф. достоєвського ("Брати карамазови"). Прагнучи розширити художню палітру франківців, Ступка запрошував на постановки режисерів із діаметрально протилежними творчими засадами. З театром співпрацювали режисери з росії, Польщі, Грузії, Канади.

Театр став дійсним членом Міжнародного інституту театру, сприяючи, таким чином, популяризації українського театрального мистецтва у світі.

Із 2004 р. у просторі театру щорічно у жовтні проводиться Міжнародний театральний фестиваль жіночих монодрам "Марія".

У 2012-2017 рр. художнім керівником театру був Станіслав Мойсеєв.

19 березня 2012 р. розпочала свою роботу Камерна сцена, названа на честь Сергія Данченка.

19 жовтня 2013 р. біля Камерної сцени встановлено пам'ятник Митцю (скульптори — Володимир і Андрій Чепелики).

Сьогодні генеральним директором-художнім керівником театру є Михайло Захаревич (із 2018 р.), головним режисером — Дмитро Богомазов (із 2017 р.). У штаті театру працюють режисери Дмитро Чирипюк, Давид Петросян, Іван Уривський.